Повторення очевидного, або розвінчання логіки роботів

Кажуть, що повторення — основа навчання. Дитина повторює поведінку батьків і вчиться жити в цьому світі; учиться діяти, говорити, реагувати на обставини. Учиться ремеслу, зрештою. За винятком небагатьох обраних, позначених геніальністю, вивчення мистецтв і наук вимагає від людей старанного зубріння і довгого багаторазового повторення матеріалу, накопиченого працею попередників. Усе це — повторення вже існуючого; повторення пасивне, прикладне; повторення для засвоєння. Воно необхідне й виправдане із сивої давнини. Але є повторення активне, творче, коли людина прагне показати світу щось нове — картину, книгу, жарт або фізичний закон — і при цьому свідомо чи несвідомо повторює те, що вже було. Чи виправдана така творчість? Чи має вона цінність? Якщо відкинути таке ганебне явище як плагіат і поміркувати над працею творця, котрий своїми кров’ю та потом зробив лише копію, сам того не усвідомлюючи — то в чому сенс такого творення і чи є взагалі в ньому потреба?

Ми часто-густо оточені копіями та підробками. Ми дивимося сотні фільмів, сценарії яких написані за твердо уніфікованим планом, продиктованим суворими реаліями кіноіндустрії (завоювати й утримати увагу розпещеного багатоманітністю глядача). Усі його елементи давно відомі й передбачені. Йдеться не лише про «римейки на римейки відомих римейків» або про шаблонні бойовики, у більшості яких позитивний герой, котрий володіє якоюсь супернавичкою, убиває всіх поганих хлопців. І зовсім не про шпигунську сагу про хвацького агента 007, де всі епізоди по суті відрізняються лише місцезнаходженням гонитв і стрілянини, прізвищем головного негідника та портретом дівчини, з якою у Бонда буде щасливий одноденний роман після завершення чергової супермісії.

Навіть фільми, що мають виразний відбиток індивідуальності й творчого пошуку сценариста й режисера, все одно багато в чому повторюють банальні істини та заяложені сюжетні штампи. Існує думка, що все розмаїття драматичних колізій зводиться, по суті, до 36 ситуацій, яким відповідають 36 видів емоцій. Наприклад, ситуація перша — порятунок, де необхідні елементи динаміки сюжету такі: нещасний, загроза й рятівник. Друга ситуація — судова помилка, третя — викрадення і так далі... Саме тому, до речі, авторське право не захищає ідею твору, а лише індивідуальну форму її втілення в конкретному наборі літер, слів, фарб або мазків пензля по полотну.

Те саме стосується і пісень, які ми слухаємо, — тут, у переважній більшості, вельми одноманітний набір смислів та ідей. Основні варіації містяться не в «що», а в «як»: або талановиті рядки покладені на цікаву мелодію, або ж примітивні віршата доводять незграбні мотиви до апофеозу банальщини.

Так навіщо ж усе це? Навіщо Айвазовський малював свої нескінченні полотна практично про одне й те саме? Навіщо кожний, хто взяв до рук гітару, прагне написати хіт? Навіщо письменники всіх часів і народів намагаються поставити перед читачем ті ж самі головні запитання й донести деякі прості істини?

Поставимо запитання ширше: навіщо мені писати книгу, якщо вже є Достоєвський і Гоголь? Навіщо складати вірші після шедеврів Шекспіра й Пушкіна? Кому потрібна нова музика, якщо вже звучать і милують слух Бах, Моцарт, Стінг, «Бітлз» (тут кожний має право обирати на свій смак). І, якщо узагальнити, навіщо потрібна ця вторинна, повторена й розбавлена людська мудрість, якщо її головне джерело й концентрат уже викладений у Книзі Книг?

 

Саме ці осоружні запитання, поставлені чесно перед самим собою, якийсь час утримували мене від того, аби втілювати свої творчі задуми в кінцевий продукт. Такий мотив як бажання висловитися і «заявити про себе» надто віддають марнославством, а щось принципово нове й шедевральне мені, швидше за все, не створити. Адже, розмірковував я, мені не написати вірші краще за Пушкіна або пісню краще за Леннона з Маккартні. Що нового й значущого скажу я у своїх есе після Льюїса та Честертона, визнаних майстрів цього жанру? А про те, щоб у релігійній галузі сказати «щось нове», що не міститься у Біблії та Переданні Церкви, — і подумати страшно, тут пряма дорога до забобонних новоробів і єресей.

Проте, піднявшись на вершину цієї логічної піраміди, я раптом усвідомив її жахливу недолугість і, якщо хочете, нелюдськість. Подібна логіка була б гарна у світі роботів, але для людей, які мінливі, непевні, спокушувані й потребують постійного нагадування очевидного така логіка жорстока й помилкова.

Якщо притримуватися непорушної «логіки роботів», достатньо одного разу завантажити в пам’ять чотири Євангелія з посланнями апостольськими — і універсальний алгоритм дій у цьому світі вже сформований. Подальші святоотецькі тлумачення та проповіді, що педантично роз’яснюють вічні істини, уже колись явлені світу, стають зайвими. Не кажучи вже про щоденну пастирську турботу служителів Церкви, які протягом століть пасуть нерозумну паству, котра лінується звертатися до Першоджерела, не розуміє написане там або спотворює смисл написаного на власний розсуд. Такою ось побічною дорогою ми приходимо до протестантизму, який відкидає Передання.

Проте це безумовно хибна думка. Передання Церкви живе, дієве та необхідне. Як мудро зауважує отець Александр Єльчанінов: «Ми маємо Христа. Роздуми про Нього, молитва, читання Євангелія — ось їжа, що живить нашу до Нього любов. Але буває, і дуже часто, що серце наше виявляється надто грубим, несприйнятливим. Тоді треба пробувати звернутися до житій святих, до писань отців — у них те саме світло Христове, але в пом’якшеному, ослабленому вигляді, яке пройшло крізь призму, хоч і святої, але людської душі».

Усвідомивши помилку на найвищому рівні «піраміди», хочу розглянути її і на нижчих поверхах, наслідуючи дедуктивний метод містера Шерлока Холмса — від загального до часткового.

Усі люди різні, усі несуть свій багаж досвіду, знань, забобонів. І чому одні й ті самі слова можуть зовсім по-різному сприйматися різними людьми — таємниця, що сягає глибин людської душі.

Наприклад, уже кілька тисяч років звучать священні слова з Книги Буття: Недобре людині бути самій, — але чи всі почули? Чи всі, почувши, усвідомили їхню важливість? І тому ця тема безліч разів піднімається у творах найрізноманітніших жанрів. Хіба мало зачерствілих серцем людей, які не відають цінності дружби й позабували мудрий вислів Соломона: Двом краще, ніж одному, тому що в них є добра винагорода в їхній праці: бо якщо впаде один, то інший підніме товариша свого. Але горе одному, коли впаде, а іншого немає, який підняв би його. А в улюбленому мультфільмі «Острів скарбів» є пісня, що співається від імені людини, яку залишають на безлюдному острові у повній самотності: «Лучше быть одноногим, чем быть одиноким, когда скучно и грустно, и некому руку пожать!». І, можливо, когось зможе переконати мова художнього образу або конкретного прикладу, який наочно показує те, що не було дане людині в особистому досвіді й не змогла уявити її невміла фантазія. У тому ж мультфільмі, до речі, безліч «банальних» речей подані яскраво й не нудно, наприклад, про те, що жадібність — це погано, куріння — це отрута і т.д. Начебто й знали ми все це давно, але нагадати не зашкодить.

 

А ще буває так, що людина шукає відповідь на запитання, що її хвилює, але всі отримувані відповіді її не вдовольняють, не видаються переконливими і не можуть угамувати спрагу розуміння. І в якийсь момент знаходиться фраза, образ, алегорія, яка точно лягає в заготовлене місце душі, — наче підходяща фігурка в тетрисі, наче піхви для меча, наче зручні черевики для натертої ноги!

У моєму житті таке траплялося не раз. Наприклад, мені ніяк не вдавалося усвідомити значення довгих вечірніх богослужінь і особливо — читання довгих-предовгих канонів. Я отримував різні відповіді, але вдовольнитися ними не міг: адже знати правильну відповідь згідно з катехізисом і відчути її правильність розумом і серцем — це різні речі. Я міг тимчасово заглушити «неблагочестиве» запитання, але цього було замало.

Мені пояснювали, що багато моментів богослужіння є символічним спогадом про події священної історії, але я ніяк не міг зрозуміти, навіщо постійно про це нагадувати і, тим більше, робити це в такій алегоричній формі. Як «книжній» людині мені значно зрозуміліше та інформативніше про це читати.

Мені пояснювали алегорією: літургія — це жертва Бога нам, а довга вечірня — це наша жертва Богу; ми стоїмо, жертвуючи часом і втомою в ногах, і це приймається Богом. Мені це також було зовсім незрозуміло: навіщо Богу наша втома в ногах і біль у попереку? Хіба цього Бог хоче від тих, хто любить Його?

Мене дуже бентежила багатослівність канонів, постійні повторення одних і тих самих смислів і велемовні закрутисті «піруети», які, вочевидь, радували візантійський слух. Я дивувався — як це може бути потрібне Богу? Я звик говорити по суті, не люблю розшаркування і палкого виявлення почуттів у словесній формі. Навіть вітальні промови й багатоповерхові тости неприйнятні для мого естетичного почуття, воно змушує мене говорити в лаконічному стилі: «Вітаю, Пух!». Мені було незатишно від думки, що Бог вимагає постійно складати Йому хвалу й говорити складносурядні компліменти. Одразу виникали асоціації з багатьма відомими з історії честолюбними володарями, які вимагали їх звеличувати, славити й усіляко вшановувати. Це погано вписувалося в парадигму стосунків люблячого Батька й вірних дітей, щирих у своїй любові.

Мені нагадували, що в Царстві Небесному Ангели й блаженні душі невпинно славлять Бога, і це ще більше бентежило мене: адже якщо мені тяжко брати участь у славослів’ї якихось дві години, то необхідність робити це постійно цілу вічність дуже знижувала привабливість раю.

Були й інші нерозуміння та спокуси, доки я не наштовхнувся на книгу людини, яка не побоялася поставити перед собою «незручні» запитання і поділилася своїм досвідом їх розв’язання. Ось перший аргумент, що піймав мене на гачок розуміння: «...коли ми хвалимо, ми завжди просимо до нас приєднатися: „Ну як? Правда? Ні, справді?“... Коли відкриєш нового письменника, неодмінно слід розповісти, який він талановитий; коли раптом побачиш чудову долину, просто неможливо мовчати; коли почуєш гарний жарт, треба ним поділитися». Це було справді правильно й цілком слушно. Я сам так постійно роблю — прошу всіх навколо приєднатися і розділити зі мною мою радість.

Наступний важливий пункт: «Що ми хочемо сказати, коли говоримо, що „картина заслуговує захоплення“? Не те, що нею захоплюються, — сотнями поганих картин захоплюється маса народу. Не те, що вона заслужила захоплення, — працювала, старалася і заслужила. Ми хочемо сказати, що захоплення — правильна, адекватна реакція на неї, і якщо ми так не реагуємо, — ми дурні й сліпі, більше того, нам же гірше, ми багато втрачаємо». І далі: «Я мислив хвалу як похвалу, схвалення, яке хтось комусь висловлює. Мені не спадало на думку, що будь-яка радість сама собою переходить у хвалу, якщо не стримаєш її через нерішучість і делікатність... Певно, ми так хвалимо те, що нас тішить, бо хвала не тільки виявляє, але й доповнює нашу радість, доводить її до повноти... Хвала — словесний вияв душевного здоров’я».

Тепер мені було легше зрозуміти, що в Царстві Небесному просто не можна не славословити — адже це адекватна радісна реакція чистої душі на досконалість Бога, захоплення Ним і вияв любові до Нього. Аби це зрозуміти, «ми маємо припустити, що ми переповнені любов’ю до Бога, ми просто витримати не можемо такої любові та радості, вони ллються з нас, виплескуються. У шотландському катехізисі сказано, що призначення людини — „славити Господа й радіти Йому“. Свого часу ми дізнаємося, що це — одне й те саме. Повна радість і є хвала. Коли Господь велить нам хвалити Його, Він велить нам Йому радіти». Виходить, що це потрібно, передусім, не Йому, а нам — для здоров’я (або, якщо бажаєте, для зцілення) нашої душі.

І ось тепер залишився останній крок до розуміння наших довгих відправ і багатослівних канонів: «А поки... ми налаштовуємо інструменти. Іудейське заклання і навіть найсвятіші наші обряди — обіцянка, репетиція, а не концерт. Як будь-яка репетиція, вони вимагають праці, а радості можуть і не дати. Але без праці радості взагалі не буде. „Виконуючи релігійні обов’язки“, ми риємо канали в пустелі, аби воді, коли вона з’явиться, було де текти».

Мені стало, нарешті, зрозуміло, навіщо довго й старанно рити канали по черствому й нечулому серцю, поки ще не скропленому живою водою полум’яної любові до Бога. У святих авторів богослужбових текстів цієї любові було багато і від надлишку серця говорили вуста — говорили довго, натхненно й поетично!

Найдивовижніше — про все це я чув і читав раніше. І я дуже радий, що Клайва Льюїса не збентежила «логіка роботів» і він знайшов нові слова для повторення відомих істин, які так вдало підійшли моєму розумінню. Напевне, тому я і зважився на написання цієї статті, в якій немає нічого принципово нового, але яка, можливо, зайвий раз нагадає читачеві, стурбованому такими запитаннями, прості й давно відомі відповіді.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 23 March 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
11:50 31.03.2016 | инна
Отличная статья.Спасибо!
20:17 14.06.2015 | Галина_
Самое поразительное — обо всём этом я НЕ слышала и НЕ читала ранее (стыдно, но это так). Поэтому вдвойне спасибо за статью!
15:56 29.03.2015 | Анна
Спасибо огромное! Как теперь будет легко "рыть каналы" для Живой Воды! Помощи Божией!
21:38 26.03.2015 | Света
Супер! Нет слов. Мне как раз этого и не хватало. Огромное спасибо за статью!!!
09:38 25.03.2015 | Катя
Андрей, ваша статья для меня "точь-в-точь как подошедшая фигурка в тетрисе" сегодня! Спасибо!
11:00 24.03.2015 | larisa
Так хорошо... Спасибо за открытость, яркость и смелость. Думаю, вы подняли тему, близкую каждому человеку, и верующему и ищущему Бога
21:19 23.03.2015 | Ирина_Ч
Прекрасно написано. СпасиБо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: