Не треба бути особливо чутливим до віянь часу, щоб відчувати, що із сучасною людиною постійно ведеться інформаційна війна. На одному з фронтів цієї війни завжди неспокійно. Від цієї теми всі давно стомилися, і все давно очевидно, та пристрасті не затихають — звучать усе нові постріли... Проте якщо придивитися, з’ясовується, що агресори воюють самі з собою.
Одна знайома журналістка якось пожалілася мені: «Набридло працювати у сфері журналістських розслідувань. Хочеться зняти щось для душі. Наприклад, документальний фільм про біженців, які полишили свої охоплені війною країни й віднайшли свою другу батьківщину в Україні».
Рік тому вона познайомилася з високопосадовцем, представником однієї міжнародної організації, яка займається в Україні проблемами переселенців. Він і ввів її до цього світу, познайомив із величезною кількістю доль, яскравих і трагічних...
— Зняти фільм хочеться. Але ж де знайти фінансування?
— А ти звернися до цього іноземця, — раджу я. — Хай підкаже якийсь міжнародний грант.
— Правильно мислиш, — каже мені знайома. — Я йому вже закидала цю думку. Він відповідає: бюджет їхньої організації дуже урізали. Грошей нема ні на що. Крім однієї теми. Вона фінансується добре. Просто чудово.
— Якої? — спитав я.
— Голубі. Їхнє життя, боротьба за права, досягнення. Все що завгодно, пов’язане з цією темою. Ясно, що в позитивному контексті.
Почувши це, я згадав, як кілька років тому мій колега, молодий і талановитий журналіст, з піднесенням процитував чийсь запис у Фейсбуці:
— У США запрошується телевізійна знімальна група. Проїзд, харчування й проживання оплачуються. Мета — зйомка серії репортажів...
— Про що? — запитали всі, хто був присутній, уже передбачаючи, як це прекрасно — злітати за чийсь рахунок у Штати.
— Репортажів про життя ЛГБТ, — закінчив наш товариш. — До речі, а що це таке?
Ми йому пояснили. Він одразу змінив тему.
Чому людям, які змінили орієнтацію, так хочеться, щоб про них знімали репортажі? Про те, як двійко чоловіків, узявшись за руки, котять коляску з усиновленою дитиною, яка ще не знає, що буде рости у світі, перевернутому з ніг на голову. Про прогресивних лесбійок, яким узагалі не потрібні чоловіки. Для яких їхній любий прогресивний уряд будує фабрику з виробництва консервованої сперми. Про весь той жах, який їм терміново, до болю під лопаткою хочеться легалізувати. Залити сиропом із усмішок, радісних дитячих облич і пристрасних поцілунків.
І в моїй пам’яті випливла ще одна замальовка. Розповідь одного мого православного товариша, що почав воцерковлятися років 10 тому. Коли після закінчення університету він прийшов на своє перше робоче місце, колектив його дуже гостинно прийняв. А один старший товариш узагалі взяв над ним шефство. Познайомив зі своєю веселою компанією. Навчив грати на гітарі, пити портвейн. Поступово молодий спеціаліст дібрав смаку й не уявляв свого життя без щотижневих компаній із музикою, вином і дівчатами, які часто мінялися. Через кілька років, прийшовши у Церкву, він зрозумів, як це називається. Пристрасть винопиття і пристрасть блуду, які висотують із людини всі сили. Час іде, а в тебе — ні кар’єри, ні сім’ї.
Мій товариш змінив місце роботи, обірвав усі колишні зв’язки і почав тяжко й довго надолужувати втрачені роки. Поступово його почали оточувати зовсім інші люди. Щоправда, той самий старший товариш ніяк не міг від нього відчепитися. Кликав у компанію, за місто, послухати музику... Всі розповіді про віру, про життя, яке потрібно змінити, здавалося, його тільки розпалювали. Він настійно запрошував відпочити, розслабитися, випити... Доходило до абсурду — колишній наставник дзвонив йому із сауни, де зачинявся на ніч із дівчатами, і довго описував усі принади такого відпочинку. В подробицях і деталях. І знову кликав приїхати.
«Розумієш, його дуже зачіпало те, що я не такий, як він», — резюмував мій товариш. «Він не міг, а швидше за все, просто не хотів змінитися. І він хотів змінити мене. Моє існування навіювало йому якусь неприємну думку, яка йому пекла й змушувала з усієї сили тягнути мене назад. Я був для нього німим докором. Я руйнував його поняття про норму, я робив його світ ненормальним».
Думаю, сам факт цієї масованої атаки збоченого світу гомосексуалістів доводить, що Бог є. Що їхній спосіб життя — це збочення, не угодне Творцю. Їх пече думка про це.
Цю звістку, це ненависне відкриття несе їм кожен день співіснування зі світом, де панують традиційні сімейні цінності. Змінитися вони не можуть. Отже, треба змінити світ. Запевнити його, вдовбати йому, що вони нормальні.
На щастя, це невирішуване завдання. І намарне викинуті на вітер гроші. Йдеться не про традиції, які живуть у суспільстві. Не про «застарілі» норми моралі. Йдеться про совість — цю матрицю, що закладена в кожного з нас Господом Богом під час народження. Людина не здатна змінити свою богоподібну сутність. Навіть якщо весь світ перефарбувати в блакитний — це буде ще одна відчайдушна спроба самообману. Спроба втамувати цей вогонь в області душі. Провісника того, іншого болю, який палить за межами цього світу й сягає у вічність.
Якщо когось безповоротно спіткала така біда, — треба нести її мовчки, як несуть свій хрест. Бог милостивий. Але не дай Боже заявляти, що це норма й пропагувати це. Адже сказано: Хто спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині (Мф. 18, 6).
