Роздуми російських поетів срібного віку про духовне значення творчості

Все, все, что гибелью грозит,
для сердца смертного таит
неизъяснимы наслажденья…

О. С. Пушкін
«Пир во время чумы»

Побутує простодушна і багато в чому дилетантська думка, що всяка істинна поезія неодмінно проливає на душу спокій та мир. І хіба не це мав на увазі один поет, коли стверджував: «Болящий дух врачует песнопенье»? Аналіз поетичного спадку межі ХІХ–ХХ століть показує, що все не так вже просто.

Ще не забувся той час, коли в освітніх програмах і не згадувалось ні про який «срібний вік». Ціле сузір’я блискучих російських поетів (Брюсов, Сологуб, Бальмонт, Андрій Бєлий, Ахматова, Цвєтаєва, Гумільов, Мандельштам та інші) більше як півстоліття було недоступним для масового читача. В підручниках та хрестоматіях їх якщо і згадували, то лише як ненависних «модерністів» і «декадентів» (маленький виняток робили часом тільки для Брюсова, який політично «покаявся», та для Ахматової, що встигла зажити світової слави). Потім, на хвилі ліберальної переоцінки цінностей, ситуація змінилась із точністю до навпаки: під дружне «ура» естетично зголоднілих інтелектуалів повернені поети були миттєво «канонізовані» та перетворені на культові фігури. До того чарівний, приворожуючий, вишукано-елітарний вигляд мала ця «заборонена» поезія порівняно з казенним агітпропом і сумнозвісним соцреалізмом сталінсько-брежнєвської пори. Ці вабливі, незвичні для «пролетарського» слуху словосполучення та образи ніби й справді випромінювали неземне, сріблясто-матове сяйво. Недаремно «золотий вік» російської поезії (епоха Пушкіна) асоціювався з денним — яскравим та ясним — сонячним світлом, тоді як «срібний вік» викликав асоціації з магічним місячним мерехтінням, незбагненним чином чіпав і тривожив «нічний бік душі». Вся пронизана містичним промінням, ця поезія втамовувала накопичену в суспільстві спрагу надприродного, потойбічного і по-своєму насичувала серця, які знемагали в безрелігійному вакуумі. Поняття «срібний вік» стало ажіотажним, і навіть відвертий демонізм деяких «посріблених» метрів або не помічався зовсім, або сприймався як одкровення, як особлива поетична сміливість. Вражало все: і витончене блюзнірство Брюсова, і насолода відчаєм у Мережковського, і сологубівське прославлення тління та небуття, і навіть те, як кокетливо Северянін не відрізняв Христа від Антихриста. Адже саме на межі ХІХ–ХХ століть переважало розуміння творчості як самозабутнього сп’яніння, як містичного екстазу, що віддає художника в полон таємничим космічним стихіям.

Але, як в усі часи, так і в цю епоху, найчутливіші душі — одні виразно, інші непевно — прозрівали, що це блаженне забуття таїть у собі щось зловісне, моторошне, згубне. Не лише Отці Церкви і великі християнські подвижники-аскети, але й багато визнаних ворожбитів художнього слова відверто чи приховано писали про це. Про солодку отруту творчої нестями і про потяг поета до самознищення добре знав уже Пушкін, який уклав в уста свого героя «гімн Чумі» («все, все, что гибелью грозит, для сердца смертного таит неизъяснимы наслажденья...»). І що видатніший художник, що потужніший його творчий дар, то болючіше часом він усвідомлював у собі цей блаженний дурман самознищення, цю жахливо-солодку байдужість до добра і зла, що виникають у момент найвищого поетичного захвату. Творча пристрасть на практиці виявлялась так само небезпечною демонічною одержимістю, як і пристрасть еротична. Ось як писав про це згубне безумство один із найвидатніших поетів срібного віку Владислав Ходасевич:

Лети, кораблик мой, лети,
Кренясь и не ища спасенья.
Его и нет на том пути,
Куда уносит вдохновенье.

А загальновизнаний кумир і корифей тієї епохи Олександр Блок уже прямо і недвозначно стверджує в одній зі статей: «Мистецтво — це страхітливе і величне Пекло». Йому ж (Блоку) належать разючі і страшні своєю прозорливістю рядки звернення до власної Музи:

Есть в напевах твоих сокровенных
Роковая о гибели весть,
Есть проклятье заветов священных,
Поругание счастия есть
И такая влекущая сила,
Что готов я твердить за молвой,
Будто Ангелов ты низводила,
Соблазняя своей красотой.

Зверніть увагу на приховану в першій строфі антитезу: якщо Євангеліє — це «блага звістка» (в перекладі з грецької), то мистецтво — «о гибели весть», тобто дещо протилежне Божественному одкровенню про спасіння. Найстрашніше ж те, що в цих фатальних «наспівах» міститься непереможна «влекущая сила», жахлива і зваблива «красота», здатна «низводить» (зваблювати і губити) самих Ангелів.

Ще більш визначено і не менш сильно сказав про це все той самий Ходасевич, молодший сучасник Блока:

Нет, не понять, не разгадать:
Проклятье или благодать, –
Но петь и гибнуть нам дано,
И песня с гибелью — одно.

Як і кожна облесливість*, поетична зачудованість — як виходить із «ненавмисних» віршових обмовок самих поетів — спочатку манить обіцянкою неземного блаженства, зваблює чарівною владою над неосяжними світами («и раскрывается неуловимым метром Рай распростертому в уныньи и в пыли» — О. Мандельштам), а насамкінець залишає духовно спустошеного і мертвотно байдужого до всього творця віч-на-віч із нудотною безглуздістю буття. І тоді ми — після всіх «бур» і «гроз» поетичного екстазу і замість них — раптом бачимо криву посмішку живого мертвяка (наскрізний образ у Блока і Ходасевича) і чуємо рядки, від яких холоне серце:

Конечно, есть и развлеченья:
Страх бедности, любви мученья,
Искусства сладкий леденец,
Самоубийство наконец.

Ці моторошні роздуми у віршах належать ще одному чудовому поету початку ХХ століття Георгію Іванову. І як тут не згадати Тургенєва, який (в оповіданні «Привиди») уподібнював творчість вампіру, що висмоктує з художника живу кров!

По правді, такі зізнання можуть дійсно посіяти думку, що мистецтво завжди гріховне, що творчість у принципі за суттю своєю демонічна і безбожна, що художник неминуче губить свою душу і душі всіх, хто підпав під чари його поезії. Адже розповідається в одній напівжартівливій притчі, що вогонь під закипаючим казаном, в якому мучиться засуджений на вічну загибель убивця, згасне раніше, ніж під казаном письменника, оскільки книги останнього будуть читати і читати. І чи не є знаменним те, що в античній міфології поняття «геній» і «демон» означали практично одне й те ж ?

І тут ми стикаємось із дуже складною проблемою, оскільки великою є спокуса, звинувативши поезію в «проклятьи заветов священных», проклясти навіки і саме мистецтво.

Щоб не збитися із самого початку, необхідно мати на увазі таке. Згідно з християнським вченням, ворог роду людського, на відміну від Творця всесвіту, зовсім позбавлений творчої сили і в цьому плані безплідний. Все, що він може, — це поганити і псувати те, що від Бога виходить і Йому належить. Недаремно отець Павел Флоренський (видатний богослов і вчений, ще один сучасник Блока) називав лукавого жалюгідною «мавпою Бога».

Отже, дар творчості (за своїми витоками) — це Божий дар, знак заповітної богоподібності людини, той самий талант, який гріховно і нечестиво заривати в землю. І який, залежно від того, як ним розпорядитись, може послужити як для спасіння, так і для загибелі:

Как обидно — чудным даром,
Божьим даром обладать,
Зная, что растратишь даром
Золотую благодать.
И не только зря растратишь
Жемчуг, свиньям раздаря,
Но еще к нему доплатишь
Жизнь, погубленную зря.
(Г. Іванов)

То як же бути? Як поєднати талант і страх Божий, творчу свободу і спасіння душі?

Так от, виявляється, кращі поети срібного віку не лише усвідомлювали небезпеку і звабливість мистецтва, але й передбачали шляхи подолання цієї згуби. Наприклад, Марина Цвєтаєва — мабуть, найпристрасніша і найбільш безпечно-нестямна поетеса срібного віку. Своє розуміння суті творчості вона з граничною відвертістю сформулювала в есе з характерною назвою «Мистецтво при світлі совісті». Декілька цитат:

«Вірші і вивільнюють, і зваблюють. Те ж сумнівне пійло, що в казані відьми...»; «Коли я пишу.., я ніякому богу не служу, крім вітру...». Далі більш визначено: «Стан творчості — це якесь наслання... Щось, хтось у тебе вселяється...»; «Демон жертві платить: ти мені — кров, життя, совість, честь; а я тобі — таке усвідомлення сили, таку владу над усіма (крім себе, бо ти — мій!), таку в моїх лабетах свободу, що будь-яка інша сила буде тобі смішною, будь-яка інша влада — малою, будь-яка інша свобода — тісною, і будь-яка інша тюрма — просторою». От же воістину знає людина, про що говорить! І знаючи це, відає й інше: «Коли ж ми нарешті перестанемо приймати силу за правду і чари за святість!» І головне: «Земля, що народжує, безвідповідальна, а людина, що творить, — відповідальна... і оскільки художник — не кораловий кущ, — він за справи своїх рук дасть відповідь».

Цікаво, що в Марини Цвєтаєвої є віршовий цикл («Стіл»), де письмовий стіл — робоче місце поета — функціонально порівнюється з багатьма речами (із дзеркалом, з труною і навіть, натяками, з Голгофським Хрестом!) і серед решти вподібнюється «стовпу стовпника», тобто місцю добровільного ув’язнення християнського аскета-відлюдника. Наведемо цитати:

Мой письменный верный стол!(…)
…Строжайшее из зерцал!
Спасибо за то, что стал
(Соблазнам мирским порог)
Всем радостям поперек,
Всем низостям — наотрез!
Дубовый противовес…(…)
…Спасибо за то, что блюл
И гнул. У невечных благ
Меня отбивал — как маг –
Сомнамбулу. (…)
…Столп столпника, уст затвор –
Ты был мне престол, простор…

Так, справді, легко впізнаване, характерне для Цвєтаєвої словесне «волхвування». Але за пишномовним нагромадженням образів явно проступає основна думка, здатна подивувати: творчість на граничній своїй висоті — не стільки вільний бенкет уяви, скільки аскеза і подвиг(!). Мусить стати ними — уточнимо від себе, пам’ятаючи про сумну долю самого поета.

До тієї ж теми (повернення творчості її божественної місії) знов і знов повертається у своїх статтях та есе Олександр Блок: «Ми ніби піднесені були на високу гору, звідки постали перед нами всі царства світу в небувалому сяйві лілового заходу (див. третю спокусу Спасителя в пустелі (Мф. 4, 8–10) — О. С.). І ми віддавались заходу, гарні як цариці, але не прекрасні, як царі, і бігли від подвигу. Тому так легко було непосвяченим кинутись слідом за нами...». І далі чітко і рішуче формулюється вибір, який стоїть перед митцем: «Чи загибель у покірності (тобто в покірності темним космічним стихіям — О. С.), чи подвиг мужності». А ще декількома рядками нижче іде ледь не розгорнута «програма» істинного служіння поета, в якій згадуються «послушництво», «учнівство» і «духовна дієта». Заклик до духовної тверезості, до того, що Святі Отці називали «розрізнюванням духів», звучить і у вірші «Поет і народ»: «...Но ты, художник, ...знай, где стерегут нас Ад и Рай. ...Твой взгляд да будет тверд и ясен». А в записниках Блока, який глибоко відчував релігійне підґрунтя мистецтва, є визначний вислів про те, що релігія — не містична «богема душі», а мужнє «стояння на сторожі».

І тут ми впритул впираємось у болючий парадокс: творчість зваблива, ризикована, небезпечна, і вона ж — благословенна і благодатна. Вона — і спокуса, і релігійний обов’язок генія, Божественне покликання («глаголом жги сердца людей»). І джерело згуби, і можливість піднятись над владою гріховної пітьми та тління, можливість подолати фатальну пригнобленість занепалої людської природи, побачити зло в собі і навколо себе і здійснити поетично-пророчий суд над цим злом.

Безсумнівно, що творче натхнення вивільнює людину з-під влади всього земного, навіть приземленого, буденно-метушливого. Але при духовній пасивності творця, при його повній безвільності і нестачі духовної тверезості благословенна незалежність від усього земного і буденного може повернутись згубною «незалежністю» від совісті і честі, від заповідей Божих і Його Духа. Красномовніше за інших писав про це знову ж таки Блок в уже цитованому вірші «До Музи»: «И была роковая отрада в попираньи заветных святынь…».

І ось тут нам здається доречним навести і коротко прокоментувати ще один ліричний шедевр — теж присвячений Музі, — автором якого є інший видатний учасник тієї легендарної епохи — Анна Андріївна Ахматова:

Муза

Когда я ночью жду ее прихода,
Жизнь, кажется, висит на волоске.
Что почести, что юность, что свобода
Пред милой гостьей с дудочкой в руке?!
И вот вошла. Откинув покрывало,
Внимательно взглянула на меня.
Ей говорю: «Ты ль Данту диктовала
Страницы Ада?» Отвечает: «Я».

Солодко-страшна зустріч із Музою (тобто з поетичним натхненням) переважає своєю значущістю всі повсякденні цінності. Непохитні хвилину тому, вони тьмяніють і відступають перед безтурботною пустункою, що раптом з’являється, — «милой гостьей с дудочкой в руке»*. Безпечність її рис оманлива, весела безтурботність і легковажність — лише ввижаються. Цій загадковій мандрівниці, виявляється, відкриті неосяжні безодні світобудови, доступні позамежні таємниці, невідомі простим смертним. До того ж Ахматова, якщо уважно вдивитись у текст вірша, аж ніяк не ототожнює мистецтво ні з Дантовим Пеклом**, ні з Пеклом узагалі. Алегоричний опис тартару в безсмертному творінні Данте не має нічого спільного з горезвісною зачарованістю царством Зла, а є, ймовірніше, швидше могутнім викриттям Зла і нещадним судом над ним (хоча й у специфічній формі, що відповідає напівміфологічним середньовічним уявленням римо-католиків про потойбічний світ). Так уже виходить, що Муза (вище творче ясновидіння) багато знає про Пекло (про зло і гріх), але за початковою природою своєю не є ні його полонянкою, ні служницею пекельних сил. Справжнє мистецтво, на думку Ахматової, володіє страшною здатністю дивитись в обличчя Пекла, але не тому, що воно — його породження, а тому, що воно знає йому ціну і має проти нього могутню зброю. Яку? Частково відповідь на це запитання вже міститься в цитованих вище висловлюваннях письменників і в наших коментарях до них.

* Тут поет використовує традиційний міфологічний образ Музи — супутниці покровителя мистецтв Аполлона.

** Перші 34 пісні «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі змальовують сходження героя в Пекло і бачені ним посмертні муки грішників. У зв’язку з цим, за першою частиною поеми закріпилась назва «Пекло» (за другою відповідно, «Чистилище», за третьою — «Рай»).

Але досвід показує, що розуміння істини — це ще не гарантія її здійснення. Достатньо згадати трагічні долі багатьох геніїв слова, самогубство Цвєтаєвої, передсмертну задуху і спустошеність Блока. Це великі поети, які, в своїй більшості, хотіли перемогти «духів злоби піднебесної» своїми власними силами. І їхня доля — наочний урок про те, що таке завдання непосильне для відданої в своє розпорядження людини, навіть якщо ця людина — геніальний художник. Творчість має стати таїнством зустрічі людини і Бога. І тоді — насмілюємось вірити — поезія буде подібною чи навіть рівноцінною молитві, як це було в св. Іоанна Дамаскіна, св. Єфрема Сиріаніна чи, частково, в пушкінському переказі великопісного молитвослов’я:

Владыко дней моих! Дух праздности унылой,
Любоначалия, змеи сокрытой сей,
И празднословия не дай душе моей.
Но дай мне зреть мои, о Боже, прегрешенья,
Да брат мой от меня не примет осужденья,
И дух смирения, терпения, любви
И целомудрия мне в сердце оживи.