20 березня 1852 року в голландському селищі в родині протестантського священика Теодора Ван Гога сталося лихо: під час пологів помер новонароджений Вінсент. Рівно через рік, 20 березня, дружина пастора народила сина. Він вижив, і йому дали ім’я Вінсент — у пам’ять про померлого первістка. Такий таємничий і фатальний збіг наклав незгладимий відбиток на свідомість майбутнього художника...

Закінчивши навчання в школі, молодий Вінсент почав працювати в Лондоні на сімейному підприємстві — великій фірмі «Гупіль», що займалася торгівлею картинами. Вінсент одразу ж закохався в англійський живопис; часто, залишивши роботу, він блукав музеями та галереями Лондона. Незабаром стало очевидно, що інтереси юнака не збігаються з інтересами торгівельної фірми: юному романтику не до вподоби торгівельне ремесло.

«Є лише два достойні ремесла: священик і шкільний учитель...»

Так пише молодий Вінсент у листах батькові. Старанно вивчає Біблію. Виступаючи з проповідями на зборах у методистській¹ парафії, мріє стати священиком і збирається присвятити життя Христу. Однак юнаку не вдається відшукати золоту середину між своїм палким релігійним почуттям і сухими схоластичними зворотами протестантського богослов’я; його проповіді не зворушують парафіян. Засмучений Вінсент повертається в Голландію до своєї родини. Працюючи в книжковій крамниці, він не полишає думок про духовний сан і незабаром вступає на богословський факультет в Амстердамі. Ван Гог штурмує бастіони догматичної схоластики, але не складає іспиту на посаду; невдачі чекають на Вінсента і на випробному терміні в місіонерській школі у Брюсселі. Він досягає домовленості з Церквою і отримує доленосний шанс пройти останній випробувальний термін на пасторство в Боринажі, одному з найбідніших районів Бельгії. Холодної зими 1879 року Вінсент з палким серцем узявся за свої обов’язки парафіяльного священика для вуглярів та їхніх родин у шахтарському селищі. І тут, у жебрацькому середовищі стражденних помираючих шахтарів Ван Гог уперше зіткнувся з невидимою гранню між життям і смертю, скорботою і радістю, теорією і практикою християнського способу життя. Виснажлива дитяча праця, постійні вибухи на шахтах, що відбирали десятки життів голодних вуглекопів, перевернули його свідомість і уявлення про духовність. Несподівано він побачив марність кістлявої проповіді й неспроможність протестантського вчення перед холодним ярмом земного буття, наповненого бідами та скорботами. Чим далі, тим більше йому ставало зрозумілим, що раціональне вчення буржуазної протестантської церкви здатне тішити лише вуха знатних вельмож і ситих банкірів, але аж ніяк не рятувати пригноблених селян. Скупий символізм і відсутність містичного досвіду (зокрема, Святих Таїнств) у численних протестантських церквах унеможливлює їхню благодатність. Але ж лише шляхом дарованої Господом благодаті людина може віднайти душевні сили для терпіння, смирення та чистої віри. Варто відзначити, що Православ’я є не стільки етичним вченням, скільки шляхом до спасіння через здобуття благодаті Божої за допомогою діяльної, живої віри, праведного життя. Православ’я правильно прославляє Бога не тільки і не стільки завдяки богословському вченню, скільки завдяки апостольству, святості сподвижників, адже воістину засноване на крові мучеників за ім’я Христове.

Душа Ван Гога не була чужа співчуттю та милосердю. Навпаки, християнські наміри братньої взаємодопомоги спонукали пастора Вінсента до того, що він з усіх сил намагався допомогти сім’ям стражденних вуглекопів. З часом він зрозумів, що заслуга духовного пастиря — не лише у вдало виголошеній проповіді або бездоганному знанні напам’ять сухих формул катехізису, але більше того — в тісному братньому співіснуванні й несенні хреста ввіреного йому стада. Тому перед словами з кафедри він віддавав перевагу ділу. Вінсент був другом і братом убогих і знедолених. Його пастирство носило вкрай самовідданий характер; більшу частину своїх харчів та одягу він віддавав нужденним підопічним, що коштувало йому втрати майна та здоров’я.

Однак, не зважаючи на такі благі наміри молодого пастора, представники буржуазної методистської Церкви, захищаючи інтереси «елітного прошарку суспільства», висловили своє явне несхвалення християнського аскетизму Ван Гога, і в липні його зняли з посади. Привід для цього був досить банальний: не годиться, мовляв, духовній особі «їсти з одного казана в бараках з чорноробами» і соромити Церкву. Усе, що в нього залишилося — це десятки вуглекопів, що помирали від голоду і гинули в шахтах, і сіре небо Бельгії над головою, в якій запанував морок маловір’я та відчаю. Шахтарям він уже нічим не міг допомогти — втім, як і вони йому. Людина залишилася сам на сам з холодною дійсністю, в якій потьмянів образ Божий.

«Минали тижні. Вінсент жив у якомусь заціпенінні — їв, спав, сидів, втупившись у простір... Вінсент був самотнім, нескінченно самотнім, один у всьому світі, не міг збагнути, чому він усе ще тут» — пише Ірвінг Стоун у своєму романі «Спрага Життя».

Вінсент ніколи не прагнув ані слави, ані грошей. Він бачив своє покликання в служінні людям і Богу, і тепер, зіткнувшись із безсилістю вчення рідної церкви, він постав перед вибором власного духовного шляху. Церква як інститут померла для нього назавжди. Це був період, коли він максимально заглибився в себе і в порожнечі самотності почав навпомацки шукати Бога.

«Господи, де моє справжнє місце у цьому світі?»

Одного разу, в ясний теплий осінній день, Вінсент, байдуже вештаючись біля однієї з Бориназьких шахт, присів, споглядаючи тишу безхмарного дня. З воріт вийшов одягнений у лахміття старий вуглекоп, суха фігура якого була пронизана болем прожитих буднів: тремтячі руки, запалі груди, гостре неголене обличчя, але при цьому в ній залишався образ Божий, який не міг не привернути зосереджену душу Вінсента. Він опустив руку в кишеню, витягнув куций олівчик і лист з дому й на звороті конверта швидко окреслив фігурку людини, що бреде полем крізь блакитне повітря осені. Цей малюнок виглядав смішно. Композиція була неправильною, пропорції — безглуздими, адже Вінсент ніколи серйозно не малював. Але в цьому малюнку було присутнє щось таке, що не лишало сумнівів у тому, що зображений саме бориназький вуглекоп. Малюнок був зроблений рукою людини невмілої, але людини, яку по-справжньому переповнювали співчуття і любов. Він малював просто — як дитина...

З цього моменту починаються його мандри Бельгією та Францією. Вбогий бродяга, що змальовує побут бідноти, остаточно вирішує стати художником.

«Нема нічого більш художнього, ніж любити людей»

«Любий Тео! Якщо не помиляюся, ти колись мав „Польові роботи“ Мілле. Якщо твоя ласка, надішли мені їх ненадовго поштою. Справа в тому, що я копіюю великі етюди Босбоома та Аллебе. Якби ти поглянув на мої малюнки, то, можливо, залишився б задоволеним...» — писав Ван Гог у той час своєму дорогому брату Тео.

Навесні 1880 року художник повернувся до Брюсселя, де серйозно зайнявся вивченням живопису. Невдача під час вступу до Академії Мистецтв не зупиняє Ван Гога: він бере уроки малюнку в свого кузена, відомого художника Антона Мауве. Останній увесь час дорікає і навіть знущається над недоладними роботами Ван Гога, при цьому постійно розмірковуючи про необхідність академічного підходу до живопису. Отже, Вінсент знову зустрічається зі своїм давнім ворогом — академізмом і теорією. Він намагається малювати, керуючись художніми правилами та законами, але в результаті його малюнки виходять абсолютно неживими, а фігури на них зовсім втрачають свій характер і сенс.

«Живопис — справді тяжка робота... те вміння пробитися крізь невидиму стіну, яка стоїть між тим, що ти відчуваєш, і тим, що ти вмієш» — розмірковує Ван Гог у листах до брата. Зазнаючи мук творчості, він продовжує працювати, намагаючись не просто передати форму навколишньої дійсності, але й максимально наповнити полотно енергією життя.

Вся платня, яку ти отримуєш, працюючи підмайстром у відомого художника, — це знання і досвід. За життя Вінсент не зміг продати жодної картини. Художник жив злиденно, лише на ті кошти, які щомісяця надсилав йому люблячий брат Теодор, котрий протягом усього життя щиро підтримував невизнаний талант брата. Так, у цілковитій бідності, але з незвичайною радістю пізнання, Ван Гог зростав як художник.

«Мовчки він стояв перед величезним полотном Мауве, на якому коні тягнули на берег рибацький баркас. Вінсент бачив, що перед ним справжній шедевр. Коні на картині — вороний, сірий та гнідий — були загнані, зморені, справжні шкапи; вони застигли на мить, терплячі, покірні й безмовні... Коні дихають з натугою, вони з голови до п’ят у милі, але не бунтують... Вони готові так жити і працювати й надалі, але якщо назавтра їх поженуть на шкуродерню — що ж, нехай буде й так, вони готові до всього. Вінсент угледів у картині глибокий життєвий сенс. Вона ніби промовляла до нього: „Вміти переносити страждання без скарг — це єдине, що потрібно, це велика наука, урок, який необхідно засвоїти; це рішення проблеми життя“. Він вийшов з майстерні оновлений, усміхаючись від думки, що людина, яка нанесла йому найтяжчого удару за все його життя, була єдиною, хто навчив його терпіти удари покірно і смиренно» — пише у своїй книзі І. Стоун.

Паризькі спокуси

Набивши руку в теорії малюнку, навесні 1886 року Вінсент переїжджає до тодішньої столиці художників — Парижа. Роки, проведені тут, хоча і сприяли розвитку його художніх здібностей, але різко пригнітили його як особистість і не випадково.

Ван Гог мешкає у свого брата Теодора. Той знайомить його з паризькими імпресіоністами — Піссарро, Моне, Дега, Бенуаром, Тулуз-Лотреком, Бернаром. Одним із найближчих друзів Вінсента стає видатний імпресіоніст Поль Гоген. Натхненний молодий художник мріє створити братерство художників. Як у живописі, так і в житті на нього впливали творчі віяння Сходу, які стали на той момент модними серед імпресіоністів. У листі до Бернара він пояснював: «Японські художники часто обмінювалися своїми картинами... Це доводить, що вони любили один одного. Їхні стосунки, вочевидь, — і це цілком природно — були братніми, вони не жили інтригами. Чим більше ми будемо наслідувати їх у цьому ставленні, тим краще для нас». Про творчість В. Ван Гога можна говорити, як про явище, серйозно пов’язане з китайським мистецтвом чань². Його витвори, як і мистецтво чанських майстрів, вирізняються абсолютною невимушеністю й спогляданням — рідкісна властивість для західних художників. Життєвість у картинах Ван Гога зумовлена його неймовірною щирістю й безпосередністю. Сам він ніколи не розділяв світогляд і мистецтво, слово та діло, віру й розум. Ван Гог писав про себе, що «...в мистецтві він стоїть акурат там, де й у самому житті», що й визначило суть його живопису.

Але розбещене суспільство імпресіоністів не сприйняло ідей колишнього проповідника. Виснажений власним натхненням і нерозділеними проектами, одержимий пристрастю до мистецтва, Вінсент зазнає частих психологічних зривів. З кожним днем життя картини його все більше оживають, але сам художник поступово і фізично, і духовно згасає. Безсоння, алкоголь, розпусне життя негативно впливають на душевний стан Вінсента; він часто впадає у глибокий відчай і смуток.

«Любов до мистецтва вбиває будь-яку любов...»

Ван Гог був дуже чутливим до стихій цього світу. У своїх картинах він намагався рельєфно підкреслити характер цих стихій. «Коли я пишу сонце, я хочу, щоб глядачі відчули, що воно обертається з неймовірною швидкістю, випромінює світло й жаркі хвилі колосальної могутності! Коли я пишу пшеничне поле, я хочу, щоб люди відчули, як кожен атом в його колоссях прагне вирватися назовні, хоче дати новий пагін, розкритися. Коли я пишу селянина, який працює в полі, то намагаюся написати його так, щоб той, хто дивиться на картину, ясно відчув, що селянин відійде в прах, як зерно, а прах знову стане селянином. Мені хочеться показати людям, що сонце втілене і в селянині, і в ріллі, і в пшениці, і в плузі, і в коні, так само як і всі вони втілені в самому сонці. Як тільки художник починає відчувати ритм, якому підвладне все на землі, він починає розуміти життя».

Колір вирує на картинах Ван Гога: він віддається цій надмірності в усьому — в силі кольору, в його потужній виразності. Очевидно, та самовіддача, з якою, бувало, Вінсент проповідував Слово Боже вуглекопам, те палке бажання увібрати в свою душу більше, ніж вона здатна вмістити, намагання вкласти в картину себе самого і стало причиною крайнього душевного зриву художника. «Я настільки відчуваю емоції, які передає природа, що часом не можу витримати цього і втрачаю свідомість» — пише він братові.

«Мистецтво лікує»

«Сестри, що належали до ордену святого Йосипа Обенського, повільно пройшли до давньоримської каплиці; схожі на мишей, всі в чорному та білому, з глибоко запалими очима, вони перебирали вервиці й бурмотіли ранкові молитви. Стародавній монастир був збудований у традиційній формі прямокутника: з північного боку розташовувалося відділення третього розряду; зі сходу — будинок доктора Нейрона, капличка і собор десятого сторіччя; з півдня — відділення першого та другого розряду; із заходу — двір для бешкетних божевільних і довга глуха цегляна стіна». Відкинутий церквою, що виявилася неспроможною прийняти і спрямувати його безмежний дар любові, втративши віру, розчарований у друзях, захлинаючись у бурхливому потоці власного таланту, Ван Гог знайшов притулок у психіатричній лікарні.

Вінсент завжди був милосердним до вбогих, і в цій обителі він чуйно доглядає хворих. Але й тут Ван Гог віддавав усі свої сили живопису. Влітку під час своїх відлучень з лікарні в Сан-Ремі він пише велику кількість етюдів, темою для яких часто стають пшеничні поля та кипариси. Матері й сестрі він писав: «Зараз я відчуваю себе більш спокійним, ніж минулого року, і насправді неспокій у моїй голові значно зменшився». Вийшовши з лікарні, художник мешкає у невеличкому містечку Овері, де проходить терапію у художника і лікаря Гаше, до якого у Ван Гога було неоднозначне ставлення: «Гадаю, що він іще більше хворий, аніж я, або, скажімо, такий же...»

...Що сталося 27 липня 1890 року, достеменно невідомо. Черговий раз повернувшись додому після роботи над пейзажами, художник упав на ліжко. В його грудях зяяла вогнепальна смертельна рана. Два дні по тому, 29 липня в 01:30 ночі Вінсент промовив: «Я б хотів піти ось так...», заплющив очі й помер. У передсмертну годину поряд з художником був його брат Тео. Навколо цієї смерті існує безліч пафосних легенд і таємниць, але найбільш достовірною виглядає версія про самогубство художника.

Вінсент Ван Гог був знехтуваний релігією — і віддав свою душу живопису. Полотна Ван Гога — це дзеркало його переживань, болю і радості, сили — і... слабкості, що оповідають про несамовиту жагу до життя.

«На стінах кімнати, де стояла труна з його тілом, були вивішені його останні роботи, утворюючи свого роду німб, і яскравість генія, яку вони випромінювали, робили цю смерть ще більш болючою для нас, художників, котрі були присутні там. Труна була покрита звичайним білим покривалом і обставлена великою кількістю квітів. Там були і соняшники, які він так любив, і жовті жоржини — скрізь жовті квіти. Це був, як Ви пам’ятаєте, його улюблений колір, символ світла, яким він мріяв наповнити серця людей, і яким наповнював витвори мистецтва»

друг Ван Гога художник Еміль Вернар

¹ Протестантська деномінація з віроповчальними та організаційними принципами, висунутими Джоном Уеслі у XVIII ст. «Методистами» глузливо називали невелику групу студентів, які виділялися своєю самодисципліною та методичністю на тлі релігійної байдужості й бездіяльності, що панували в англіканській церкві. Сьогодні методистські церкви існують у 78 країнах, їхня передбачувана чисельність — 18 млн. осіб.

² Чань (Шлях Серця) — мистецтво Південної китайської школи, що виникло на межі І-ІІ століть, яке синтезує основи духовно-медитативного сприйняття світу і його символічне відображення в каліграфії, поезії та живописі.