Ми вже звикли до того, що все у світі пов’язане. Нас навчили, що думки матеріальні, і якщо хочеш щось отримати — сміливо візуалізуй по півгодини на день — і все буде в шоколаді.
У запропонованій системі, на перший погляд, усе злагоджено і логічно: захотів — отримав. Акцент на бажанні володіти. У сукупності людських прагнень починає домінувати вже навіть не «я», а «мені». Це слово стає тим магнітом, котрий притягує до нас зовсім не благопотрібне...
У людини дійсно є потреба отримувати — і матеріальне, і духовне, і душевне. Інакше ми б не змогли рости і змінюватися. Але є в нас ще одна важлива потреба — віддавати, дарувати. Її голос може бути достатньо сильним або дуже слабким, але ми обов’язково чуємо його у своєму серці. Невідомо звідки раптом з’являється бажання зробити щось хороше «просто так»: здивувати близьких незвичайною вечерею, посадити біля під’їзду квіти, розфарбувати в яскраві кольори старі гойдалки у дворі, з’їздити в дитячий інтернат чи будинок для літніх людей...
Цей раптовий імпульс — майже невагомий, а душа від нього світлішає і розправляється. Такі маленькі бажання серця наче підносять нас над землею, відчувається приплив енергії та тепла, і точно знаєш — у тебе вистачить сил, щоб втілити цю потребу добра в життя. Точніше, сил могло й не вистачати раніше, але саме з цим внутрішнім бажанням безкорисливого вчинку нам і даються сили для його втілення.
І ось, відчувши й саме бажання зробити щось, і сили в собі, і, можливо, навіть уже прокрутивши в голові нехитрий сценарій його реалізації, ми зупиняємося перед вибором. Зробити чи ні? Піти за порухом свого серця — або відмахнутися від нього — справами, лінощами, удаваною скромністю або звичним запитанням: тобі що, більше за всіх потрібно?..
Тут кожний вирішує сам. Ось лише пам’ять з дивовижною чіткістю зберігає ті моменти, коли ми хотіли — але не зробили, могли — але чомусь відклали на завтра. І наше «завтра» для деяких людей так ніколи й не настало. Час не можна відмотати назад, немов кінострічку. А совість — вона ж точно знає, як ми мали б учинити в той самий момент «Х».
Кожний вирішує для себе. У кожну конкретну хвилину свого життя. Я лише хочу поділитися життєвими прикладами: що буває, коли людина йде за голосом добра у своєму серці.
Для занять у психоневрологічному інтернаті в нас закінчувалися олівці й фарби. Серед тижня телефонує дівчина:
— На жаль, у мене зараз немає можливості їздити з волонтерами в поїздки, але мені дуже хочеться чимось допомогти. Що я можу зробити?
Через кілька днів ми зустрілися в метро. До суботнього заняття в нас був цілий пакет баночок з гуашшю і кольорових олівців.
У дитячому будинку виникла необхідність у комп’ютерах. Протягом одного тижня керівнику поїздок подзвонили двоє чоловіків. Перший спитав, чи не потрібні «випадково», дитячому будинку комп’ютери, оскільки фірма, де він працює, планує закупити нову техніку. Другий, відрекомендувавшись водієм газелі, сказав, що в нього на цьому тижні буде вільний день, в який він зміг би перевезти щось для дітей.
Моя подруга в сильний мороз возила дитину до лікаря. Живуть вони за містом і добираються з пересадками. Дорогою назад запізнилися на маршрутку. Почалася страшна завірюха, але грошей, щоб узяти попутну машину, в неї не лишалося. Та й жодний водій не поїхав би до них у глибинку... Вона залишилася на узбіччі швидкісної траси з немовлям на руках. Але не минуло й кількох хвилин, як перед ними різко загальмувала «крута машина». Водій сказав, що ледь помітив їх у таку хурделицю, а потім відвіз просто до порогу будинку.
Господь дивовижним чином улаштовує все у світі. Мені здається, що Він Сам вкладає нам у душі імпульси добрих учинків. Підеш за таким порухом серця — і в дев’яноста дев’яти випадках зі ста переконаєшся, що саме тут і потребували твоєї допомоги. А душа — вона по-дитячому радіє, коли відчуває, що їй, нехай і в малому, але вдалося виконати замисел Божий.