По суботах перед вечірньою ми з однокласниками заїжджали до хоспісу — поспілкуватися з пацієнтами. Переважно із самотніми літніми людьми.
Один з них — Дядью`ра — завжди передавав через мене записку (за упокій) на проскомидію.
І хоча ми кілька разів розповідали, «як треба», Дядьюра все одно вперто виводив великими літерами «КАРЛ» і неодмінно ставив крапку.
Чесно кажучи, ця крапка почала мене дратувати, і я став виправляти її на літеру «А» (зазвичай уже в храмі).
Якось перед тим як попрощатися, я машинально простягнув руку (за запискою), а Дядьюра просто відповів рукостисканням. Про записку він забув.
— Айн момент... — бурмотів він і ніяк не міг знайти записник.
Я одразу простягнув йому свої «канцтовари».
— Данке шьон, — кивнув у відповідь Дядьюра і, як завжди, великими літерами написав угорі аркушика: «ЗА УПОКІЙ», а нижче — «КАРЛ». Ще нижче — «ВОЛОДИМИР». І лише потім поставив крапку.
— А хто це? Володимир... — сам не знаю чому прохопилося в мене. (Я ж і про Карла ніколи не питав).
Дядьюра розгублено знизав плечима.
— А по батькові вас як?
— А як Лермонтова звали? — відповів він запитанням на запитання. І я раптом відчув себе, наче на неймовірному чаюванні з казки Керрола...
— Ну, був такий поет, — не вгамовувався Дядьюра, — на тебе схожий: вусатенький такий...
Але я не зміг вичавити із себе жодного слова.
— Ну, «тучки небесные, вечные странники...» — втративши терпець, голосно карбував слова Дядьюра, — «цепью лазурною, степью жумчужною... мчитесь вы, будто как я же... изгнанники... с милого севера в сторону южную»! Невже не пам’ятаєш? Ну, у нього ще дуель була із цим... Ну, із цим: «Над землёй летели ле-беди со-олнечным днём...»
— З Мартиновим, чи що? — гигикнув я.
— Точно! — кивнув Дядьюра. І тільки тут я помітив, що обличчя його стало якимось іншим, якимось впевнено-усміхненим... Як у популярного артиста на зустрічі з шанувальниками. — То як його звали?!
— ... Звали його Михайло Юрійович.
Дядьюра одразу відвів очі, згорбився і, тяжко зітхнувши, нерішуче спитав:
— А цього... котрий усміхався... як його?...
Я намагався щось швидко вигадати, аби надихнути співрозмовника, але — як на те — у голову нічого не лізло.
— Кешо`! — Дядьюра називав мене на французький манер, з наголосом на останньому складі, — а як звали цього?... Котрий усміхався так... Ну Гагаріна як звали?
Виявилося, Дядьюра був поранений в голову. Давно, коли виконував «свій» інтернаціональний обов’язок в одній жаркій заморській країні.
— Гагаріна? Юрій Олексійович.
— І мене так само звали! — несподівано пожвавішав дядя Юра.
— А батька вашого, виходить, Олексієм! — підхопив я.
— Еге ж. Олексієм Михайловичем! А діда — Михайлом Юрійовичем! — радісно повідомив тезка Гагаріна і спішно доповнив записку іменами батька, діда і прадіда.
— А Карл з Володимиром?
— А Карл... Раб Божий Карл — це Чарльз ¬Діккенс, — пояснив дядя Юра і якось по дитячому всміхнувся.
— А Володимир?
— А Володимир... не пам’ятаю...
І усмішки — як не було.
Так сталося, що наступної суботи до хоспісу я їхав сам.
До Юрія Олексійовича мене не впустили. Просто. Без пояснень.
Чергова, яка курила на ґанку, витягла з пачки цигарок учетверо складений папірець і мовчки простягла мені.
Розгорнув.
Чотири зелені перекошені літери «КАРЛ» і крапка.
Крапку звично перетворив на «А». Потім додав:
«ВОЛОДИМИРА
ОЛЕКСІЯ
МИХАЙЛА
ЮРІЯ»
І після імені Дядьюриного прадіда рука чомусь сама поставила крапку.