Письменник на чайнику

Розмову про Діккенса, цього cправді видатного англійського письменника, який був свого часу володарем дум цілих континентів, можна почати і не так серйозно. Є в нас удома англійський чайник. На чайнику відчайдух Девід Копперфілд, котрий розшукав свою двоюрідну бабусю; а сам Діккенс — на кришці.

Яким треба бути письменником, щоб опинитися на кришці?

Дуже відомим.

А чому на чайниках немає, скажімо, добре відомого лорда Байрона?

Бо з чайника із Байроном хильнеш, мабуть, «всесвітньої скорботи», даруйте вже.

Щоби потрапити на чайник, треба, щоб твоє ім’я було пов’язане з добром і затишком. (З цієї ж причини на чайниках категорично неможливі представники модерну і постмодерну).

Найкраще про Діккенса написав Г. К. Честертон, який знався на радощах, затишку та гарному гуморі*: «Діккенс полюбляв зустрічати старих друзів. Усі його персонажі, по суті, замислені як старі друзі; кожен із них — старий друг від першої появи».

* В статті наведені цитати з книги Г. К. Честертона «Чарльз Діккенс» та його передмов до романів Діккенса.

І в різдвяний час, зачепивши тему дружби, хочеться писати не про відважних Нісу та Евріала Вергілія, які прагнули подвигу, котрим ми зобов’язані словами «крізь терни до зірок», і не про вірного і відданого Гамлету Гораціо, до якого звернені слова, що теж стали крилатими: «Багато є чого на світі, що і не снилося цим вашим мудрецям». Хочеться писати не про Дона Кіхота і Санчо Пансу, які, звісно, друзі, незважаючи на розподіл ролей; і не про друга Ромео, жартівника і балагура Меркуціо, який викликає гаряче співчуття, смерть якого тим страшніша, що, звикнувши до його жартів, друзі до останньої хвилини приймають його агонію за дурощі, коли Меркуціо і справді вбиває Тибальт; і не про ліцейських друзів Пушкіна; і не про товариськість, оспівану Тарасом Бульбою. Хочеться написати про друзів із повних радості та веселощів книг Діккенса. Колись я щогрудня дарувала собі читання або перечитування одного з його романів, добре, що написав Діккенс більше тридцяти томів…

«Записки Піквікського клубу»

«Діккенс створював світ істинний, в якому наша душа може жити. Сучасний бойовик — у кращому випадку коротенький антракт у нашому житті. Але в дні, коли виходив „Піквік“, люди вважали життя антрактами між черговими випусками».

«Перший роман „Нотатки Піквікського клубу“ залишиться навіки великим зразком того, що вважають величчю Діккенса: гідної і доброї дружності, смішних пригод на старих англійських дорогах, гостинності англійських харчевень, честі і м’якості англійських манер, а перш за все — зразком сміху або, якщо хочете, дивацтва».

Головний герой цього роману, містер Піквік — злегка повнуватий немолодий джентльмен в окулярах. Діккенс написав про дуже теплу, довірливу і дещо роззявкувату людину, з якою постійно трапляються різні непорозуміння: він плутає готельні кімнати, кидається за капелюхом, що злетів, між двома рядами військ на вченнях, його не слухаються коні, обманюють злодії, а квартирна господиня приймає його думки вголос про те, що треба найняти слугу, за пропозицію руки і серця та кидається на шию. Але в ході справи Діккенс відкрив, що цей товстун здатний рятувати жінок, кидати виклик тиранам, виручати, допомагати, тепло радіти успіхам друзів.

Серед видатних книг, що зображають зіткнення благородного героя і темного недоброго світу є трагедія «Гамлет», трагікомедія «Дон Кіхот»; у «Піквіці» це зіткнення чисто комічне.

Найдотепніший, найметкіший, найвинахідливіший і найвідданіший друг містера Піквіка — його слуга Сем. «Знайоме ім’я», — подумали всі знавці та любителі Толкіна, і точно вгадали, згадавши Сема з «Володаря кілець». Саме для того, щоб заявити про стосунки, в яких слуга — вже зовсім не слуга, Толкін взяв це ім’я в Діккенса. Аналогія ця прозора і очевидна для всіх англійців. Англійці називають скнар скруджами, як ми своїх плюшкіними, тому що Скрудж — герой Діккенса (а вже потім «Качиних історій»). Девід Копперфілд — ім’я ілюзіоніста тому, що це ім’я героя Діккенса.

«Сем Уеллер із роману Діккенса втілює веселе знання життя, Семюел Піквік — ще веселішу необізнаність. Діккенс висловив дуже глибоке почуття, що породжувало віру в святість дітей, коли поставив нагорі того, хто слабший і простодушніший. У теплих стосунках і щирій прив’язаності один до одного по-справжньому, а не декларативно стираються соціальні відмінності і встановлюються стосунки людей.

Повнота радості

Герої Діккенса не лише жартують, вони не бояться бути смішними, їх сердечна прихильність один до одного не залишає часу думати, яке враження вони справляють. Коло друзів Діккенса пов’язує не лише дружба в чистому вигляді, яка заснована на спільності інтересів, на спільному баченні світу, але й прив’язаність, яку містять і стара дружба, і довга подружня любов. Прив’язаність об’єднує батьків, дітей, бабусь, дідусів, онуків, тіток. «Прив’язаність, — як пише Льюїс, — найсмиренніший вид любові, ми нею не пишаємось, і об’єднує вона часто дуже несхожих людей, які в силу тривалого спілкування все більше цінують одне одного».

Смиренних і теплих веселощів сповнені сцени численних діккенсових застіль і святкувань Різдва. І в різдвяних розділах з особливою силою виступає те, що Діккенс поетизує буденність, а точніше, повертає нам здорове дитяче бачення світу і лікує від невдячного, стертого, звичного сприйняття чайників, пічок, ранніх сутінків і холоду за вікном як речей нудних і гнітючих.

«Ідеал затишку — чисто англійський і він дуже властивий Різдву, особливо Різдву в Діккенса, — пише Честертон. — Англієць бачить свій будинок як оснащений всім необхідним укріплений прихисток, чия надійність по суті своїй романтична. Відчуття це особливо сильне в холодну зимову ніч. Хто не бачив темряви, не бачив і сонця. Туман втілює для нас ту зовнішню небезпеку, завдяки якій зручність перетворюється на затишок».

Честертон блискуче підмітив, що «на відміну від наших газетних демагогів, Діккенс не писав те, що хоче народ, — він хотів того, чого народ хоче». «Він прийшов у літературу не для того, щоб його творіння рабськи копіювали життя в усій його обмеженості; він прийшов, щоб вони мали життя і мали його з надлишком. Як дивно, що християн вважають ворогами життя, коли вони хочуть, щоб воно тривало вічно. Так само дивно, що старих авторів комічних книг вважають нудними, тоді як вони хотіли дати вічне життя своїм героям. І вічна радість народної віри, і вічний сміх народної книги зникли в наші дні. Ми надто слабкі, щоб бажати безсмертя. Нам здається, що хорошого не має бути в надлишку, а це блюзнірство. Ми боїмося вічної радості. Діккенс, на відміну від сучасних письменників, не чаклує, наче алхімік, над людським досвідом і блідими відтінками характеру. Дух, який він славить, — такий самий, як і коли друзі гомонять цілу ніч за пляшкою вина. Але для нього вони безсмертні, ніч нескінченна, а вино ллється з бездонного бутля».

Віра в людину

Ця повнота життя була б неможлива без повноти поваги до людини і повноти вимогливості до неї. Другий роман Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» — дивовижна історія про хлопчика, який народився в наймах. Його не лише ніхто не виховував, більше того, його за наказом якогось таємничого незнайомця свідомо намагалися зробити злодієм — а він встояв. Така міра свободи людини здавалася неймовірною сучаснику Діккенса Теккерею, що написав повість «Кетрін», як явну пародію роману Діккенса. В ній героїня, пройшовши той самий шлях, що й Олівер, стає вбивцею.

«Християнство вчить, що будь-хто може, якщо захоче, стати святим; демократія — що кожен може, якщо захоче, стати громадянином. В нашу епоху вже не одне десятиліття і психологія, і мистецтво вчать, що кожний прикутий до свого психологічного типу і приречений нудьгувати в темниці власного черепа. Тоді ж, раніше, від усіх чекали всього. Тоді людей закликали стати людьми. І в Англії, і в літературі ніхто не висловив цього краще, ніж Діккенс».

За межами нашої сьогоднішньої розмови залишилося дуже багато важливого: і тема прощення, покаяння, милосердя, холодної гордині та мудрого терпіння в «Девіді Копперфілді», і повчальність життя самого Діккенса. Не завжди історія життя письменника заслуговує на увагу, а у випадку з Діккенсом — вона її варта. Хлопчиком він каторжно працював на фабриці вакси через банкрутство родини, але життєві труднощі не лише не зломили його, а наділили вмінням по-справжньому радіти і успішно боротися з гнітючими обставинами завдяки оптимізму та здатності дивуватися.

Я навіть не намагаюся згадати багато інших чудових романів Діккенса. Коли йдеться про по-справжньому великого письменника, розмова завжди тільки починається, і тим, хто ще не радів Діккенсу, хочеться порадити читати його з «Пригод Олівера Твіста» і «Життя Девіда Копперфілда». Той, хто візьметься читати «Нотатки Піквікського клубу», має приготуватися здолати перші нудні глави, щоби потім повеселитися протягом читання двох томів. А от екранізація «Олівера», що з’явилася порівняно нещодавно і здійснена Романом Поланскі, дуже добра типажами та атмосферою, але сюжет Діккенса в ній урізаний і переінакшений. Тому варто, попередньо прочитавши, подивитися її в якості блискучих ілюстрацій.