Щоразу, коли я приносила зі школи трійку з фізики, мій батько по-філософськи зауважував: «Ну, нічого страшного. Зрештою, для жінки головне — вдало вийти заміж». А мама додавала: «Але трійку все-таки виправ, тому що чоловіка треба шукати в інституті, а з трійками ти туди не вступиш». Їхні надії я виправдала: в усякому разі, університет закінчила не тільки з дипломом, але й зі свідоцтвом про шлюб. Зараз наш спільний із чоловіком багаж становлять чотирнадцять щасливих років життя під одним дахом і двоє дивовижних дітлахів.
Чи є ідеальний вік для вступу до шлюбу? Більшість скаже, що якщо і є — то не вісімнадцять років, а набагато пізніше. Однак більшість ця — не монолітна, і аргументи в кожного дуже різні.
Одні — любителі традицій і переказів давнини глибокої — вважають, що юний вік — коханню серйозна перешкода. Адже в минулі часи й мови не могло бути про те, щоб чоловіки одружувалися раніше тридцяти років. Юнак мав дозріти й сформуватися як особистість, здобути освіту і встигнути послужити вітчизні. Йому потрібно було набути досвіду перемоги над пристрастями, щоб у такому важливому вчинку, як вибір супутниці життя, вчинити тверезо і з міркуванням. При цьому зовсім необов’язковим, а часом, навіть шкідливим, вважалося ніжне романтичне почуття — адже закоханому важче об’єктивно судити про недоліки претендентки на його руку й серце.
Є й інші — вони традиційну мораль не поважають, а одружуватися рано не радять із зовсім інших причин: юнак, та й дівчина також, у молоді роки повинні встигнути пожити з кількома партнерами, щоб точно зрозуміти, хто з них найбільше підходить на роль чоловіка або дружини. Адже обрати найкраще можна тільки з безлічі, а ніяк не з одного. Щоб усім було ясно, що партнери не дурницями займаються, а серйозною справою, їхні союзи називають цивільними шлюбами.
Чи допоможе цивільний шлюб обрати ідеального супутника життя? Думаю, він, радше, утвердить у думці, що немає нікого гідного. Ось, наприклад, я в дитинстві дуже любила, коли мені дарували гарні блокноти в яскравих обкладинках. Але переді мною відразу ж поставала дилема: що в блокноті писати — вірші улюблених поетів, власні твори чи телефони подруг? Я пробувала одне, інше, третє. Передумувала й видирала сторіночки. А коли остаточно вирішувала, що це буде альбом для малювання — було вже пізно. Від блокнота залишалася лише обкладинка. Ось так і «широкі можливості» цивільного шлюбу можуть зіграти злий жарт: звичка часто починати з чистого аркуша може залишитись і після весілля. Так що не варто намагатися відточувати методику відбору чоловіків або дружин у «вільних союзах», сподіваючись, що п’ятий чи шостий такий «шлюб» буде тим самим — справжнім.
Виходить, усе-таки треба йти першим шляхом? Тим більше людям православним, для яких цивільний шлюб неприйнятний в принципі з причин духовних. Тобто, їм залишається вчитися, дорослішати, потім працювати й у той самий час удосконалюватися в боротьбі з пристрастями, щоб років до двадцяти п’яти, а то й тридцяти здобувати достатньо мудрості й розуміння для вибору супутника життя? Але що ж робити, якщо любов прийшла саме у вісімнадцять років? І те, що це — доля, не викликає в обох ані найменшого сумніву. Почекати й перевірити свої почуття, звісно, треба. Але чекати п’ять років або навіть довше — щоб закінчити навчання, облаштуватися і «дозріти» як особистість — дуже вже непосильно.
Молоді роки тим і чудові, що це — час великих рішень і звершень. В юності всі ми — трошки максималісти й ідеалісти, і тому нам легше даються серйозні зміни в житті. Потім, обтяженим досвідом і «розумінням», нам буде набагато складніше це зробити. Адже не дарма Паїсій Святогорець радить: «Або юним одружись, або юним пострижись».
І коли «дозріває» ця сама особистість? Адже особистість від особистості різниться. Бувають чоловіки у вісімнадцять років і хлопчаки — у сорок. Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася у день його вісімнадцятиріччя, а одружилися ми в неповних двадцять. Можливо, він і скаже, що сильно змінився відтоді, але я точно знаю, що це не так. Він такий же добрий, турботливий, чесний і щедрий, як і п’ятнадцять років тому. З таким же унікальним почуттям гумору. І хоча тоді я не думала тверезо й логічно про те, яким він буде чоловіком і тим більше батьком — напевно, саме в ці якості я і закохалася, і «за них» виходила заміж.
Я впевнена, що зустріч своєї половинки — це набагато більшою мірою диво, ніж логічний вибір. Хіба мало було в мене знайомих хлопців, а от зустріла його — і відразу зрозуміла: це — мій майбутній чоловік. Без попередніх роздумів про його недоліки й достоїнства. І звичайно ж, без порівняльного аналізу з іншими кандидатами. Так, звісно, спочатку це була закоханість. Та сама, яка приховує недоліки і заважає об’єктивно судити про «предмет». І слава Богу! У нього, припустимо, недоліків і не було зовсім. А ось я була той іще «фрукт» — химерний і навіжений. І якби рожеві окуляри на носі мого любого спочатку не фарбували мої примхи в симпатичний колір — не було б у мене шансу від них вилікуватися! Адже людину можна змінити тільки в любові.
Та й не можна одружуватися зовсім уже «на тверезу голову»! Без віршів, квітів, побачень під дощем і прощань «до завтра», пережитих як «побачимося за рік». Закоханість для того й потрібна, щоб допомогти людині зважитися на такий важливий крок, як вступ до шлюбу. Адже це так страшно — навіть якщо любиш, навіть якщо впевнена в тому, що він — найкращий, батьки — за, і всі друзі від нього в захваті. Але ж це — на все життя! Поки смерть не розлучить нас. Зовсім трохи ейфорії не завадить, щоб перемогти сумніви й боягузливі думки — а раптом..? Нехай тверезим розрахунком займаються батьки, духівник і мудрі друзі. Адже їх не підкориш умінням блискуче жартувати й готовністю витрачати всю стипендію на шоколадки, тому до їхньої думки варто прислухатися.
Скептики не вважають закоханість серйозним почуттям, тому що вона неминуче проходить. Так, рано чи пізно це все-таки трапляється. Щоб стати справжньою любов’ю, їй потрібна пожива серйозніша, ніж вірші, квіти й серенади. Якщо стосунки проходять перший виток, а другий усе ніяк не настає — люди розбігаються. І цей розрив може серйозно зіпсувати наступну спробу побудувати своє щастя. Тому що висновок, зроблений із першої невдалої спроби, майже завжди хибний: одного разу я вже була так сильно закохана, а потім усе минуло — це може трапитися й тепер. Значить, цього разу потрібно почекати довше й придивитися уважніше. Як казав один мій знайомий про невміння робити правильні висновки: обпікшись на молоці, ми дуємо навіть не на воду, а на корову!
Але якщо вважати закоханість лише прелюдією до справжнього почуття, то потім у любові до чоловіка можна рости все життя. Саме рости, а не з’їжджати вниз по похилій. Романтика перших побачень — лише відправна точка, а потім, уже в родині, буде багато різних кількостей, що переходять у якість. Наприклад, кількість прожитих разом років. Або народжених у шлюбі дітей. Це тільки в жіночих журналах пишуть, що сімейні човна розбиваються об побут і пелюшки. Але хіба істина — в цих журналах?
Нещодавно на одному інтернет-форумі мені трапилося запитання — як повернути романтику в сімейне життя? Автор повідомлення — дружина й мама — пояснювала: «Ми десять років разом живемо, двоє дітей у нас — хочеться свіжості почуттів та емоцій». Серед багатьох рекомендацій з організації романтичних вечерь, побачень, поїздок на Канари вдвох та інших дурниць я побачила одну справді слушну пораду: «А ви народіть третього — і все одразу повернеться». Чесне слово, порадниця знала, про що говорить! Адже буває так, що з кожною новою дитиною повнота подружньої любові стає ще повнішою. І це не тільки — любов-турбота і любов-відповідальність. Це ще й справжнісінька закоханість, і навіть сильніша, ніж у передвесільний період.
Звичайно, спокуси все одно будуть, у кого їх немає? Крамольна думка — а чи дійсно це доля? — може проскочити звідкись «зліва». Наприклад, з тих самих жіночих журналів, що пропонують тести на сумісність подружжя, або від подруги, яка буде наполегливо запитувати: «Ну що, не шкодуєш, що так рано заміж вискочила?» Та хіба мало звідки... Ну, дійсно, як переконатися напевно, що він — моя половинка? Одним простим способом — ніколи не допускати подібних думок. Інакше можна запросто стати жертвою «ефекту блокнота».
Зате всі інші удари тепер можна відбивати удвох — від цього вони вдвічі легші. Навіть у таких ситуаціях, коли, здавалося б, усе залежить тільки від мене й чоловік нічим не допоможе. Пам’ятаю, ще в університеті, сидячи в аудиторії на іспиті і з жахом спостерігаючи, як професор «ріже» третього поспіль студента, я знаходила розраду в думці, що зате у мене чоловік чудовий, а іспит — це дурниця...
І все-таки — чи є ідеальний вік для вступу до шлюбу? Так! Тільки він у всіх різний. Заміж потрібно виходити тоді, коли приходить любов. А якщо справжня любов — це більшою мірою диво, ніж логічний вибір, то — яка різниця, де й коли це станеться. Головне — змогти це диво з вдячністю прийняти. І тоді кількість років, прожитих нарізно в очікуванні сімейного щастя, вже не матиме значення.
