Ті часи, коли люди дивилися в майбутнє з оптимізмом, минули безповоротно. Тривога людей на землі, і збентеження; люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ (Лк. 21, 26). Точніше не скажеш. У нас сьогодні все саме так. То що, здійснилося? Майбутнє малюється оптимістично лише тим, хто не знає значення слова «майбутнє». У решти — збентеження й чекання біди.

Людство неодноразово переживало і голод, і холод, і збройні конфлікти різних масштабів. Але якщо у свідомості людей чарівним і незгасним світлом сяяла ідея майбутнього, котре потрібно завоювати, наблизити, побудувати, на лихий кінець, просто дочекатися, то біди закінчувались і життя продовжувалося. Набагато гірше, коли голови пусті, серця холодні та «історія закінчилась».

Маючи перед очима історичну перспективу, можна було в голодному 25-му році відкрити «Артек». Чи в системі Робфаків у неопалюваних приміщеннях навчати маси робітничої молоді теорії віршування. Сьогодні такі речі здаються неповторними.

Для невіруючих майбутнього нема. «Як-небудь буде», — промовляють вони і, дивлячись уперед, бачать темряву, непроникну, як чорнило. Для віруючих майбутнє є, але воно задраповане в пурпурові шати Апокаліпсису. Жодна нормальна людина (якби вибір епохи для життя був можливим) не захоче жити в часи скорботи великої, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде (см. Мф. 24, 21). Звичайній людині хочеться звичайного життя з безгрішними радостями і «християнської кончини, безболісної, непостидної, мирної». Якщо вже не можна втекти від хмар, які згущуються, то хочеться, принаймні, щоб хмари не згущувались так швидко.

Це нам не підвладно. Коли стає зрозуміло, що проблему не можна ні обійти, ані перескочити, залишається скріпити серце і зустрічати неминучу складність обличчям до обличчя. Христос закликає нас до стриманості і молитовної праці особливо тоді, коли обриси баченого очима збігаються з обрисами почутих пророцтв.

Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано... Тож пильнуйте, і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським! (Лк. 21, 34-36).

Отож, будемо молитися. Чи повідомить нам телевізор про глобальні зміни у світовому кліматі, чи знову почнуться перебої з електроенергією і виплатою пенсій, чи влада дозволить гей-парад... Будемо молитися.

Примноження молитов не означає, що ми будемо додавати слова до слів. Скоріше, ми повинні будемо додавати вогонь до вогню і жар — до жару. А якщо у когось молитва ще не була вогнем, то, значить, він іще ні разу не молився.

Євреї, які осліпли для нашого блага, які не прийняли Месію і Його перше Пришестя, щоб язичникам можна було увійти до числа спасенних, чекали Месію довго і продовжують чекати. Терпеливе очікування загартовує душу і над невідомим відкриває завісу. Євреї давно зрозуміли, що Месія повинен прийти після випробувань, що переважатимуть за тяжкістю всі мислимі межі. В одній із їх притч батько й син ідуть разом по дорозі. Син більше не може йти від утоми і запитує в батька, чи далеко місто? Батько відповідає: як тільки побачиш кладовище, знай, що кінцева мета близька. Думка цілком православна і з Письмом узгоджується. Досягненню мети передує скорбота. Перед тим, як зайти у гавань, потрібно буде побачити кладовище кораблів.

І ще вважають євреї, що прихід Месії схожий на пологи, а пологи, як відомо, не лише таємниця, але ще й страшний біль. Тому, на їхню думку, потрібно особливо і посилено молитися, щоб пологові перейми, які мають напасти на всесвіт в останні дні, були пом’якшені й полегшені Богом. Це теж цілком православна думка. І не лише тому, що спонукає до пильнування й молитви. Але також і тому, що порівнює муки Пришестя Христа з пологами. В таких же категоріях про це говорить і апостол Павло:

Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибіль на них, як мука тієї, що носить в утробі, і вони не втечуть (1 Сол. 5, 3).

Те, що виконання світової історії, її кінець, вірніше, кінець «цього віку», буде подією унікальною і страшною, більш чи менш зрозуміло. Набагато важче зрозуміти те, що в цій вселенській метаморфозі буде місце для радості. Коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення! (Лк. 21, 28). Виявляється, коли більшість буде мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ (Лк. 21, 26), знайдуться ті, хто випрямиться на повен зріст, розправить плечі і зітхне з полегшенням. Щоб нам тоді так зробити, треба вже сьогодні поводити себе особливо. Нехай Бог і совість підкажуть як.

В похованні найстрашніше — це забивання гробу і спускання його в землю. Рідні часто непритомніють, кричать, забуваючи про всі пристойності, кидаються в яму за улюбленим тілом. Будь-який священик бачив це багато разів. І, дивлячись на цей кошмар, думає священик: як же потрібно прожити своє життя, щоб зуміти повторити Павлові слова: для мене життя то Христос, а смерть то надбання? Як потрібно прожити своє життя, щоб не боятися ні смерті, ні посмертного суду і щоб ті, хто проводжатиме тебе, більше молились, ніж плакали? Майбутній Страшний Суд — це похорони звичного світу. Світ, такий, яким ми його знаємо, помре безповоротно. Небо, палючися, зникне, а розпалені стихії розтопляться (2 Пет. 3, 12). Якщо так усе це зруйнується, то якими треба бути в святому житті і благочесті нам, якщо ми хочемо того Дня розпрямитись і без сорому подивитись в очі Судді Праведному?