Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Розповіді старця

Ігумен монастиря Дохіар Геронда Григорій (Зуміс) давно відомий і за межами Святої Гори. Люди, які справді хочуть почути мудрі слова старця, їдуть з усіх континентів, щоб бути присутніми на бесідах з Герондою, де, уважно дослухаючись до швидкої мови перекладача, слухають розповіді про чернечі подвиги, про стражденних, пригнічених і зведених пристрастями на манівці.

Увазі читачів «Отрок» пропонує кілька фрагментів з книги Геронди «Люди Церкви, яких я знав». Ідея цього твору виросла саме з таких регулярних бесід. Це повчальні історії про подвиг любові, самопожертву, скромність і, що найголовніше, прагнення жити по-євангельськи. Геронда з великою теплотою зображає своїх героїв — мирян і ченців-аскетів, які й подають нам дорогоцінні приклади справжнього християнського життя.

Вдовольнятися малим

Апостол Павло пише про вдоволення малим просто й лаконічно: Маючи поживу й одяг, будьмо задоволені тим (1 Тим. 6, 8). І Господь каже нам про безумство того, хто замислив зруйнувати свої старі житниці, щоб будувати просторі, бо його поля дали багатий урожай. Задоволення малим — прикметна риса чернечого життя від його початку й до сьогодні. Сподіваюся, що дві наступні афонські історії порадують читача тим, що такий різновид духовної праці ще не зовсім зник у ченців.

 

Старий пустельник, тримаючи в руках скляну посудину для олії з відламаним носиком, прийшов до каливи ченця одного зі скитів.

— Авво, дай мені трохи олії для овочів. Минув місяць відтоді, як вона закінчилася, а зелень без олії почала подразнювати мій шлунок.

Пустельник тремтів від холоду. Дірявий одяг не міг захистити його всохле тіло від сильного вітру, що так часто дме в зимові місяці. Скитський чернець щойно отримав поштою вовняного светра. Він виніс його пустельнику.

— Ось, візьми: він новий, плетений з овечої шерсті. Надягни його, а то замерзнеш.

Той вдягнувся, узяв пляшку з олією і пішов задоволений. Аж ось, за кілька хвилин він повертається, тримаючи в руці светра.

— Авво, мені він не знадобиться. Віддай його ліпше комусь, кому він потрібніший.

Днів за двадцять старець-пустельник перейшов у місце вічного спокою, де йому справді вже не потрібні светри.

Один швейцарець, мандруючи Афоном, опинився біля каливи, яка мало відрізнялася від «бичачої каливи» (так на Святій Горі називають хлів для биків). Він тихенько постукав у двері, і слабкий голос ізсередини запросив його зайти. Увійшовши, він побачив старця, що сидів на дерев’яному ліжку і перебирав чотки. Гість оглянув убогу обстановку каливи і, зрештою, почав роздивлятися старця, вдягнутого в одіж із грубої вовни. Погане знання мови завадило поговорити з ним, але й без слів було зрозуміло, що старець жив у злиднях та зневазі від людей. Він не зловживав божественним, щоб видатись комусь важливим, і тому залишався нікому не відомим. Гість дістав із гаманця п’ятдесят доларів, щоб дати їх старцю.

— Ні, я не візьму. Нещодавно одна людина дала мені двадцять доларів, їх мені вистачить надовго.

Настала зима, й іноземець згадав каливу пустельника. Поштою він надіслав йому сто доларів на дрова та їжу. Старець, отримавши їх, зараз же відправив назад, бо хтось йому вже надіслав гроші. Іноземець знову їх вислав, щоб той роздав їх убогій братії. Старець знову повернув їх із проханням: «От сам їх і роздай. Буде недобре, якщо я за твій рахунок буду здаватися милостивим».

Улітку швейцарець прийняв православ’я і хрестився, навчившись у старця тому, що «блаженніше давати, аніж брати» і «не бери без потреби ані обола».

Ця розповідь подібна до прозорої води у гірському джерелі, один вигляд і дзюрчання якої освіжають людину.

Люди, які навчили мене святому життю

З дитячих років я чув слова преподобного Іоанна Ліствичника: «Монашество — це повсякчасне спонукання себе». І моя покійна бабуся Захаро часто повторювала мені приказку: «Робочий день починається з ночі». Ти припустишся помилки, якщо відкладеш сьогоднішню роботу на завтра.

Я почав дивуватися чесноті самоспонукання і полюбив її раніше, ніж звідав. І досі я прагну її набувати як найбільш відповідну моєму характеру.

Якось я запитав у старця Амфілохія:

— Чим чернець відрізняється від мирянина?

На це він мені відповів:

— Чернець відрізняється повсякчасним силуванням себе.

Після цього він цілий вечір розповідав мені про ченців, що вправлялися в самоспонуканні.

Погляд

З ностальгією я згадую одну височину, що отримала назву Матья після того, як одна людина, проходячи через неї, зупинилася і сказала: «Звідси одним поглядом можна охопити увесь світ!»

Мені також часто згадується видатний художник і реставратор Антоній Глінос, котрий, побачивши в Синайському монастирі написану воском ікону Христа, довго чудувався майстерності іконописця, а потім, подивившись Спасителю в очі, із подивом вигукнув: «У цьому погляді можна прочитати все!». Усе більше я переконуюсь у істинності твердження, що очі промовляють і висловлюють думки навіть тоді, коли вуста замкнені і голосу не чути. Одним лише поглядом можна висловити іншій людині й думки, і те, що крутиться на язику, і навіть те, що лежить глибоко в серці. Одна смиренна сповідь підтвердить правдивість моїх слів.

Очікуючи в лікарні «Благовіщення» своєї черги на процедуру, один дідусь розповів мені про незабутній погляд свого брата. На маленькому острові Сікінос жило подружжя. Через вбогість їхня донька була змушена вийти заміж за троглодита. Він жив у печерах острова, наглядаючи за невеличким стадом кіз та овець. Удома його бачили нечасто. Щоразу він приходив таким стомленим, що, забачивши його, діти ховалися. Мати марно казала їм: «Дітки, не лякайтеся, це ваш тато». Треті пологи були невдалими, і мати з дитиною померли. Двійко старших хлопців залишилися сиротами. На острові в одного бездітного подружжя англійців був свій будинок. Діти ходили туди, щоб отримати трохи їжі. Якось англійці сказали старшому хлопчику, що видавався їм більш тямущим: «Ми візьмемо тебе до себе, от тільки ти муситимеш вигнати з дому свого брата».

— Я схопив його за руку, витяг назовні, спустив зі сходів і грюкнув за ним дверима. Коли я відпустив його руку (це був найстрашніший момент у моєму житті), він підняв до мене свої очі, подивився в мої і ніби промовив: «На кого ти мене полишаєш?». Але я тоді зробив жорстоким своє серце і думав лише про власну вигоду. Відтоді я весь час бачу перед собою цей погляд, я думаю про нього постійно, і він не виходить з мого серця. Щоразу, коли мені стає весело, він, мов могильна плита, придушує мою радість.

— Як склалася доля твого брата?

— Мені про це важко говорити. Навіть той будиночок, що залишався у нас від матері, у нас забрав наш дядько, а мій брат досі живе в печері без світла та води. Тільки великі хробаки складають йому компанію під час сну й трапези.

— Що ти, дідусю, хіба зараз є ще люди, котрі живуть у печерах? Хіба ніхто не може прихистити його в себе?

— Зараз, батюшко, я привіз його в Афіни і воджу по лікарях, щоб хоч трохи притлумити пам’ять про той стражденний погляд, але все одно не знаходжу спокою. Його погляд постійно палить моє серце. Послухай, батюшко, завжди дивись людині в очі, щоб усе побачити й зрозуміти. Якщо вона печальна, то зніми з неї її скорботу, а якщо весела, то вкрий її, щоб не втратити їй свою радість.

...І ще один погляд

У роки, коли в Албанії, на цій території давнього Іллірика, стало поширюватися безбожжя, то її хитрий правитель не захотів, щоб це виглядало як його власна ініціатива. Він організував так званий Рух, щоб усім здавалося, буцім безбожжя йде від народу, а не від можновладців. Після того як він сп’янив народ вином відречення від Бога, той через свою сліпоту сам почав знищувати всі нагадування про віру.

В одному селі, як розповідав мені мешканець Північного Епіру Василій, школа розташовувалася поряд із церквою. Учителем у ній був грек.

«Він цілими днями розповідав нам, наскільки було б краще, коли б у нас не було ні релігії, ні Христа, ні Церкви. Він казав, що церковні заборони перетворюють наше життя на катування. Його слова були настільки переконливі, що одного дня ми всі вдерлися у церкву, почали знімати ікони й кидати їх у вантажівку, мов непотрібний мотлох. Нам так добре промили мізки, що ми не розуміли того, що робили. Я сам зняв ікону Христа з єпископського трону й кинув її в державну вантажівку. Усе відбувалося так швидко, ніби Сам Бог полишав нашу країну. У той момент, коли я простяг свої руки, щоб зняти ікону, мої очі зустрілися з очима Христа. Я відчув докір у Його погляді, мовби Він говорив мені: «Що Я тобі зробив, що ти проганяєш Мене?» Але я подумав: «Хочеш, не хочеш, але Ти підеш з мого життя. Держава наказала, щоб в Албанії щезла навіть пам’ять про Тебе». Минули роки, у мене з’явилася родина. Коли в нас народилася дочка Євангелія, то, ледве поглянувши їй в очі, я сказав: «Цей погляд мені знайомий. Де я його бачив? Де зустрічав? Не пам’ятаю». Пізніше, коли з’ясувалося, що Євангелія від природи скалічена, я відвіз її до однієї бабки, котра лікувала травами. І коли вона сказала мені: «Це гнів Божий, вона невиліковна», — то я згадав погляд Христа на іконі в моїй сільській церкві, і відтоді я не знаходжу собі спокою. Мені соромно зустрічатися очима з докірливим поглядом моєї доньки, я відчуваю, що вона мовби каже мені: «Ти, тату, один раз з’їв кислий виноград, а оскома в мене на зубах лишилася назавжди».

Ось такі корисні знахідки трапляються часом духівнику на сповіді.

На терезах пустеля й світ. чия чаша переважить

В Афінах жило подружжя: Фіппас та Йота. Вони їли й пили зі столу сучасного світу, завжди дивилися на цей стіл і ніколи не зводили очі до височини небес. Вони слідували девізу: «Якщо ти насолоджуєшся земними гараздами, то цього досить». Вони вважали, що думки про майбутнє вічне життя — розрада лише для тих, хто позбавлений задоволень у цьому світі. Вони подібні до хліба, який довгими зимовими ночами сниться голодному, загорнутому в грубу вовняну ковдру: холод змушує його мріяти про те, в чому він терпить нужду.

Щастя подружжя стало ще повнішим з народженням гарненької дівчинки, і вони вирішили дати їй усе.

Острови Егейського моря пропонуються багатим грекам як виняткове місце для відпочинку в літні місяці. Для сучасної байдужої людини на будь-якому з цих острівців існують лише пляжі та центри розваг. Дороги до церкви вона не помічає, дзвін перед утренею та вечірнею — для неї перешкода, священик у чорній засмальцьованій рясі — пляма на туристичному іміджі острова; краще б зовсім не було цього середньовічного страховиська.

Літо — час не лише туризму, але й жнив. Жнець збирає в житницю пшеницю з гірських схилів і радіє плодам своєї праці. Та ми не повинні забувати, що є й інший жнець, невидимий і несподіваний. Він вривається зі своїм серпом у наше життя і пожинає не лише літніх, але й молодих. Цей серп обірвав життя і єдиної доньки наших героїв, причому за таких дивних обставин, що навіть багато років по тому це продовжувало їх тривожити. Між чоловіком та жінкою стали звичними суперечки й пошуки винного; вони стали марновірними і почали поступово віддалятися одне від одного. Вони спробували наблизитися до Церкви, але їхні спроби воцерковитися були якимись неправильними. Врешті-решт у жінки з’явилася відраза до чоловіка. Вона знову захотіла мати дитину, але тільки не від нього. Вона подала на розлучення і вигнала його, відправивши жити до старої матері. Утім, залишившись одна, вона все ж таки продовжувала користуватися матеріальною підтримкою колишнього чоловіка. Один добрий ігумен просив її не штовхати свого доброго чоловіка до третього шлюбу (у Фіппаса це був другий шлюб), тому що древні казали: «Перший шлюб — радість, другий — поблажливість, а третій — горе».

Та вона, призвичаєна до виконання усіх своїх бажань, залишалася невблаганною. Духівник спробував знайти хоч якийсь вихід і порадив їй:

— Не думай тільки про себе, подумай також про чоловіка. Будьте однією родиною, хоча б умовно.

— Не вийде. Я зійшлася з одним чоловіком, між іншим, набожним, який мені сподобався. Тепер я від нього вагітна.

— Ти вийдеш за нього?

— Ні. Я хотіла дитину — я її отримала, а подружнього життя з мене досить.

Коли про це почув Фіппас, то не розсердився: він продовжував її любити, і його піклування про неї не зменшилося, хоч вона й збилася зі шляху.

— Мені шкода її, отче. Я мушу їй допомагати, бо ж їй нема на що жити.

Минуло п’ять місяців відтоді, як жінка зізналась у своїй беззаконній вагітності духівникові, з яким з того часу більше не спілкувалася. Нарешті вона попросила його помолитися. Той відмовився: «Молитва передбачає послух».

Тоді вона скористалася посередництвом свого покинутого чоловіка, але засмучений ігумен відмовився і цього разу.

Нарешті одного вечора мовчанку було порушено. Убитий горем чоловік оголосив духівнику про те, що їхній шлюб розірвано судом, але журиться він не стільки через це, скільки через стан колишньої дружини: її поклали в лікарню, і небезпека загрожує не тільки її життю, але й життю ще не народженої дитини. Він плакав від горя і боявся за життя матері й дитини, хоч був їй чужим. Він зовсім не почувався ображеним: честь та чоловіча гідність були забуті перед загрозою смерті. Він плакав і просив про посилену молитву, але старець мовби не чув його: у цей час він судив самого себе, зважував і виявив себе нікчемним. Переважила шалька терезів, на якій був розлучений чоловік. Вуста пустелі ледь не вимовили: «Вона отримала по заслузі. Це хороший приклад праведного суду Божого», — але їх загородили ридання і сльози світу незлостивості й духовної вищості. Тут буде доречно згадати сестру Євгенію, котра казала: «Браття, давайте спершу набудемо чеснот мирян, а потім візьмемось до надбання чернечих чеснот».

Опублiковано: № 1 (73) Дата публiкацiї на сайтi: 26 February 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розповіді старця

Розповіді старця

Арxiмандрит Григорiй (Зумiс)
Журнал «Отрок.ua»
Ігумен монастиря Дохіар Геронда Григорій (Зуміс) давно відомий і за межами Святої Гори. Люди, які справді хочуть почути мудрі слова старця, їдуть з усіх континентів, щоб бути присутніми на бесідах з Герондою, де, уважно дослухаючись до швидкої мови перекладача, слухають розповіді про чернечі подвиги, про стражденних, пригнічених і зведених пристрастями на манівці.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
18:32 27.02.2015 | Анна
Спасибо
14:22 27.02.2015 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: