Розмова в іншому вимірі

Мало хто з чоловіків цікавиться улюбленими жіночими темами. Мода, шопінг, кулінарія — що тут може бути нового для вдумливої людини? Інша справа, якщо про все це розмірковує чоловік. До того ж — священик, до того ж — філософ. Найбільш заяложені теми постають у непередбачуваному вимірі...

До редакції завітав протоієрей Миколай Доненко, автор низки історичних досліджень, настоятель храму в Нижній Ореанді. Раніше ми публікували інтерв’ю з отцем Миколаєм, де мова йшла про долі новомучеників та сповідників ХХ століття. Сьогодні подаємо до уваги читачів бесіду з отцем Миколаєм, яка, розпочавшись із побутових питань, поступово перейшла до предметів високих. На наш погляд, вона буде цікавою для всієї аудиторії «Отрока».

— Отче, іноді виникає таке враження, що ми живемо в суспільстві, де споживання товарів і послуг є самоціллю. Культивується ставлення до самого життя як до якогось продукту харчування. На цьому фоні розквітли нескінченні кулінарні шоу та гастрономічні журнали. А яке ваше ставлення до моди на кулінарію?

— Якщо ми подивимося на ландшафт політичний або соціальний — вибори, свинячі грипи, чумні істерики, які потрясали Україну взимку, — то побачимо, що всі партії, які домагаються зараз влади, є не політичними, а, швидше, такими, які займаються облаштуванням побуту. Зараз багато хто прагне йти за модою: бути красивим, заможним, жити в абсолютному комфорті й тим самим осідлати ілюзію нічим не підтвердженого добробуту, примарні солодощі життя. По суті, це входження в буржуазні цінності як певна противага християнським, трансцендентним, Богом даним цінностям, які за своєю природою виходять за межі цього світу. І, звичайно ж, людина з християнською інтуїцією не буде робити з улаштування побуту самоціль. Хоча не можна сказати, що в християнина побут не повинен бути облаштованим. Але коли відкидається Божественне, несьогосвітнє, коли віконниці зачиняються та світло віку майбутнього не входить до простору людської душі, починається вже шизофренія з кулінарними запахами.

Зараз у культурі, у соціумі ми бачимо гастрономічне ставлення до життя — спробувати, скуштувати. Цей момент надзвичайно актуальний і важливий для суспільства споживання. Якщо в церковнослов’янській мові слово «потребити» («спожити») значить «знищити», то сучасна людина отримує ім’я «споживач» як позначення статусу, як нагороду. Наприклад, Катя вимірюється не своєю освіченістю, не інтелектом, не красою чи талантом, а тим, скільки вона може спожити. Ти дорівнюєш об’єму товарів, послуг — комунальних, туристичних, дизайнерських, — які можеш спожити. У цьому є гастрономічний момент. Якщо паломник освячується, тільки-но зробивши перший крок назустріч священній меті, припустімо, на шляху до Гроба Господнього, то турист — не тільки сам не освячується, але й профанує все, до чого торкається, тобто споживає час і простір, споживає святині або художні цінності. Звідси ж і прагнення від усього «відламати шматочок», через фотографію спіймати частину вічності. Гастрономічний підтекст досить універсальний. Саме гурманство пов’язане з бажанням споживати й володіти.

— Але готують часто не заради того, щоб їсти. Подобається сам процес.

-І подорожують не для того, щоб зрозуміти смисл і спосіб життя інших народів, реально долучитися до інших культур. Тут і сублімативні речі. Колишній курець прагне підпалити комусь сигарету й потримати запальничку... Так і з їжею. Будеш багато їсти — будуть щоки виглядати з-за вух, а це прикро. Ця пристрасть небезпечна й для здоров’я.

— Тоді як визначити свою міру? Де починається надмірність? Скільки, наприклад, одягу годиться мати людині «з християнськими інтуїціями»?

— Преподобний Силуан Афонський радив їсти стільки, щоб після трапези хотілося молитися. Це правило можна застосувати й до одягу — одягатися так, щоб було зручно й легко ходити перед Богом. Душа прагне смислу, наповненості, того, що зігрівало б її. Але коли вона дезорієнтована, вона всю свою пристрасть спрямовує зовсім не за адресою. Тому й не отримує насичення. Якщо від їжі не виникає почуття задоволення, це недобра їжа. Якщо кока-кола не втамовує спрагу, навіщо її пити?

Якщо в тебе є прагнення до накопичення, воно навіяне тобі Богом. Тільки ти використав його не зовсім правильно. Треба накопичувати думки, ідеї, досвід. Досвід — це єдине, що ти можеш узяти з собою у вічність, з чим ти постанеш перед обличчям Божим. Все інше — рефлексія на зовнішній світ.

Що стосується одягу, важливо розрізняти, що значить просто одягнути красиву річ — і що значить уміти її носити. Якщо сучасний чоловік одягне смокінг, скоріше за все, він буде виглядати не джентльменом, а офіціантом. Вочевидь, одягатися — не механічний процес. Треба ще вміти носити. А жінок, які можуть носити гарну річ, як і чоловіків, дуже мало. Тому я ставлю питання по-іншому. Не має значення, скільки в тебе одягу і який він узагалі. Важливо, хто ти й що ти хочеш сказати, одягаючи ту чи іншу річ.

У сучасному світі мужність, як і жіночність не дуже потрібні. Сучасний світ живе іншими, далекими від Православ’я реаліями. Тому, як ми бачимо, багато дівчат знають «як», але довго не знають «для чого». А жінка стає жінкою тільки тоді, коли розуміє «для чого». Розуміє, що за представленням себе за допомогою одягу, косметики стоїть народження дітей, материнство, яке, як стверджує апостол Павло, й виправдовує її перед Богом. Якщо це все не замикається в одне коло, то з’являється асиметрія з елементами часом очевидної потворності.

— Але фарбуються й жінки, досить щасливі в шлюбі... І вони, до речі, не менше полюбляють шопінг.

— Цілковита правда, фарбуються! І тим самим підтверджують свою ще не загублену жіночність. Звичайно, це не єдиний і, можливо, не найкращій спосіб, але й він має місце, якщо ставитися до нього без фанатизму.

Пристрасть до шопінгу можна атестувати як хворобу, невроз, до того ж вона не пов’язана з гарним смаком і мистецтвом одягатися красиво. Дивним чином наш час пропонує розкішні взірці високої моди. Й у той же час практикується дебільний мінімалізм: потерті джинси, спортивне взуття, несвіжа футболка без бюстгальтера на старечому тілі — дивіться, заздріть, я — американська громадянка! По суті, це тотальне збіднення, нігілізм, одягнений у безсоромність.

— Мода на пом’яті футболки також має своє коріння?

— Мода завжди політична, мода завжди філософічна. Вона свідчить про зміст епохи. Вдивляючись у моду, ми судимо про смислові течії того чи іншого часу.

Мода, одяг — це речі, через які транслюється інший спосіб життя, спосіб думок, сповідання інших цінностей. Якщо ти не налаштований постійно відслідковувати, як би тебе не обдурили, духовно не обікрали, не відібрали цінних для тебе ідей, підклавши натомість щось інше, — це справді страшно. Це відбувається не на рівні формальному, а на рівні художньому, образному. Яким чином Америка перемогла в холодній війні Радянський Союз? Шляхом трансляції художніх цінностей та агресивного нав’язування свого способу життя. Чому вони так наполягають на своєму ідіотському «Макдональдсі»? Ці продукти навіть собаки не їдять... Й економічно це не виправдано. А вони розповсюджують його по всьому світі. Значить, це з якимось наміром. До речі, невеличкий приклад. Коли японців депортували з Америки до концтаборів під час Другої світової, як у нас татар або чеченців, то однією з форм приглушення національної ідентичності було позбавлення їх японської їжі та японського одягу. І якщо молодь ще якось пристосовувалася, то старі просто вмирали, оскільки для них це було руйнуванням традиційного способу життя, вбивством смислового центру.

— Припустимо, що з модою треба бути обережним. Але чому серед православних «зачуханість» вважається мало не чеснотою?

— Зазвичай, це млява на прояви депресія, яка не пов’язана з Православ’ям. Вона спричиняє гостре неприйняття, як брехня або підміна. Ще в радянський час склалося уявлення: ось є раба Божа Катерина. Вона навчається в аспірантурі, має хороші жіночі дані, прекрасні людські якості. Є всі перспективи для яскравої самореалізації. Й ось вона увірувала — і зразу ж чує: Катю, кидай навчання. Ти православна? Ходи до церкви, молися Богу, і все. Ну якщо ж так трапиться — підеш заміж, бажано за якогось сторожа, який кинув якусь академію, і зараз при храмі... Тобто, по суті, здійснюється сповідання шагреневої шкіри — все повинно зжатися, зібгатися в одну точку, обрій можливостей повинен бути звужений до країв. Дари й таланти, подаровані Богом, повинні бути відкинутими. Якщо людина здорова — зовсім природно, вона починає опиратися. А тут починають цикати екзальтовані тітки, неосвічені священики, неправославні по суті, а не за назвою... Щоб бути православним, мало бути хрещеним у Православній Церкві, висвяченим в ієрейський сан. Можна називатися як завгодно, але ось бути православним — це завжди зусилля розуму й зусилля серця. І ось цього зусилля ми якраз і не бачимо. А коли воно з’являється — якісно, сильно, сміливо — ой, тут щось не те... І молоду особу відразу ж сприймають як підозрілу. Якщо ти увірував на п’ятому курсі університету — відразу ж постав мету: стати ректором цього учбового закладу. Для чого? Для того, щоб реалізувати надзавдання: бути свідком Господа Ісуса Христа для всіх, завжди й усюди. Для цього потрібен інструментарій: певне соціальне становище, інтелектуальне, професійне, кар’єрне зростання. А замість цього пропонують інтелектуально звузитися, прикритися брудною ганчіркою, не мити голову декілька тижнів — щоб не бути привабливою: не дай Боже хто спокуситься, звабиться, зажадає... Дурниця! У християнстві, навпаки, все розширюється до природної межі. Існує своєрідний особливий кристал кожної людської особистості, в якому заломлюється з якимось унікальним коефіцієнтом світло Христове, яке світить усім тим, хто людину оточує. В ідеалі людина стає настільки прозорою для світла Христового, що навіть те, як ти сидиш, як розмовляєш, як живеш, — є свідченням.

У нас часто смиренням помилково вважають нерозвиненість, пригніченість і навіть просто «задовбаність». Якщо людина малоосвічена, емоційно сплощена, перебуває в стагнації, якщо в неї барикадна свідомість, дискретне сприйняття життя, — кажуть: яка смиренна молода особа! Але це ж уже починається медицина. Смиренною людина може бути й у статусі князя, і з мечем у руках, як це зображено на багатьох руських іконах. Борис та Гліб, як відомо, були смиренними людьми. Й Олександр Невський. І багато, багато інших.

Я повністю погоджуюся з думкою Новаліса: навіть якщо ти не маєш рацію, ти повинен бути в мирі з самим собою. Святими стають цілісні люди, а не ті, в яких розщеплена свідомість і не вщухає громадянська війна на території душі, серця й розуму. Якщо німецький романтик для нас не авторитет, то згадаємо блаженного Августина. Можливо, я трохи переінакшив, але смисл його слів такий: доки ти не скажеш собі «амінь», ти не можеш промовити до Господа «алілуя». Тобто — поки не визнаєш, що ти — це ти, твоя молитва до Бога буде невлучною. Це буде молитва без зворотної адреси: тебе ще немає, ти не отримав обличчя, ти не визнав в собі самого себе, не полюбив свою долю та вважаєш себе тим, ким не є. Відповідно, твоя молитва не може бути виконаною — немає зворотної адреси. Це дуже важливий момент християнського світосприйняття. Маленький приклад: сільська дівчинка, вкрите ластовинням обличчя, кирпатий ніс, товсті ноги... Зрозуміло, що будь-яка дівчина з гламурних журналів на неї не схожа. А тим часом — саме з цих журналів на стіні наклеєні картинки з казковими красунями. По очах її видно, що вона себе асоціює з цими антропологічними удачами, найкращими жіночими зразками, маючи в собі вже певне розщеплення свідомості з тієї причини, що вона ніколи, ні за яких обставин не може бути такою. Вона долає свою долю, свою антропологію, вона долає те, що створив Бог. І якщо вона перемагає — це поразка: її вже немає. Її перемога пов’язана з абсолютним знищенням самої себе. Це тріумфальний нігілізм, вибух жаху, який анулює людину зсередини.

— Очевидно, що причини цього криються скоріше в психології людини, ніж у самій релігії?

— Іноді буває дуже важко розрізнити, де закінчується релігійне й починається медичне. Недавно розмовляв з психіатром про людей, які практикують смертні гріхи. Він стверджував, що дуже важко визначити причину, яка підштовхнула людину до позамежного, — пересиченість розпутством або вроджена аномалія, латентна шизофренія. Те й інше, як мені здається, народжує тріщини в душі, через які інфернальні пари проникають у свідомість та оволодівають людиною. Можливо, нам про джерело гріха й не треба знати. Для нас гріх повинен залишатися гріхом, а порпатися в причинах — справа спеціалістів. Досліджувати сатанинські безодні надзвичайно небезпечно.

— Поговоримо про більш насущний предмет дослідження. Коли ми читаємо Євангеліє, чи треба задовольнятися основним смислом притчі або епізоду та його загальновідомими тлумаченнями? Якщо якісь другорядні деталі (скажімо, вдача старшого сина в притчі про блудного сина) викликають глибокий інтерес — чи треба шукати відповіді на свої питання, або все ж таки зосередитися на головному?

— Хто може вмістити, нехай вмістить. Євангеліє унікальне тим, що воно пропонує відповіді залежно від твого духовного рівня, інтелектуальної підготовки та здатності вміщувати. Будь-яку людину й навіть увесь народ можна оцінити за здатністю вміщувати й розрізняти. Один може вмістити багато, інший менше, а третій — як блюдечко, зовсім плоский.

Кожен, хто читає Євангеліє, дотикається до Божественного слова, яке так чи інакше впливає на його особистість, на його свідомість. Можна читати й механічно, але ми знаємо, що нічого механічного в Церкві немає. У Церкві все благодатно й все потребує творчого осмислення. Якщо ми читаємо художній текст уважно, ми розуміємо, що це співтворчість. Читаючи Пушкіна, треба ставати трішечки Пушкіним, входити в діалог з його задумом, з його ритмом, з його поетичним образом. І зрозуміло, що прочитання Пушкіна в ХІХ столітті, на початку й у середині ХХ і в ХХІ столітті — зовсім різниться: в одну річку важко ввійти двічі. Образи прочитуються по-іншому, додаються деякі смисли, інтерпретації, ти відчуваєш іншу якість буття — і той самий текст розповідає тобі про інше. Євангеліє в цьому сенсі зовсім невичерпне. Там завжди є присутність Самого Христа й завжди є доторкання до того Життя, яке тільки й може зватися Життям, яким ми всі живемо й яким сподіваємося ввійти до Царства Небесного. Все залежить від можливостей твоєї думки, від можливостей твого серця, від дару розсудливості й відкритості Христу. Тоді Євангеліє починає жити в людському серці надзвичайною кількістю смислів.

Очевидно, що кожне покоління молодих людей повинне бути долучене до церкви, євангелізоване. Здавалося б, ось є Євангеліє, є відомі тлумачення — і досить. Але виявляється, у кожному столітті духовно зорієнтовані люди, які мають благодатні дари, читають Євангеліє й пояснюють іншим, тому що виклики часу — завжди різні. Ви молодші за мене й уже не пам’ятаєте, як за радянських часів наріжним каменем були слова «наука довела». Це — надзвичайна, невиправдано велика данина позитивізму. Але поза його межами, зазвичай, мало хто щось бачив. По-перше, як відомо, наука нічого не доводить. Не доводить тому, що кожні 10-15 років вона змінює свої основні погляди на світ. Відповідно до розвитку, у світлі нових відкриттів попередня істина виявляється неповною, недостатньою або взагалі анулюється. Або її основний смисл переломлюється так, що потрібні вже нові слова. Але якщо говорити про сучасну науку, ми, власне, зав’язли на рівні інтерпретації, тому що якщо описувати, що знає сучасна наука достеменно, доведеться робити це в поетичних, образно-символічних або релігійних термінах і поняттях, тому що це знання вже не вміщується в прості, прагматичні, раціональні уявлення.

Якщо людина здатна жити на повний зріст, дихати на повні груди, чинити за Божою волею — тоді утворюється особливий крок, особливий інтервал, особливий рух особистості, яка постійно просвітлюється й преображається. Людина повинна бути здатною кожний наріжний камінь обернути на сходи, які ведуть до Престолу Божого. Так і тут. Існують виклики зовнішнього світу, зовнішніх сутінків, сил зла. І фрази відповіді — твоє нове прочитання Євангелія. Тому що Христос — Один і Той же, завжди й навіки. А ми як представники східно-християнської цивілізації христоцентричні за визначенням. Ми йдемо до Христа та виходимо з Христа, щоб ми не робили, куди б не йшли та що б не розпочинали. Тому текст Євангелія невичерпний по суті.

— Чи немає протиріччя між природою людини й тією довірою, яку Христос виявляє людині Своїми словами? В одному місці — гора, яка вкидається в море, якщо вистачить віри. В іншому місці — просіть, і буде вам. Людина, керуючись першим принципом, кидається втілювати другий: просить, вимагає, розбиваючи чоло об підлогу роками — і вірить, що отримає те, що просить. Але не отримує. При цьому їй не завжди вистачає мудрості усвідомити, що просить вона того, що їй насправді не потрібне й не на користь. У той же час ясно сказано: просіть.

— Таке просте питання: чи може Бог створити камінь, настільки великий і тяжкий, що Сам не зможе його підняти? Бог же всемогутній — значить, може. Але Він і всесильний — тоді як же Він не зможе підняти камінь? Проте Бог ще й премудрий, і цим знімається протиріччя. Ти можеш розігнатися й ударитися об стінку так сильно, що мозок розповзеться — фізичної сили для цього вистачить. Але ж у тебе ще є розсудливість, є любов до Бога, любов до ближнього, любов до самого себе — а це все змінює.

Ернст Юнгер, німецький мислитель, пише: ми хочемо небагато — тільки того, чого хоче доля. Ми ж, православні фундаменталісти, які зберігають у своїх серцях постанови сімох Вселенських Соборів, повинні формулювати свою мету більш визначено: ми хочемо того, чого хоче від нас Христос. І все інше нас не цікавить. Ми хочемо одного — Царства Небесного, яке знаходиться в нашому серці. Воно зараз уже знаходиться, Христос каже: «Царство Боже всередині вас», — і водночас, ми таємничо знаходимося на шляху до цього Царства. Це парадокс. Ще Кант довів, що людський розум антиномічний. Антиномія — це два закони, які однаково можна довести та які скасовують один одного. Святе Письмо антиномічне, й отець Павло Флоренський у книзі «Стовп та утвердження Істини» наводить паралелі: ось тут так — а ось тут інакше. Тут людина рятується ділами — тут вона рятується вірою. Ознаки психічного розладу, шизофренії — це цілковита логічність. Чим більш людина геніальна, тим більш вона парадоксальна. А коли стверджується одна теза — все, дисоціація та сповзання по фазі в морок небуття розумового та душевного. Це не наш напрям. Тому й християнин — парадоксальний, він уміщує в собі всі протиріччя у світі. Вміщує не шляхом формального знищення цієї різноманітності, а шляхом того, що благодать Духа Святого, світло Христове, любов Христова — підіймає людину на інший рівень, де протиріч уже немає. Це — рух по вертикалі.

Психологічна пастка в словах «стукайте, і відчинять вам» полягає в тому, що Царство Боже здобувається зусиллям, але не насильством. Сучасна людина часто думає, що мета виправдовує засоби, і використовує не зусилля, а насильство, яке пов’язано з пристрастю, у той час як зусилля — з любов’ю, терпінням та надією. Якщо хлопець закоханий, а дівчина не відповідає тим самим почуттям — що він робить, якщо по-справжньому кохає? Він відходить убік, навіть якщо вона виходить заміж за іншого. Він любить її для неї самої.

— Хіба таке можливо?

— Можливо і єдино правильно. Це важливий момент: є пристрасть, є любов. Апостол Павло каже: «любов не шукає свого». Пристрасть шукає тільки свого. Ідеальне завершення нереалізованої пристрасті — «так не діставайся ж ти нікому». А любов — це коли «тільки б їй було добре, тільки б її душа врятувалась». І тоді можливе чудо нестандартного вчинку.

— Здається, це «не наш рівень»...

— Це євангельський, християнський рівень, той рівень, до якого нас закликає Христос. А пристрасть завжди прагне володіти заради себе самої — по суті, пожирати новий простір, нову кров. У цьому немає нічого творчого. Пристрасть завжди неволить, завжди руйнує. Любов же — це завжди зусилля серця й розуму. І прийняття любові Божої також вимагає зусиль. Коли людина відмовляється, ухиляється або просто жене любов Христову, Господь відступає, але благодать Божа не припиняє кликати цю людину. Ти хочеш пожити за своєю дурною волею, за своїми пристрастями, хочеш бути капосником — нема проблем. Благодать Божа відійшла, але ти — Божий, і куди ти подінешся з підводного човна? Любов не може не любити, й на будь-яку дію, у тому числі й недружню, вона відповідає згідно зі своєю природою. Але любов, знову ж таки, — це не пасивна байдужість або мрійливе побажання добра. Це максимально активний стан душі. У Церкві людина — не те, що вона є, а те, чим вона повинна стати, це вихід до нового простору, це завжди прорив та прямування до небесного, до іншої якості буття.

Опублiковано: № 3 (45) Дата публiкацiї на сайтi: 04 October 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 8 з 8
13:07 19.01.2011 | Ирина
Сильная статья.
23:46 26.10.2010 | марина
А мне понравилась статья."Когда ты уверовал на пятом курсе университета — тут же ставь задачу: стать ректором этого учебного заведения." Тут смысл в том,кажется,что если добьешься этого чина, быть примером не только личной успешности,но и примером веры и нормального образа жизни.
И про одежду тоже понравились мысли.И про любовь особенно.
10:03 13.10.2010 | 2010
Хотеть или не хотеть - вопрос твоей зрелости, жизненной позиции, и твоих целей. Не более.
02:32 11.10.2010 | 11
12a, нельзя же так буквально все понимать, это вредно для здоровья.

не всем, кто учится на 5-м курсе, надо обязательно хотеть во что бы то ни стало стать ректором. Не вижу, над чем тут можно спорить.
14:20 08.10.2010 | 12а
Ответ 11
"Ересь (греч. αἵρεσις — «выбор, направление, мнение») — сознательное отклонение от догматов веры, предлагающее иной подход к религиозному учению; выделение из состава церкви новой общины."
Другой перевод - разномыслие.
Где Вы в данной цитата увидели ересь?
19:49 07.10.2010 | 12
Для 11: нельзя же так буквально все понимать, это вредно для здоровья.
А статья правда очень хорошая.
16:35 06.10.2010 | Natalia
замечательнейшая статься! большое спасибо!
17:29 05.10.2010 | 11
"Когда ты уверовал на пятом курсе университета — тут же ставь задачу: стать ректором этого учебного заведения."

ересь

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: