Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Батьківщина й вічність

Розмова про онтологію патріотизму

Батьківщину обирають!

«Батьківщину не обирають» — ця фраза правильна, тільки якщо обмежити поняття батьківщини координатами свого народження в просторі. Ось восьмирічні діти моєї давньої подруги, які народилися й проживають у Канаді, нові зірочки спортивної гімнастики, уже мучаться вибором — червоний кленовий листок чи синьо-жовту смужку вони представлятимуть на міжнародних змаганнях. І щось їхні симпатії не схиляються до географічного місця походження.

Свого часу Володимир Даль, син емігрантів, так само «постав перед вибором»: хто я є? З’їздив на батьківщину предків і зрозумів, що зі степовою Луганщиною в нього більше спорідненості, аніж із прохолодною Данією. «Хто якою мовою думає, той до того народу й належить». Так сказав і зібрав два масиви для тлумачних словників — російської та української мов.

А от німецький філософ Еммануїл Кант усе життя читав лекції з географії, до смерті не полишаючи меж рідного Кенігсберга. Але опинитися поза батьківщиною, на території іншої держави, можна навіть не пересуваючись і навіть перебуваючи в могилі — з 1946 року Кант «перемістився» з Прусії до радянського Калінінграда.

Сьогодні солодка парочка — Інтернет і глобалізація — насміхаються над бар’єрами кордонів, скобами огорож і загрозами «залізних завіс». Сьогодні дуже багато молодих і активних людей уже могли б завести собі паспорт «громадянин планети»... Сьогодні хочеш — знаходь собі батьківщину в Нью-Йорку, хочеш — здобувай собі альма-матер у Лондоні, хочеш — шукай «батьківщину духу» в Індії...

Але настирливій глобалізації щось протистоїть. Крізь міста й роки мене переслідує сон, від якого стає так «грустно и легко, печаль моя светла». І я сумую за цим терпким сном, коли його довго немає. Це сон про ту саму географічну точку, про маленьке містечко, в якому я народилася. Білясті від юрського вапняку кручі, річка під ними, хисткий місток, величезні бабки й маленькі ми. Там минало дитинство й літо — найважливіші періоди для визрівання особистості. Тепер, куди б я не прямувала — зі мною ця необ’єктивна, болісна, інстинктивна любов до частини суші, де закопана моя пуповина. Що моє провінційне Сватове в порівнянні з Києвом? З Парижем? Таж ні, люблю більше... У сто разів! А чому?

Народження батьківщини

Наука пояснює, що організм людини нерозривний з біосферою землі. Можливо, тому таке миле «болото», з яким співіснувало моє дитяче тіло, де народжувалась свідомість? Я поливала дерева у бабусиному садку, вони пили воду, годували мене плодами — і так укорінювалися скарби мого серця? А оскільки на рівні таблиці Менделєєва я мало чим відрізняюся від природної батьківщини — гени ландшафту не знищити, як гени матері. Разом з тим Гегель відзначав, що «неприпустимо вказувати на клімат Іонії як на причину творінь Гомера».

...Садибу ми продали. Через десять років я заїхала до свого Сватового, на свою вулицю, яка так і не обтяжила себе асфальтом. Стара липа біля воріт навіювала золоті спогади. Але за хвіртку новий господар несподівано нас не пустив. Його право. І раптом мої ноги самі собою несподівано й дивно підігнулись, я опустилася на коліна й заридала. Ця земля була рідною, наче людина! Я гладила її руками, як улюбленого кота. Ніби це справді прах, із якого я створена. Моя маленька батьківщина, така маленька, що вміщується в моєму маленькому серці, як смородинка в кулачку тієї маленької дівчинки...

Але батьківщина — вона збирається, як матрьошка, — квартира-садиба-містечко-область-регіон-країна-планета Земля...

Усі, хто народився в Радянському союзі, у будь-якому його куточку, пам’ятають дитячий за`хват від цих гордих слів «Моя батьківщина — СРСР!». У ті часи мені, комсоргу школи, і в страшному сні не могло б наснитися, що я стану зрадником своєї «батьківщини-есересер»... Що ми всі гуртом раптом розсердимося на неї, підемо від неї, залишимо її, кинувши тій, яка вигодувала й виховала нас, в обличчя: «Дякую, більше не треба!» І розійдемося по квартирах приватних, національних батьківщин.

Так, батьківщину — обирають. Оскільки в моєму роду є росіяни, й українці, і поляки, і кавказці — мені довелося вибирати. Хто ти будеш такий? Я обрала «за місцем проживання» — Україну — і пірнула з головою в цю приголомшливу справу — у любов до Батьківщини...

«Коли якийсь народ довго й спокійно живе на своїй батьківщині, то його представникам здається, що їхній спосіб життя, манери, поведінка, смаки, погляди та соціальні взаємини єдино можливі та правильні», — це висновки Льва Гумільова з його праці «Етногенез і біосфера Землі». «Протиставлення „ми — вони“ характерне для всіх епох і країн... Ця властивість виду Homo sapiens групуватися так, щоб можна було протиставляти себе й „своїх“ усій решті світу».

Ментальності як кордони на картах ХХІ століття

Спільні багатовікові історія і географія, культура й релігія — стають прабатьками унікального колективного несвідомого — заповітних прототипів і смислів, які відрізняють один народ від іншого. Колективне несвідоме, за Карлом Юнгом, — це продукт успадкованих структур мозку — тобто річ глибоко фізіологічна, від котрої без трепанації не позбудешся. Колективне несвідоме визначає і ракурс нашого погляду на світ, і наші цінності, і наші цілі. Тому два різних народи одну й ту саму подію, одну й ту саму проблему можуть бачити й оцінювати по-різному — виходячи з тонких настройок свого ментального бінокля: «Що руській людині добре, то німцю — смерть». Таким чином, колективне несвідоме, або ментальність, або «система цінностей», або «стереотипи поведінки» — це найміцніша залізна завіса, нездоланний, надійний кордон моєї батьківщини, який не так просто здолати ні кулею снайперською, ні снарядом танковим, ні влучним слівцем, ні цілою канонадою інформаційних атак.

Ось як, виявляється, хитро влаштоване людське тім’ячко, в якому пульсує таємнича любов до батьківщини! Успадковане кодування на підкірці головного мозку плюс виховання рідною мовою і вітчизняними інтерпретаціями історії, плюс спокушання новоспеченими ідеологіями, пропагандами та маніпуляціями. Гей, хлопці та дівчата, а де ж, власне, я сам? Єдина думка, авторство якої належить уже точно мені: усі думки в моїй голові — не мого авторства... Великі богослови, які проникають у таємниці буття, і Господь Бог, Котрий встановлює ці таємниці, — хто ще здатний на абсолютну самість? І не дивно, що такі слова промовив філософ: «Майте мужність мислити самостійно».

Проте справжнє незалежне мислення — це болісний процес, від якого швидко втомлюєшся. А любов до батьківщини — це доволі важке й нудне заняття. Рутинна праця — платити податки, добре вчитися, сумлінно працювати, не смітити, не малювати в ліфті, не давати хабарі, не заїжджати машиною на газон. Усе це — складові справжнього патріотизму. Аби громадяни зовсім не заіржавіли, у будь-якої батьківщини є приклади любові до неї такої проникливості, висоти й жертовності «за други своя», що дерева вишиковуються в лави й дрімучі ліси стають військами. На тлі героїчних образів любов до батьківщини починає вимірюватися критичним сприйняттям усього, що заважає втілити наші ідеальні мрії про її майбутнє.

Батьківщину обирають — бо обирають її сутність — краще майбутнє для батьківщини. А коли зіштовхуються діаметрально різні уявлення громадян, які люблять батьківщину, про її краще майбутнє — ось тут і починається громадянська війна.

Гвельфи, партія середньовічної Італії, пов’язували краще майбутнє для своєї батьківщини з посиленням впливу папи римського. Їхні опоненти гібеліни — обстоювали посилення імператора Священної Римської імперії. Шекспір схопив за барки непримиренність і трагізм цієї політичної ворожнечі, виставивши напоказ усьому світові для науки: Монтеккі й Капулетті — це саме гвельфи й гібеліни.

Громадянські війни огидні, але не вічні. Іспанці ходять оплакувати стотисячні жертви своєї Громадянської війни 30-х років — і республіканців, і націоналістів — до спільного пам’ятника битві на Ебро. Уся палітра нашої Громадянської війни 20-х — упокоїлася на сторінках Булгакова про Місто: «Эх, жемчужина-Киев, неспокойное ты место...» А Микола Гумільов підбив підсумок усім громадянським чварам:

Ах, и мукам счет и усладам
не веками ведут — годами —
гибеллины и гвельфы рядом
задремали в гробах с гербами.

Ієрархія батьківщин

Чому так важливо, щоб батьківщина була прекрасною — не тільки в мрії, але й у реальності? Чому настільки важливо — що й саме` життя віддати не шкода? Звідки, звідки в людини це ірраціональне, підкшкірне прагнення до процвітання батьківщини? Чому ми так упевнені, що батьківщина має бути ідеальним, праведним місцем?

Християнство стоїть на тому, що квітучий Едемський сад — це батьківщина всього людства. Це наша спільна, інтернаціональна, втрачена батьківщина, і не домагатися її повернення — означає безславно загинути. Метафізика прив’язаності до малої батьківщини корениться в тузі за Едемським садом. Ми екстраполюємо нашу любов до високої батьківщини духу туди, де маму застали родові перейми. І любимо цей клаптик землі, як маму, як Бога, як рай.

Очевидно, у людини багато батьківщин. А отже, необхідна їх ієрархія. Якщо цю ієрархію не буде очолювати Небесний Єрусалим — гаплик усім батьківщинам разом узятим — від родової садиби до національної держави. Нацизм виникає там, де земна батьківщина абсолютизується і перекриває любов до батьківщини небесної. Природне протистояння «ми — вони» сягає жахливих форм, якщо любов до малої батьківщини не підпорядкована батьківщині небесній. Земна батьківщина — це пропускний пункт до Царства Небесного, яке силою добувається, і хто докладає зусилля, здобуває його (Мф. 11, 12). Гідні ми бути громадянами Нового Ізраїлю чи ні — визначать наша віра й наші справи, наш вибір тут і зараз. Тут за показними розмірковуваннями «про високе» не сховаєшся. Адже духовність і праведність — це не теорія, не релігійна демагогія, це реальні вчинки в конкретній ситуації.

Усі мученики — це патріоти Царства Божого, які не ухилялися від учинків. Вони не просто хотіли жити там — вони вже жили там: Наше громадянство в небі, звідки й Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа (Флп. 3, 20). І тому земний патріотизм святі практикували по-своєму. Священномученик Євстафій Плакида був непереможний полководець, служив Римській імперії талановитіше й відданіше, ніж будь-хто. Однак коли влада зажадала від Плакиди зречення Христа — він з усією родиною прийняв мученицьку смерть. Але ж вимога з боку імператора Адріана принести жертви язичницьким богам була цілковито патріотичною — усеязичницький пантеон скріплював багатонаціональну Римську імперію в один конгломерат...

Та одного разу обравши Вічність верховною батьківщиною, батьківщиною духу, ми зразу стаємо й чеснішими, і мудрішими, і відповідальнішими стосовно батьківщини земної.

І тоді любов до батьківщини постає в новому світлі й виникає над барикадами громадянської війни, там, де можна затулити ворогуючих братів своїми грудьми від їхньої двосічної дурості.

Наприклад, Максиміліан Волошин переховував у своєму коктебельському будинку й червоних від білих, і білих від червоних. Ці його рядки — його вибір, його вчинок:

В дни, когда Справедливость ослепшая меч обнажает,
В дни, когда спазмы Любви выворачивают народы, —
В дни, когда пулемёт вещает о сущности братства,
Верь в человека. Толпы не уважай и не бойся.
В каждом разбойнике чти распятого в безднах Бога.

Доволі складно й дивно так учинити, коли твоє рідне суспільство розколоте на десятки непримиренних правд. Але якщо наша головна батьківщина — Ісус Христос, складно вчинити інакше.

Опублiковано: № 3 (69) Дата публiкацiї на сайтi: 28 April 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
22:34 12.05.2014 | Сергей
спасибо! интересно и трогательно. еще и задумался. любви нам не хватает... и за цитаты спасибо!
13:02 05.05.2014 | Алексей
Полезная, наводящая на размышления статья, спасибо.
P.S. Абзац, начинающийся со слов "…Усадьбу мы продали." - просто жемчужина!
21:50 29.04.2014 | Тамара
Наши дела определяет наша вера. Этим всё сказано.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: