Трапляються вечори, коли замість казки діти просять розповісти про їхнє народження, позгадувати цікаві моменти їхньої появи на світ, час їхнього раннього дитинства. І я розумію — моїм малюкам потрібна особлива лагідність і теплота. Знання про подію «ікс» потрібне для повноти відчуття себе дорогим і довгоочікуваним.

Чому люди, за не багатьма винятками, відчувають шок і неприйняття, дізнавшись, звідки вони взялися? Багато психологів намагалися пояснити цей феномен. Казали, що це і Едіпів комплекс, і спадок від святенницького релігійного виховання. Але все ж таки відповідь знаходиться значно вище, «на небеси». Людина не може змиритися з тим фактом, що її походження — лише наслідок певних рухів та хімічних реакцій. «Невже я — увесь цей величезний світ, який міститься в мені, — результат випадковості?» Цей протест свідчить про відчуття певної ланки, якої не вистачає, але яка і є найголовнішою. Поміж двох є Третій, Який хотів цю дитину більше за всіх. Той, Хто насправді створив її і приготував для неї цілий світ. Хто полюбив цю дитину ще до її зачаття.

Отже, коли мої діти питають про їхнє народження, я кажу їм про Бога, який подарував їх мамі й татові. Адже дитинці життєво важливо знати, що вона вийшла у мами з татом не випадково, не «по зальоту», а з великої любові й очікування. Навіть якщо ваші діти мають один рік різниці, або вже були в маминому животику під час весілля, вони мають почути, що їх довго чекали й вимолювали.

Я розповідаю дітям про нашу з їхнім татом зустріч, про зародження кохання, про весілля. Розповідаю про вінчання, на якому батюшка одягав на нас гарні вінці і молив Бога подарувати нареченим хороших діточок. Зазвичай у цей момент розповіді діти питають, де були вони тоді, що не пам’ятають цього і чому мама й тато не взяли їх із собою на таку важливу подію. На це я відповідаю, що вони були на небі у Господа і чекали на свій час — я ще пам’ятаю, якою нестерпною була в дитинстві думка, що колись мене не було.

Розповідаю, як тато відреагував на повідомлення про вагітність, як він піднявся на дзвіницю і бив у дзвони (це трапилось на Великдень), або як плакав від щастя на УЗД. Діти люблять посміятися, уявляючи ці моменти. Розповідаю, як обирали ім’я, як ми зраділи, що у нас саме дівчинка / хлопчик.

Розпитують діти і про подробиці пологів. Для них важлива не фізіологія, — свого часу кожен поцікавиться, звідки саме він вийшов, і відповідно до віку отримає просту відповідь — звичайним голосом, як дещо само собою зрозуміле. А зараз я описую дрібниці, дуже важливі: як тато ходив під вікнами, як телефонували на пост бабусі, а їм відповідали: «Ну зачекайте, ще не народила». Як вимірювали новонародженому зріст і вагу, як він кричав: «Мамо, привіт, дайте швидше поїсти!» Згадую погоду, подарунки, хто що казав. Як забирали із пологового будинку, вперше купали, як хрестили. Я згадую свої тривожні молитви до Богородиці про опіку над старшими, доки я в пологовому будинку, як подумки присвячувала всіх дітей Богові.

Ці розмови потрібні не лише дітям, але й мамі. Серед метушні, справ, дрібних роздратувань, коли опускаються руки, такі спогади осяюють життя відблиском неземного. Вони допомагають ще раз замислитись, навіщо ми покликали до життя в цьому світі своїх дітей. Допомагають зрозуміти, що цей нестерпний хлопчисько, ця хитра потайлива дівчинка, це немовля, яке постійно чогось вимагає криком, — не наші іграшки і не наша примха. Це наша величезна відповідальність! І весь біль, безсоння, батьківські розчарування, всі ці титанічні зусилля з облаштування маленького затишного світу дитячої кімнати — не марна праця. Це материнські та батьківські жертви відмивання власних душ від бруду самолюбства й гордині, лінощів та самовпевненості. Жертви, які приносяться до підніжжя... ні, зовсім не дітей. Престолу Божого. Адже діти — це Його дар, шанс навчитися любові.

— Мамо, звідки я взявся?

— Від великої Любові, мій милий...