Стосунки Бога і Його вибраного народу, якими їх описує Біблія, нагадують стосунки батька й дитини. Відразу після Виходу з Єгипту Бог через Мойсея, а потім через Ісуса Навина давав народу-немовляті детальні вказівки з будь-якого приводу. Насправді від нього вимагалося лише одне: безмежна довіра і цілковитий послух. Але, як і дитина, народ нерідко виявлявся норовливим і неслухняним, і бував за це покараний.
Коли народ Ізраїлю осів у Ханаані, Бог довірив йому більше свободи, ізраїльтяни самі стали влаштовувати своє життя. Але, як підлітки, вони з однієї біди потрапляли в іншу. Тоді Бог втручався, прикликаючи з числа ізраїльтян «суддів» — вождів, які допомагали їм виплутатися. Але настав час, коли народ вирішив самостійно вибирати собі долю і заснувати власну державу.
Стосунки Бога і Його вибраного народу, якими їх описує Біблія, нагадують стосунки батька й дитини. Відразу після Виходу з Єгипту Бог через Мойсея, а потім через Ісуса Навина давав народу-немовляті детальні вказівки з будь-якого приводу. Насправді від нього вимагалося лише одне: безмежна довіра і цілковитий послух. Але, як і дитина, народ нерідко виявлявся норовливим і неслухняним, і бував за це покараний.
Коли народ Ізраїлю осів у Ханаані, Бог довірив йому більше свободи, ізраїльтяни самі стали влаштовувати своє життя. Але, як підлітки, вони з однієї біди потрапляли в іншу. Тоді Бог втручався, прикликаючи з числа ізраїльтян «суддів» — вождів, які допомагали їм виплутатися. Але настав час, коли народ вирішив самостійно вибирати собі долю і заснувати власну державу.
Перш ніж це відбулося, народ перебував під опікою останнього судді — Самуїла. Цікаво, що влада його була зовсім неформальною: він не був ні царем, ні первосвящеником, хоча з раннього дитинства виріс при Скинії (до будівництва єрусалимського Храму саме вона була центром старозавітної релігії). Весь його авторитет тримався на особистих якостях, вірніше, на волі Божій, яку він відкривав народу. Але коли Самуїл постарів, з’ясувалося, що спадкоємця в нього немає. Його сини, як це часто буває, благочестя батька не перейняли. Хто ж очолить народ після його смерті?
І тоді ізраїльтяни захотіли стабільності, несхибної руки, спадкоємності влади. «Настанови нам царя, щоб він правив нами!» — зажадали вони.
Самуїлові така вимога була не до душі, не сподобалась вона і Богу. До цього часу лише Він міг називатись Царем Ізраїлю — народу, який Він врятував з Єгипту, в буквальному значенні слова створив із натовпу рабів, як створив Адама з земного праху. Але Він дозволив Своєму народу чинити так, як люди вважатимуть за потрібне. «Послухай їх, — сказав Він до Самуїла, — бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними».
І Самуїл сказав до народу: «Цар, що царюватиме над вами, синів ваших візьме і поставить собі в колесниці свої, і будуть орати поля його, жати хліб його, робити зброю військову, і дочок ваших забере за мироварниць, і за кухарок, і за пекарок... а ви станете йому за рабів і застогнете тоді від царя вашого, але не відповість вам тоді Господь».
Людей це попередження не збентежило. Треба сказати, що у давнину в монархії зазвичай вбачали не просто ще одну можливу форму державного устрою. Абсолютність царської влади потребувала якогось виправдання, і найпростіше було сказати, що її наказали встановити самі боги. А цар, відповідно, відігравав роль посередника між світом богів і світом людей. Не випадково в переважній більшості давніх суспільств царі також були верховними жрецями. Месопотамські царі нерідко заявляли про себе як про обраних і навіть дітей різних божеств, а єгипетський фараон і взагалі вважався одним із головних богів Єгипту.
За всієї схожості деталей ми не бачимо в історії Ізраїлю нічого подібного. Народ сам обирає монархічну форму правління, в ній немає і натяку на якусь божественність. Більше того, з самого початку проводиться межа між царем і священнослужителем: цар не повинен здійснювати ніяких ритуалів, він — така ж людина, як і всі. З іншого боку, саме він представляє свій народ перед Богом, тому Господь особисто обирає його, допомагає йому, але й вимагає з нього особливо суворо. Насправді, земний цар обраного народу — намісник Господа як істинного Царя.
Божественний вибір припав на молодого красеня на ім’я Саул (в перекладі з єврейської — «випроханий») з племені Веніаміна. У пошуках зниклих ослиць свого батька він звернувся до пророка Самуїла, який впізнав у ньому обранця Господа. У ті часи, як і сьогодні, люди цікавились пророками й священиками нерідко для того, що улагоджувати свої земні справи. Але в Самуїла знайшов Саул не ослиць, а царський титул. Пророк влаштував йому урочистий обід, залишив ночувати в своєму будинку, а ранком повів його за місто і вилив на його голову посудину оливкової олії — помазання символізувало посвячення в сан царя або священика. І лише потім, на великому урочистому зібранні представників усього народу, Саул був проголошений царем, коли на нього вказав жереб. Така подвійність підказує нам: насправді Господь обирає ту чи іншу людину в правителі, а всі привселюдні церемонії лише служать проявом Його волі.
Як ми бачимо, ця система абсолютно не схожа ні на сучасні республіканські вибори, ні на середньовічні монархії з передачею країни у спадок, ніби вона — приватна власність володаря. У Біблії Бог зберігає за Собою верховну владу над Ізраїлем і лише призначає земного царя як Свого намісника, якого при необхідності може й відсторонити, як це згодом сталося з Саулом.
Отже, Саул зійшов на трон і досить успішно воював з навколишніми народами. Здавалось би, ізраїльтяни отримали те, чого шукали: царя, який вів свій народ від перемоги до перемоги. Але небезпечні сторони царської влади виявились дуже скоро.
Перед походом чи боєм ізраїльтяни зверталися з молитвою до Бога і приносили Йому жертви. Очолював ці жертвопринесення пророк Самуїл. Одного разу він затримався, військо втомилося від бездіяльності, люди почали розбрідатися, так що Саул вирішив узяти ініціативу в свої руки і здійснив обряд самостійно. Подібно до царів язичницьких народів, він повів себе не лише як цар, але й як священик. Від Самуїла йому довелося вислухати суворий докір: він привласнив собі право, яке йому не належало!
Наступного разу Саул напав на амаликитян, яких Господь наказав повністю винищити, не залишаючи навіть військової здобичі. Питання про те, чому Господь давав такі суворі накази, дуже складне, і повністю розбирати його тут ми не будемо, можна сказати лише дуже коротко: в ті часи поголовне винищення мирного населення було цілком нормальним способом бойових дій. Проповідь миролюбності і підписання Женевської конвенції були в тому світі абсолютно неможливими. І Господь поступово вів ізраїльтян до більш близької нам етики, обмежуючи їх руйнівний гнів лише тими групами людей, які дійсно загрожували Ізраїлю повним винищенням, фізичним чи духовним (тобто розчиненням віри в Єдиного у примітивному і жорстокому язичництві). Махатми Ганді в ті часи, на жаль, не могло бути на землі.
Але Саул та його армія вчинили інакше: цар амаликитян був залишений в живих, а зі здобичі було знищено лише малоцінне. Хорошу худобу і дорогі речі воїни зволіли залишити собі — зауважимо, що керував ними ніякий не гуманізм, а елементарна жадібність, прагнення влаштовувати свою долю згідно власних забаганок. І тоді Самуїл сказав до Саула: «Невже цілопалення та жертви так само приємні Господу, як послух Господньому голосу? Послух ліпший від жертви, покірливість краща від баранячого лою! Бо непокірливість як гріх ворожбитства, а свавільство як провина та служба бовванам. Через те, що ти відкинув Господні слова, то Він відкинув тебе, щоб не був ти царем».
Саул ще довго залишався на престолі. Але тепер уже не його синові судилося зійти на престол після нього, та й саме життя Саула було позбавлене заступництва згори. Як описує це Біблія, «Дух Господній відступився від Саула, а напав його дух злий». Щоб заспокоїти свого володаря, придворні знайшли йому вмілого музиканта — юнака на ім’я Давид. Його історія — зовсім окрема розмова, і ми до нього повернемось, але поки йдеться про Саула.
Давид став зброєносцем і улюбленим музикантом царя, який уже знав, що відкинутий Богом, але ще не здогадувався, що миловидний юнак — його наступник. Самуїл таємно вже помазав Давида на царство, але ні воля Божа, ні навіть обряд помазання ще не означали, що Давид відразу ж стане правити. Нерідко обіцяний дар з неба приходить до людини лише після чималих зусиль. Так було і з Давидом.
А поки ізраїльтяни вирушили на війну зі своїми постійними ворогами — филистимлянами. Як часто бувало в давнину, ті запропонували провести поєдинок між двома богатирями і висунули свого бійця на ім’я Голіаф. Зростом цей боєць був близько трьох метрів, як описує Біблія (можливо, не без перебільшень), а його зброя і обладунки не мали собі рівних.
Відповісти на кинутий виклик повинен був би цар Саул. Ізраїльтяни ж для того й попросили собі царя, щоб він очолював народ на війні. Але цар, який виявився не гідним свого покликання перед Богом, точно так само не міг виконати й своїх зобов’язань перед народом. І тоді на боротьбу зголосився юний Давид, новий цар Ізраїлю, якого ще ніхто тоді не знав. Він вийшов на бій зі звичною зброєю пастухів — пращею — і вразив суперника влучним пострілом перш, ніж той наблизився до нього. Так Голіаф назавжди став образом могутнього, неповороткого велетня, якого перемагає легкоозброєний, але гнучкий суперник. А може, справа не тільки в бойових якостях, а й у тому, про що Давид сказав перед боєм: «Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в Ім’я Господа Саваофа, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив». Пастушок, який раніше захищав своє стадо від хижаків, став знаряддям Бога, що захищає Своє стадо — народ Ізраїля.
Після перемоги Саулу потрібно було нагородити юнака, і цар видав за нього свою дочку Мелхолу. Але він зрозумів, що відтепер Давид — його суперник, адже народ, святкуючи перемогу, виспівував: «Саул повбивав свої тисячі, а Давид — десятки тисяч!» Саул навіть поривався сам убити Давида, але йому не дали це зробити власні діти. Спочатку Давида попередила про небезпеку його дружина Мелхола, а потім кращий друг — син Саула Іонафан.
Ще двічі Саул говорив із Давидом, якого він разом зі своїм військом безуспішно ловив у горах і пустелях. Одного разу Саул зайшов випорожнитись до печери, що в ній переховувався загін Давида. Той насилу втримав своїх воїнів від негайної розправи і, підкравшись, відрізав у Саула шматок одягу. А потім здалеку показав Саулові цей клапоть: він міг би вбити нікчемного царя, але не підняв руки на помазаника Божого. Логіка двірцевих переворотів була йому чужою — Господь зводить царів на престол, нехай Господь і скидає їх.
Саул розкаявся і просив вибачення у Давида, але недовго лишався він у такому настрої. Заздрість і злість мають свою логіку, і якщо людина піддається їм, дуже важко їй потім позбавитись від їхньої влади — незабаром загін Саула знову гнався услід за Давидом.
Через деякий час Саул вирушив на чергову війну з филистимлянами. Він відчував, яка хитка його позиція; раніше поради йому давав пророк Самуїл, але він уже давно до того часу помер. Якби можна було викликати його з могили! Та завжди є віщуни й чарівники, які такими речами займаються...
Ізраїльтянам було категорично заборонено займатися окультною практикою. Зберігати вірність Єдиному Богу — означає, перш за все, не вдаватися за допомогою до всіляких божків і духів, як зберігати вірність чоловіку або дружині — значить не заводити швидкоплинних романів на стороні. Колись Саул вигнав усіх віщунів зі свого царства, а тепер він сам звернувся до такої жінки, щоб викликати дух Самуїла. Йому навіть довелося прикинутись, що це не він, грізний цар Саул, а звичайна людина. Цар остаточно втратив свою царську гідність. Чаклунка погодилася «вивести» Самуїла. Відповідь пророка на відчайдушні запитування царя звучала так: «Чого ж мене питаєш, якщо Господь відступив від тебе й став проти тебе? Господь вчинив тобі те, що об’явив був через мене: він забере в тебе з руки царство й віддасть ближньому твоєму — Давидові».
Чи був то насправді Самуїл? Навряд чи духи мертвих з’являються нам, як слуги, за першим викликом. Це цілком міг бути той самий злий дух, який раніше нападав на Саула. Але дух у будь-якому разі його не обманув: у бою, який відбувся наступного дня, загинув і сам Саул, і його сини. Звернувшись до ворожки, Саул отримав що шукав — але йому це ніяк не допомогло.
А царювати став Давид, засновник вічної династії ізраїльських царів — але це вже інша історія.
