Срібна земля

Ужгород — цілковито приморське місто. Щоправда, моря у ньому немає, але в цю відсутність важко повірити. Йдеш вулицею Ольбрахта, униз по схилу відходить мініатюрний ботсадок — а під ним ось же ж воно, ласкаве, плескає хвилями, хльоскає крилами чайок? Ні? Невже там немає моря? Не може бути!

А ось в Ужгородському замку сховався невеликий парк, крізь дерева видно низенький кам’яний бортик бастіону — і небо. Значить, там круча. Ну а під нею, певна річ, баранці на хвилях, простори зі штормами, далекі вітрила? Знову ні? Підходиш до цього краю фортечної стіни впритул... бачиш під замковою горою тихі малоповерхові квартальчики, автозаправки, всілякі розв’язки доріг... але щемливе приморське відчуття все одно залишається.

Вітри з Дунаю

Багато хто з нас знайомлячись із новими місцями мимоволі порівнює їх з уже відомими реаліями. Мені, наприклад, здалося, що Ужгород поєднує у собі риси Львова й Севастополя. Тобто гармонійно поєднує непоєднуване.

Тут є набережні — веселі променадні бульвари над Ужем. Оркестри, морозиво, групи студентів з дуже хорошими допитливими чистими очима; дівчата з хлопцями на лавках; молоді мами з візочками по доріжках і, звісно, вічні дідусі за шахами. А поміж усіма два бронзових пана в капелюхах — художники Бокшай та Ерделі — теж присіли собі на затишну бронзову лавицю і з джокондівською усмішкою оглядають прохожу молодь. Вони милостиво дозволяють кожному перехожому туристу посидіти поруч та сфотографуватися із засновниками закарпатської школи живопису на пам’ять.

Дивлячись на карту міста та вуличні таблички, відчуваєш просто-таки одеську свободу закарпатців у найменуванні вулиць. Слов’янська набережна, Православна набережна, Дмитрія Донського й Олександра Невського, упереміш з угорськими діячами — вулиці Другетів, Ракоці, Берчені, Дендеші, Петефі, Йокаї; усе це на тлі ще не перейменованих вулиць усіляких комун і комунарів.

Так вільні «південності» пересікаються в Ужгороді із зовсім іншою, середньоєвропейською, «дунайською» атмосферою. Віє дух затишної Чехословаччини 1920-1930-х років, змішується з терпкими ароматами імперської Угорщини (з приставкою Австро-) та гордої середньовічної Угорщини, або краще сказати, королівської Мадярії. Її форпостом Ужгород був перші вісім з одинадцяти століть своєї історії, носячи славне ім’я Унгвар.

Більше того, тут можна вловити тінь Великої Моравії — племінної держави раннього Середньовіччя, яка займала невідомо які землі в міжгірному центрі Європи. Поки історики сперечаються щодо припустимих кордонів цієї загадкової держави, закарпатці вже впевнені: вона доходила до Закарпаття, і, звичайно, тут діяли рівноапостольні просвітителі Великої Моравії — свв. Кирил і Мефодій.

Культ їх у Закарпатті величезний, всюди є вулиці та площі Кирила та Мефодія, храми й пам’ятники братам-просвітителям. Інколи навіть здається, що закарпатці вважають їх місцевими діячами. У будь-якому разі, заслуга Хрещення рідної землі, яку вся інша Русь пов’язує з іменем князя Володимира, тут безроздільно належить винахідникам слов’янської абетки. І ось в будь-якому православному храмі Закарпаття є обов’язкова тріада-квадріада ікон «наших святих»: рівноапостольних Кирила та Мефодія, преподобного Мойсея Угрина (у цьому споконвічно угорському краї його теж шанують як «свого»), а також подвижника ХХ століття — преподобносповідника Олексія Карпаторуського.

Отож, про «дунайський дух». Підіймаються на пагорби й стікають до Ужа потоки невисоких будинків-кам’яниць, а в них кав’ярні з антикварним інтер’єром чи сувенірні магазинчики в одну маленьку кімнатку, напхану дивовижами, як казкова скринька. Десь високо над «корзо» (широкі пішохідні вулички в старих угорських містечках) проглядає барочний двоверхий собор і відкидає тінь Його Величність Замок. Маленькі сквери, пам’ятники, ліхтарі, вино місцевих виноградників, європейська теплінь у повітрі — а на горизонті акварельні плями пагорбів.

Звідти віє прохолодою та дощами, там гори високі, тьма-тьмуща, Мараморош, Чорногора, Горгани, Бескиди — східні Карпати, вічна межа народів, яка лише в останні шістдесят років стала високим островом усередині однієї країни. І водночас лишається все ж таки островом, своєрідним і непідвладним часам.

Рим, роми, гумор

З усіх версій розміщення прабатьківщини слов’ян найпопулярніші в археологів три. Одна виводить слов’ян із району нинішнього Києва, друга — із Дунайської низовини і третя — з району теперішньої Галичини. До Закарпаття сходяться кордонами відразу обидві останні. Як би там не було, але тут наскрізь переймаєшся відчуттям незвичайної стародавності міста й одночасно споконвічної українності, розташування краю між кимось і кимось.

Важко стриматися від мимовільного наслідування Юрію Андруховичу і не почати перелічувати народи, чиєю окраїною була ця земля. Тут скакали на конях, вирощували виноград і кували залізо: кельти, фракійці, даки, готи, гети, Римська імперія, гуни (кажуть, ставка Аттіли, де він загинув, була саме над Тисою), авари, білі серби й білі хорвати, угорці й валахи, в яких розчинилися печеніги й половці, німці, румуни, словаки, русини, бойки, гуцули, євреї, українці, післяреволюційні російські емігранти, радянська влада й вічні цигани.

І всі вони не переплавилися, а інкрустували свої сліди до спільної мозаїки Срібної землі (так місцеві русини називають свій край). Наприклад, в кожному закарпатському місті процвітають циганські квартали, є і цілі ромські села. Повсюди бродять характерні ромалочки у безкінечних спідницях і з дітьми в тюках. На вулицях повсякчас натикаєшся на цілі компанії галасливого хіромантського народу, який не змінюється тисячоліттями, який вільно володіє усіма мовами вище перелічених народів і взагалі заманливо вільний.

При цьому циганські вулиці Радванки в Ужгороді цілком гармонійно сусідять з Горянами, де в тіні дерев ховається візантійський храм-башта ХІ століття, а за ним розкинулося військове містечко недавньої епохи. До речі, і в інших закарпатських містечках радянські військові частини, дуже численні в цій «найбільш прикордонній області СРСР», чомусь сусідять з районами «ромале і чавале» (випадково? чи так було спокійніше?).

А просто посеред центру Ужгорода, під міцною стіною старого замку прихистилося маленьке карпатське село — розсип дощатих і брусованих хат під високими солом’яними дахами, чисті й охайні двори, паркові доріжки між тинами, і над усім височіє шпиляста церква із темного-темного дерева. Взагалі тут багато «столичних штучок», які вміщуються на такому мініатюрному просторі, що це стає милим і викликає добру усмішку: ботанічний сад разів у двадцять менший за будь-який із київських чи той же музей народної архітектури у добру сотню разів менший від київського і львівського аналогів.

Це ми говоримо про інкрустацію русинського села до тіла Ужгорода. А ось десь поруч і єврейство: на набережній Ужу стоїть гарна червона «скриня» синагоги, перехрещеної у філармонію. Вона виразно перегукується із сусіднім театром ляльок — здавалося б, звичайною сірою функціоналістською будівлею, але все ж якось просякнутою музичністю й артистичністю. А навпроти, через річку, їм обом підморгує кучерява церква російських емігрантів у староруському «коломенському» стилі.

Ще більше старої Росії знаходиш на новозбудованій площі Кирила й Мефодія, де православні русини вже майже звели храм Христа Спасителя. Собор не набагато менший від свого великого московського «тезки» і побудований за власні кошти прихожан, без жодної копійки з інших регіонів, про що з радістю сповіщають приїжджих.

Люди тут узагалі сповнені почуття власної гідності, яке незбагненно змішане з добродушністю. У багатьох закарпатцях відчувається «внутрішній воїн», людина боротьби, але та сама людина нерідко буває усміхненою і гуморною. До речі, більш дотепного в усіх своїх проявах закладу, ніж ужгородський кафе-музей «Деца у нотаря», ви наряд чи десь знайдете.

І до чого незрівнянна закарпатська мова! У ній звучить «не є» замість «нема» і постійне «лем» замість «лиш». Найпоширеніше ж слово тут «нич». Воно означає те ж, що львівське «ніц», тобто «нічого», але в казковій Срібній землі милий звірок «нич» може замінювати й «ні», «не», «не буду», і багато інших заперечень, надаючи їм відтінку добродушної іронії. І неважко здогадатися про кількість незрозумілих на слух угорських, румунських, словацьких та унікально-місцевих слів у русинській мові (існують особливі русинсько-українські словники і вони доволі великі).

Гори з ікони

А якщо розкішною автострадою проїхати через другу столицю Закарпаття — затишне миле Мукачево — у містечка Берегово й Виноградів, можна потрапити до справжньої Угорщини, не виїжджаючи з України. Уже в маршрутці чи автобусі починаєш занурюватися в угорську мову. На вулицях же Берегова і Виноградова усі надписи на магазинах і вуличні таблички — двома мовами або навіть лише угорською; самі вулиці названі на честь угорських героїв; над установами крім жовто-блакитного прапора розвівається і угорський зелено-червоно-білий триколор.

До речі, радянськими назвами «Виноградів» і «Берегово» користуються лише приїжджі. Для самих тамтешніх жителів (а це на три чверті угорці) старовинні містечка носять одвічні імена Nagyszollos і Beregszasz. При цьому у Виноградова-Надьселеша є ще й особливе русинське імя: Севлюш. На береговському театрі красуються гігантські літери «Illyes Gyula Magyar Nemzetі szinhaz» (Угорський народний театр імені Дюли Ійеша); а таблички на районних автобусах відразу вказують обидві назви довколишніх сіл — радянсько-український переклад та угорський оригінал (скажімо, «Мала Копаня/Alsoveresmart»).

І нехай обшарпаність і райцентрівська занедбаність тут дещо обтяжує і відчувається глобальна пасивна ображеність мадяр-виноробів на радянську владу, яка відірвала їх від решти Угорщини, — але все ж заїхати сюди варто. Хоча би для корисної зустрічі з такою абсолютно іншою мовною і ментальною культурою, як угорська, при цьому без втрати звичного нам радянсько-українського антуражу.

...Перед очима змінюються тіні гір; руїни замків мало не в кожному містечку; пінні води Тиси, Боржави, Латориці; мінеральні джерела; діючі австрійські вузькоколійні дороги зі смішними паровозиками й вагонами у зріст людини. А скільки тут укріплених середньовічних храмів, дерев’яних шатрових церков, монастирів різних конфесій (за кількістю монастирів маленька Закарпатська область перша в Україні).

І ця дивовижна, всім зрозуміла вказівка у хустській маршрутці: «зупиніть біля Богородиці» (чудотворної ікони в селі Нанків). А поруч із Нею — не лише в Царстві Небесному, але й на Срібній землі — св. Олексій, Карпаторуський чудотворець. Мощі покровителя краю, який буквально сам один відновив по всьому Закарпаттю Православ’я після двохсотрічної перерви, спочивають у сусідньому з Нанківською іконою монастирі в селі Іза.

Цікаво, що в Мукачеві у кафедральному православному храмі на іконі «Явлення Божої Матері на горі Почаївській» намальовані сині гори, яких у Почаєві немає. Але коли потрапляєш до Мукачівського замку і з висоти оглядаєш простори, відразу бачиш: ось вони, гори з ікони. Не умовні, а точно й детально промальовані околиці рідного міста зробив майстер тлом образу, який нібито присвячений іншому місту. І в цьому, по-моєму, чи не найкраще відображається дух Закарпаття — величної Срібної землі, яка все сприймає, але ні в чому до кінця не розчиняється, яка будь-яке «срібло Господаря» не закопує недбало, а пускає в активний обіг та обробку, приносячи гідні культурні й духовні плоди.

Опублiковано: № 1 (20) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: