Пропонуємо читачам декілька уривків з книги спогадів одного з видатних художників межі ХІХ—ХХ століття — Михайла Нестерова. Сподіваємось, ці уривки хоч трохи розчинять хрестоматійний глянець, який заважає свіжості сприйняття його картин через їх повсюдне тиражування. Особливий інтерес для всіх києволюбів становлять спогади Нестерова про багаторічну роботу над розписами Володимирського собору.

Смерть дружини. «Христова наречена». 1885 рік

...Я весь був у картині, в турботах про неї, про її долю. І тільки коли не був у майстерні, згадував про інше, про прийдешню більш важливу подію, ніж одержання великої срібної медалі, ніж звання художника — про вагітність дружини Марії, про близьке народження дитини. Tакі ось переважно ми, художники... в цьому необхідно, на жаль, зізнатися.

Портрет М. И. Нестеровой. 1886 год

Настав і день суду; картину знесли вниз, поставили в натурному класі з іншими роботами, висунутими на велику срібну медаль. Що ж Бог дасть?.. Усе обійшлося добре. Медаль і звання одержав, я — художник. Попереду — неясно, однак надій багато. Хтозна, може, справді коли-небудь і передвижником стану. Всяке буває.

Відсвяткували ми мій успіх, були пельмені, пригадували Уфу*. Весело минув день, безтурботно. Наступного дня надумали побувати в Сокольниках. Усю дорогу туди й назад моя Маша була особливо жвавою. Пустощі не припинялися. Вона була така гарненька в своєму великому солом’яному капелюсі з шотландськими стрічками, так їй личила її простенька, як завжди, сукенка. Вона взяла мою палицю, йшла під руку зі мною й щебетала так заразливо, що всі зустрічні дивилися на неї з неприхованим співчуттям, а деякі казали: «Яка мила!» Такий пам’ятний цей ясний, сонячний день мені дотепер.

Це було 13 травня, а 27-го вранці дружині стало зле, і ми з нею поїхали до заздалегідь нею вибраної за особливою рекомендацією акушерки, де вона й мала залишитися. День минув у стражданнях, під вечір же Бог дав доньку Ольгу. Той день був найщасливішим днем у моєму житті. Я блукав, пригадую, набережною Москва-ріки, не вірячи своєму повному, абсолютному щастю, упиваючись ним, малюючи у своєму охопленому захватом стані плани один іншого щасливіший, радісніший. Так було до наступного ранку.

А вранці, вранці дізнався, що за ніч з’явилися тривожні ознаки. Викликали лікаря, вийшов від хворої серйозний. З облич оточуючих було помітно, що щось негаразд. Дружина, до якої мене, нарешті, пустили, дуже за ніч і день змінилася, змарніла, мало говорила. Покликали найкращого тоді в Москві професора Чижа. Він вийшов похмурий, я почав здогадуватися.

Усю ніч молився. Рано на світанку був у Іверської. Можливо, вперше зрозумів усе, молився так, як потім уже не молився ніколи. І Бог не залишив мене, не відібрав у мене віри в Його велич, не озлобив душі моєї.

* Уфа — батьківщина М. В. Нестерова

 

Була тоді неділя, Трійця, ясний, сонячний день. У церкві йшла служба, а поряд, у дерев’яному будиночку прощалася з життям, зі мною, зі своєю Олечкою, з маленькою Олечкою, як вона звалася заздалегідь, моя Маша. Я був тут і бачив, як хвилина за хвилиною наближалася смерть. Ось життя залишилося тільки в очах, у тій світлій точці, яка поступово заходила за нижню повіку, як сонце за горизонт. Ще хвилина, і все скінчилось.

Я залишився з моєю Олечкою, а Маші вже не було, не було й недавно пережитого щастя, такого величезного неймовірного щастя. Красуня Маша зосталася красунею, але життя минуло. Настало інше, страшне, незбагненне. Як пережив я ці дні, тижні, місяці?

Поховали мою Машу в Даниловому монастирі, на тій доріжці, де лежала інша дорога мені людина — учитель мій В. Г. Перов. Ще на Великдень ми з Машею були тут у Перова, сиділи, говорили, а тепер на Трійцю ось і вона тут лежить. Так усе скоро, так усе несподівано, страшно...

Христова невеста. 1887 год

Я багато малював тоді, й образ покійної не залишав мене: скрізь її риси, ті особливості її обличчя, виразу просилися на пам’ять, виходили в рисунках, в начерках. Тоді ж з’явилася думка написати «Христову наречену» з лицем моєї Маші. З яким жаданим почуттям писав я цю картину. Мені здавалося, що я музикант і граю на скрипці щось зворушливе до сліз. У цій нескладній картині тоді я зживав своє горе. Мною, моїми почуттями тоді керував, вів мене спогад про мою втрату, про Машу, про першу й найбільш справжню любов мою.

І ще довго на стінах Володимирського собору я не розлучався з милим, загубленим у житті й віднайденим у мистецтві образом. Любов до Маші й утрата її зробили мене художником, вклали в моє художество зміст, якого бракувало, і почуття, і живу душу — словом, усе те, що пізніше цінували й цінують люди в моєму мистецтві.

Великий постриг. 1898 год

На риштуваннях Володимирського собору

У Києві я не бував, чув же про нього багато захоплених відгуків. Під’їжджаючи до Дніпра, прилинув до вікна й побачив справді прекрасну картину: високий берег Дніпра був укритий садами; серед цих південних садів, пірамідальних тополь то там, то тут виблискували золоті куполи монастирів, їх називали мені мої супутники. Ось Видубицький, ось Лавра, її собор, знаменита лаврська дзвіниця, он там — печери, а далі ще якісь церкви.

Проїхали міст, почались околиці, різні Солом’янки, Деміївки й інші. А ось там ряд синіх із золотими зірками бань: це новий Володимирський собор. Я жадібно впиваюсь у нього: адже саме він був метою моєї поїздки. У ньому зараз здійснювалася велика справа, там Віктор Васнецов творив своїм величезним талантом чудеса.

Та ось і вокзал з його метушнею. Наймаю візника, їду незнайомими вулицями, бульварами з пірамідальних тополь. Заходжу через хвіртку, мене окликає старий сторож Степан, вірний страж, який ревно оберігав спокій художників від надокучливих відвідувачів. Я знаю «пароль», і мене пропускають.

І ось я вперше входжу до собору. Переді мною риштування, риштування, риштування, в проміжках то там, то тут блищить позолота, дивляться широко розкритими очима лики, фрагменти дивних орнаментів.

Видовище розкішне.

Повільно просуваюся серед такої небаченої, незвичної, таємничої обстановки. Пересуваюся нерішуче, наче в зачарованому казковому лісі. Кудись проходять запорошені, стурбовані робітники. Тягнуть колоди, грюкають сокирами, десь молотками б’ють по камінню. Тисячі звуків здіймаються догори, туди, під баню.

Риштуваннями я йду вперше, йду невпевнено, озираючись ліворуч на прірву, яка дедалі збільшується. Поручнів нема, голова трохи паморочиться, а мій супутник летить ними стрімголов. Та і я скоро почну бігати ними, як по паркету.

Нарешті поміст, ми на майбутніх хорах. Бачу між риштувань високу фігуру в блузі з великою круглою палітрою в руках. Це і є Віктор Михайлович Васнецов. Зачувши наші кроки, Віктор Михайлович озирається, кладе палітру на колоди, йде назустріч. Ми сердечно здоровкаємося, цілуємося, і з цієї хвилини починається наша довга дружба. Незважаючи на значну різницю у віці, ми надовго, на все життя, залишаємося «Васнецовим і Нестеровим». Частіше й частіше, можливо, ніж нам обом хотілося б, наші імена вимовляють разом.

Наша бесіда з першої ж хвилини стала невимушеною, щирою. Звичайно, заговорили про собор, про роботи в ньому, про мої останні картини (про «Пустельника» та «Варфоломея»). Васнецов, всупереч Прахову, знаходив їх вільними від західного впливу.

Опісля повів мене риштуваннями оглядати ним сотворене. Тут же, за два кроки, був північний вівтар, де пізніше мені довелося написати, замість Врубеля, запрестольний образ Воскресіння Христового, що став, на жаль, занадто популярним через силу-силенну копій з нього в церквах і на цвинтарних пам’ятниках.

У той пам’ятний день не раз думки мої переносилися до минулого — до того часу, коли в Москві на Передвижній виставці з’явилися васнецовські «Три царівни підземного царства», коли я бродив з приятелями залами, критикуючи все, що не було схоже на Перова.

Особливо діставалося Рєпіну й Васнецову. Я не любив його картину «Після побоїща Ігоря Святославича з половцями», ще більше не любив цих «Трьох царівен». Гуляючи виставкою, я не давав спокою своєму «ворогові» з його царівнами.

Приятелі зі мною сперечалися. А хтось із них звернув мою увагу на високого, з невеликою русявою чуприною чоловіка, який віддалявся, крокуючи анфіладою залів. «Дивися скоріше, он пішов твій „ворог“». Тут уперше бачив я Віктора Михайловича — не сподіваючись, що згодом життя зведе нас так близько.

Далеко не одразу прозрів я у своєму нерозумінні васнецовського мистецтва. І тоді став таким же його хвалителем, яким був раніше огудником — що не завадило, звичайно, мені залишатися все життя шанувальником мого вчителя В. Г. Перова, так не схожого з Васнецовим, але такого ж художника, як він.

Пізніше, коли виставлений був «Іван-царевич на сірому вовці», я написав Віктору Михайловичу захопленого листа. Лист цей у нього зберігався, він любив згадувати про нього.

Святая Русь. 1901–1905 годы

Освячення Володимирського собору

Цей день був одним з найсвітліших у моєму житті. 19 серпня 1896 року була перша всеношна в нашому соборі. Сотні вогнів, уперше запалених перед образами, в яких залишилася частка себе — все це хвилювало до сліз. Пригадувалося в ці хвилини все найкраще в житті. Я гаряче, щиро, зі сльозами подумки дякував Богу за те, що Він дав мені дожити до цього дня.

Особливо пам’ятний перший удар дзвону в нашому соборі до всеношної. Що був за дивовижний момент! З тієї миті собор перестав бути нашою «майстернею», ми — художники — перестали бути в ньому хазяями. Він став Храмом. А ми, котрі впродовж низки років так у ньому призвичаїлися, — відійшли на задній план.

20 серпня 1896 року прокинулися ми вдосвіта (чи було до сну?). Почали готуватися, споряджатися. Надягли фраки і, як іменинники, вирушили до собору. Товпиться кругом народ, — а ми йдемо собі, наче нічого не сталося. У нас пропускні білети. Показали — впустили. Яких тільки мундирів, стрічок, дамських туалетів не було тут!

Ось входить іще один. Який у нього поважний і незвичайний вигляд. Скромний мундир, однак через плече «Андрій Первозванний». Повільно, тихо-тихо, але з величезною внутрішньою гідністю проходить. У нього висока, худорлява фігура. Обличчя незабутнє, також худорляве, бліде. Один він такий, сказав би я, — самотній він. На очах великі з чорною широкою оправою окуляри. І тут же кругом шепотіння: «Побєдоносцев, Побєдоносцев»...

Так! Це один із небагатьох справді історичних осіб останніх трьох царювань, ідеаліст найвищий і... скептик. Розум величезний, допитливий, і розум, повторюю, отруєний найбезнадійнішим скептицизмом. Ось саме ця людина й пройшла зараз мимо нас так повільно, повільно в перші ряди тих, що зібралися.

Философы. 1917 год

Ще мить, й у відкриті настіж двері почулося приголомшливе «ура» і дзвін. До собору під’їхав государ. Ще хвилина, і він увійшов, такий молодий, такий скромний, з очами газелі й такий безпорадний. З ним увійшла імператриця, тоді така молода розкішна красуня з англійським типом обличчя. Повільно обоє пройшли, стали перед самою моєю «Варварою». Почалася літургія. Государ ревно молився.

Нарешті, «многоліття». Государ й імператриця звертаються до нас, дякують, хвалять собор і кажуть, що через день або два приїдуть у собор навмисно, щоб оглянути його без людей, детально. Тоді прощаються й виходять з храму. Ми ще залишаємося, прикладаємося до хреста. Митрополит Іоанникій нам ні слова. Твердий був чоловік! (Не любив Володимирський собор суворий київський митрополит Іоанникій (Руднєв), кажучи, що він «не хотів би зустрітися з васнецовськими пророками в лісі»). Зате до нас підходять безліч присутніх, незнайомі знайомляться, захоплюються, дякують нам.

А ось і Костянтин Петрович Побєдоносцев підходить до нас. Його суворості як і не було. Він увесь сяє. Це і його свято. Каже, він усе життя шукав у людях натяк на ідеали, на їх здійснення, а ось тут йому здається, це здійснення є. Група художників, забувши про все, пропрацювала за копійки над справою, йому дорогою, близькою, десяток років. І він усіляко поспішає нас привітати, приголубити обійтися з нами ласкаво. Говорить не по-побєдоносцівськи, а просто, щиросердно, гаряче (ось так, імовірно, він говорив багато про що з Федором Михайловичем Достоєвським)...

Підготував Олег Кочевих