Як важко представнику правлячої еліти здобути справжню народну любов — не хвилинний захват натовпу, а серйозне визнання, перевірене століттями. Людська натура слабка перед гріхом, і випробування владою — одне з найстрашніших. Тиранія, розпуста, самодурство... Чого тільки різні нації не звідали від своїх володарів! Тому такими дивовижними і цінними здаються нам представники «блакитної крові», коли вони викликають не лише страх і повагу, а й стають позитивними героями народного фольклору. Свою прихильність до діяльної княжни Київської Русі, яка жила в ХІ столітті, Анни Всеволодівни, кияни навіки закріпили добрим і веселим «домашнім» прізвиськом, що увійшло навіть до літопису: княжна Янка.
Уперше з чарівним образом княгині Янки я познайомилась у 90-ті роки. У той час київська пострадянська періодика спалахнула любов’ю до старовини, і один із авторів для своїх романтично-іронічних вигадок про Київ обрав двох персонажів — якогось ученого Архіваріуса і допитливу княгиню Янку. Його княгинька розумна і безпосередня, у неї весь час виникають якісь запитання і вона запросто приймає метафізичні заяви Архіваріуса, на кшталт: «Київ — місто кулеподібне. Будь-який маршрут тут має замкнену траєкторію, і кожна, нехай навіть найменша подорож, стає навколосвітньою. От і виходить, що той, хто з вами щойно попрощався, вже йде назустріч!»
Попри те, що перша зустріч з княгинею Янкою відбулася в такому художньому форматі, подальше знайомство з цією особистістю — за літописами і працями титулованих істориків — анітрохи не порушило жвавість образу, створеного поетом. Зустріч з історичною Анною Всеволодівною схожа на захопливий роман. Робіть висновки самі.
Батьки княгині Янки були увінчані найвищими титулами: батько — князь Всеволод, найрозумніший і найулюбленіший син великого київського князя Ярослава Мудрого. Мати — грецька царівна, родичка візантійського імператора Константина ІХ Мономаха. Ще маленькою дівчинкою кмітлива Анна була заручена з візантійським цесаревичем Константином Дукою. За однією з версій, Анні не було й восьми років, коли раптово помер її майбутній свекор. У такій ситуації принц нібито стає імператором, отже, наша Аня — нібито імператрицею Візантійської імперії.
Та буквально відразу ж внаслідок придворних інтриг юного Константина з його братом і матір’ю прибирають із шахівниці, на якій розігрується партія за владу і вплив, а саме — спроваджують до монастиря. І юна княжна стає... ким? Ну, не вдовою, звичайно... її жіночий статус важко визначити.
Але оскільки наречений її опинився в монастирі, то вона за власним бажанням зберегла дівоцтво, відмовилася від іншого заміжжя і прийняла чернечий постриг.
Невідомо, як заслання до монастиря вплинуло на Константина. Зате дуже добре відомо, якою великою черницею стала Анна Всеволодівна.
У миру поширена думка, що вибір чернечого шляху, особливо дівчатами, означає нещасну долю, зіпсоване життя, нездійснене материнство. Коротше, повний провал.
Життєлюбна княгиня Янка рішуче й активно спростовує цей стереотип. Ставши черницею, вона знаходить найкращий спосіб для жінки свого часу реалізувати і свою спадкову енергію соціального діяча, і природну допитливість, і отриману освіту, і навіть батьківські виховні поривання.
За підтримки батька, який на той час зійшов на київський престол, Анна Всеволодівна засновує жіночий монастир, а при ньому — першу не лише в Київській Русі, але навіть першу в Європі — школу для дівчат. У літописі зафіксовано, що, ставши ігуменею монастиря, Анна Всеволодівна «зібравши ж юних дівчат чимало, навчала письму, також ремеслам, співу, шитву та іншим корисним їм знанням, аби з юності звикали розуміти закон Божий і працьовитість».
Монастир було названо на честь апостола Андрія Первозваного, і розташовувався він, найімовірніше, у районі Андріївської гори. У народі ж монастир називався просто: Янчин монастир, і разом зі школою жив і процвітав і після її смерті, ще майже сто років, але був зруйнований у 1240 році монголо-татарами — ущент. Археологи продовжують сперечатися про місцезнаходження його фундаментів.
Слід думати, що княгиня Янка заклала в історію ¬своєї країни щось міцніше, ніж каміння будівель. Традиція ґрунтовної жіночої освіти стала головним внеском енергійної княгині в духовну скарбницю Київської держави.
Вже в літописах ХІІ століття ми знаходимо свідчення про княгинь, які продовжують справу Янки. Наприклад, дочка вітебського князя Предслава Святославівна «почала книги писати своїми руками», при полоцькому Софіївському соборі вчить грамоті малолітніх дівчат, постригається в черниці, засновує монастир. Нам вона відома як преподобна Євфросинія Полоцька.
А онуці Володимира Мономаха на ім’я Добродея-Зоя, яка породичалась із сімейством візантійського імператора Алексія Комніна, багато хто з дослідників приписує медичний трактат «Алімма», у котрому лікарські премудрості викладені в п’яти частинах грецькою мовою.
Можна сказати, що врожаям від побожної праці княгині Янки чудувався сирійський архідиякон, мандрівник і хронолог Павло Алепський, який записав у 1654 році: «Від міста Рашкова і по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи».
У «Повісті минулих літ» княгиню Янку зображено не тільки ініціативним просвітником, але ще й міжнародним дипломатом. У 1088 році помирає шанований митрополит Київський Іоанн ІІ, про якого Нестор-літописець з любов’ю пише: «Був же Іоанн сей муж досвідчений у письмі святому і поученні, милостивий до убогих і вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смиренний душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли письмом святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого». За новим митрополитом, «того ж року пішла в Грецьку землю Янка, дочка Всеволода». Але, можливо, на тлі пам’яті про попереднього Іоанна, нового митрополита, який прибув з княгинею Янкою, зустріли дуже холодно, про що Нестор висловлюється, незважаючи на осіб: «У рік 1090 привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: „Се мертвець прийшов“. І, пробувши від року до року, він помер. Був же сей муж не книжник, а простий умом і просторіка».
І от — третє століття християнства в Київській Русі. Уже є свої святі страстотерпці — Борис і Гліб, свої апологети — митрополит Іларіон, який написав «Слово про закон і благодать», свої преподобні ченці, свої наймудріші ігумени, свої визначні монастирі. Уже й архітекторів для християнських храмів не потрібно виписувати у колишній кількості з-за моря. Надсилаються з Візантії лише єпископи... Але тямущих ієрархів для провінції Константинополь не завжди знаходить. А віруючі з «північних країв» стають усе допитливішими, усе вимогливішими до своїх пастирів, і, очевидно, уже готові зрощувати власних митрополитів. Поруч з черницею ангельської вроди, Христової покірності й апостольської енергії надісланий Царгородом єпископ-скопець постає як образ майбутнього занепаду Візантійської Імперії, а молода черниця княгиня Янка — як образ розквіту православ’я на просторах святої Русі.
Такою був Божий Промисел щодо київської княгиньки. Можливість високої та благодатної жіночої долі в чернецтві, що явлена в княгині Янці, яскраво підкреслюється нещасною «жіночою долею» її рідної сестри Євпраксії, яка стала дружиною бунтівного германського імператора Генріха ІV. Бідолашній Євпраксії-Адельгейді замість родинного життя випало свідчити на папському соборі про жахливу розбещеність свого чоловіка, а потім довго переховуватися від його помсти.
Про княгиню Янку не написано світських романів, як про її заміжню сестру. Зате написане її житіє, оскільки вона удостоїлася канонізації в сонмі святих.
Батько княгині Янки, Всеволод Ярославович, знав шість мов, зміцнював християнство, будував храми, засновував монастирі, школи, лікарні й притулки для бідних. Його син, рідний брат княгині Янки — Володимир Мономах — припиняв міжусобиці, був тямущим законодавцем, зразковим полководцем, безстрашним мисливцем, розсудливим письменником, мудрим батьком. І навіть нещасна в заміжжі красуня Євпраксія, сестра княгині Янки, не лишилася нещасною без смислу, бо зуміла показати високу людську гідність православного християнина і київської княжни всьому католицькому світу.
Про Анну Всеволодівну, княгиню Янку, історик Татищев говорить такими словами: «За її благочесне життя, старанність і навчання юнацтва та ін. гідна Анна великою або прехвальною бути названа».
А добра людська пам’ять химерна. Якщо жіночі православні монастирі вшановують пам’ять преподобної Анни Всеволодівни, то народна любов до княгині Янки час від часу оживляє її в дивовижних образах.
...«І якщо Вам скажуть, княгинько, що Київ стоїть на трьох китах або на трьох слонах, або лежить на кам’янистому плато — не вірте цьому! Київ не стоїть і вже тим більше не лежить. Він завжди перебуває у завислому стані!»
