Великдень — це не просто свято. Це — сутність християнства. Якщо ми уважно прочитаємо апостольські послання і подивимося на ті перші проповіді, що наведені у «Діяннях апостолів», нас чекає сюрприз: апостоли не знають жодного «вчення Христа». Жодного разу вони не кажуть «як учив нас Господь», не переповідають Нагірної проповіді та не передають з уст в уста розповіді про чудеса Христові. Пасхальні події — ось основа християнської проповіді. Християнство — не «вчення», не моралістика, а просто розповідь про факт. Апостоли і проповідують лише факт — подію, очевидцями якої були.
Що ж ми святкуємо у Великдень? Про богослов’я говорити сучасним людям складно, тому придивимося до того, що говорить про це ікона.
Але в православній іконографії немає ікони Воскресіння Христового! Знайоме всім нам зображення Христа, який у білосніжних ризах виходить з гробу зі стягом у руці, — це пізніша католицька версія, котра з’явилася тільки у післяпетрівські часи в російських храмах. Традиційна православна ікона не зображує момент Воскресіння Христа. Існує проте чимало ікон, напис на яких говорить, що перед нами «Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа», а реальне зображення все ж оповідає про події, що мали місце на день раніше — у Велику Суботу. Пасхальною іконою православної Церкви є ікона «Зішестя в пекло».
Христос на цій іконі мовби абсолютно статичний. Він тримає за руки Адама та Єву. Він тільки готується вивести їх із місця скорботи. Підйом ще не почався. Але щойно закінчився спуск: одежа Христа ще розвівається, наче після стрімкого спуску. Він уже зупинився, а одежа ще спадає вслід за Ним. Перед нами — гранична точка спуску Христа, від неї піде шлях увись, від пекла — в Небо. Христос увірвався у пекло, і розтрощена ним брама пекла, розламана лежить під Його ногами.
«Зішестя в пекло» показує нам, як здійснюється перемога Христа: не силою і не магічно-авторитарним впливом, але — через максимальне «самовичерпування», самозмаління Господа. Старий Завіт оповідає, як Бог шукав людину. Новий Завіт, аж до Пасхи, нам каже, як далеко довелося піти Богові, щоб знайти усе ж таки Свого Сина.
Уся складність іконографії Воскресіння пов’язана із необхідністю показати, що Христос — не лише Воскреслий, але і Воскреситель. Вона говорить про те, навіщо Бог прийшов на землю і прийняв смерть.
На цій іконі поданий момент зламу, мить зустрічі двох різноспрямованих, але єдиних за метою дій: гранична точка Божественного сходження вниз виявляється початковою опорою людського сходження вгору. «Бог став людиною, щоб людина стала богом», — це золота формула православного розуміння людини.
Воскресіння Христа — це дарована нам перемога. Або — перемога Христа над нами. Адже ми зробили все, щоб Життя не «жило в нас»: вивели Христа за межі міста своєї душі, своїми гріхами прибили Його до хреста, поставили варту біля гробниці і закрили його печаткою невір’я та нелюбові. І — всупереч нам, але заради нас — Він все ж таки воскрес.
Тому іконописець, завдання якого — передати пасхальний досвід Церкви, — не може просто показати саму сцену виходу Спасителя з гроба. Іконописцю необхідно пов’язати Воскресіння Христа зі спасінням людей. Тому великодня тематика і знаходить своє вираження саме в зображенні зішестя в пекло.
Смисл та подієвий настрій Пасхи нам не вдасться передати краще, ніж це зробив святитель Іоанн Златоуст: «Нехай ніхто не ридає про своє убозтво, бо явилося спільне Царство. Нехай ніхто не оплакує гріхи, бо засяяло прощення з гроба. Нехай ніхто не боїться смерті, бо вивільнила нас Спасова смерть. Воскрес Христос, і Життя перебуває. Воскрес Христос, і нікого мертвого у гробі!»
