На полярных морях и на южных,
По изгибам зелёных зыбей,
Меж базальтовых скал и жемчужных
Шелестят паруса кораблей...
М. Гумільов

Як добре, що людина не виростає без Жюля Верна, і Стівенсона, і Гріна, і Дюма, і Скотта. Хотілося б поговорити не лише про пригодницький жанр, а й про книги, у яких наявні пригоди. Пригода — це незвичайна небезпечна ситуація чи небезпечна подорож, що дає можливість проявити і виховати відвагу, спритність, шляхетність, відповідальність.

Як стати лицарем

Пригодницька література — пряма спадкоємиця міфів, героїчного епосу, лицарських романів і попередниця «фентезі». Цей потік літератури щасливо оминає похмуру психологічну прозу та модерністів усіх мастей. Це література, яку читали й читають не з-під палки і не зі снобізму. І я дозволю собі звернутися до пригоди з льюїсівського «Лева, чаклунки та одежної шафи».

Коли Пітер кидається у битву із вовком, поруч з ним багато помічників, поруч з ним сам Аслан. Саме Аслан і зупиняє усіх словами: «Назад! Хай принц сам завоює собі лицарські шпори». Вочевидь, подрімати із цукеркою за щокою було б безпечніше, але без цього бою Пітер не став би Пітером, здатним вести війська нарнійців проти Білої чаклунки.

Пригоди виявляють та формують сміливість, а ще жертовність та відповідальність. Пітер кидається у битву з вовком, щоб захистити Сьюзен. Коли Дік Сенд веде свій загін чи знемагає в полоні работоргівців, він думає не про небезпеку, котра загрожує йому, а про долю міс Уелдон та маленького Джека. Коли Айвенго пораненим виїжджає на двобій, він робить це для спасінняя Ревекки. Лиходій Негоро теж не з полохливих та й спритний, лиходій Фрон де Бьоф безумовно сміливий, та ми не любимо лиходіїв.

Ти за кого?

Колись друг мого діда розважав нас розповіддю про те, як його семирічний онук у кіно, спостерігаючи битву двох доісторичних чудовиськ, питав: «Ти за кого?» Обидва монстри не викликали прихильності, а реакція малюка було абсолютно правильною, людською: щоб цікавитися битвою, треба бути за когось, а інакше навіщо дивитися? Ця читацька чи глядацька готовність бути за когось, здавалося, надійно захищає шляхетність героя. Але ж ні, з’являються інакші «пригоди».

Джека Горобця в «Піратах Карибського моря» можна спонукати до «жертовності», тільки пристебнувши наручниками до щогли. І кому ми повинні співчувати — Джеку Горобцю чи дівчині, котра цілувалася з ним, щоб непомітно пристебнути й залишити його морській почварі заради власного порятунку?

Можна сказати, що таке вже було і в міфах, і в епосах. Хитромудрого Одіссея, якому ми співчуваємо впродовж усієї поеми Гомера, Данте розташовує у восьмому колі пекла як винахідника троянського коня за провокацію та підступність. Ми можемо жахатися розправи Одіссея над женихами Пенелопи або мстивості Геракла, котрий шкодує, що дружина його вже мертва і він не може вбити її сам, та нас захоплюють і вірність Одіссея Пенелопі та рідній Ітаці, і мужність та чуйність Геракла, який вступив у бій з Танатом і повернув скорботному Адмету його дружину з царства мертвих.

Міфам не вистачає милосердя, тут вихваляння богів та героїв, але є і справедливість, і захист, і допомога, і відповідальність, і жертовність, і повага до героїзму ворога.

Люди, що вигадали Персея та Дедала, Тора та валькірій, не знали Христа, тому що жили до Нього, але вони були людьми. Я боюся, що ті, котрі Христа знати не бажають і свідомо Йому ворожі, «знелюднюють» потрошки мистецтво й роблять його страшнішим за дохристиянську міфологію. Тому й необхіднішим стає виховання смаку.

Зараз одночасно екранізують Льюїса та богоборника Пулмана, котрий ненавидить Льюїса. Видовищності й спецефектів вистачить і на Пулмана, тільки не можна дивитися кіно так, як два моїх знайомих дошкільника. Вони залишали екран, утомлені любовною інтригою, і просили: «Покличте, коли мерці прийдуть».

Звісно, за те, як і що дивляться діти, відповідальні їхні батьки. Слава Богу, є що дивитись і що читати. Екранізація «Принца Каспіана» — подія і подарунок. Фільм дуже близький до тексту, а доданий для видовищності нічний штурм замку Міраза не тільки не ламає загальну ідею, а й посилює тему відповідальності Люсі. Чого коштувало її зволікання в тому, щоб іти до Аслана? Чого коштує зволікання, нетямущість, лінь, поступки іншим та собі у нашому шляху до Христа?

Пригоди у сфері духа

Отож, я пишу панегірик пригодам у літературі, і настала черга запитати: а чому в російській літературі немає Дюма? Справді, немає, хоча є роман, у якому наявні і гонитви, і загнані коні, і викрадення, і контрабандисти, і кинджалів, і палкі пристрасті, і дуель...

Упізнали? Це «Герой нашого часу». Російські письменники так захопилися гостросюжетністю у людській душі, що всі інші гостросюжетності затьмарилися й стали другорядними.

Російські психологічні романи — це пригоди у сфері духа. Згадайте славетну «діалектику душі» Толстого. Всі його улюблені герої змінюються від сторінки до сторінки, і тільки ненависні йому Наполеон або Анатоль Курагін статичні у своєму незмінному душевному змертвінні.

Щоб відділити героїв Достоєвського в їхній непередбачуваній поведінці від героїв тих західноєвропейських психологічних романів, де кожен прикутий до свого психологічного типу, соціального середовища та спадковості, видатний літературознавець Бахтін навіть користується визначенням «авантюрний герой». «З авантюрним героєм все може трапитись, і він усім може стати. Авантюрний герой так само не завершений і не визначений своїм образом, як і герой Достоєвського». У цьому плані «авантюрні» і герої Діккенса.

Можливо, ще наочнішою є інша цитата з Бахтіна: «Авантюрний сюжет глибоко людяний. Усі соціальні та культурні установи, стани, класи, родинні стосунки — тільки становище, в якому може опинитися вічна та рівна собі людина».

А смисл?..

У Честертона є чудовий афоризм: «Неприємність — це неправильно сприйнята пригода, а пригода — правильно сприйнята неприємність».

Існують шукачі пригод, ті, хто прагне небезпеки, Дон Кіхот, наприклад, або Річард Левове Серце. Є таке собі плем’я хросів у повісті Льюїса «За межі мовчазної планети». Вони полюють на хнакру — озерне чудовисько, що загрожує їм. Один із хросів каже: «Не буде ліс — веселим, вода — теплою, а любов — солодкою, якщо зникне смерть з озера».

Може, у шукачів пригод є спорідненість із шукачами екстриму?

Екстрим відрізняється від пригоди так само, як секс від кохання і полоскання горла від пісні. В екстримі знищені служіння та відповідальність, які так притаманні пригоді. Коли зациклений на собі та внутрішньо самотній від цього зухвалець ризикує зламати собі шию, поки батьки, а тепер уже й сама держава «відмазують» його від армії, він мало схожий на Діка Сенда або Айвенго. Він має разючу схожість із героями антиутопії Рея Бредбері. У його повісті «451 градус за Фаренгейтом» школярка розповідає про своїх однолітків: «Під кінець дня ми такі потомлені, що тільки й можемо або завалитися спати, або піти в парк розваг. Або є, знаєте, така гра: хто найближче проскочить повз ліхтарний стовп або повз іншу машину».

Добре, що справжні пригоди кожному відкриті: відповідати за тих, кого тобі послав Бог, і полювати на хнакру у власному серці.