Про священство можна сказати те, що святі говорили про чернецтво, а саме: якби всі знали, як добре бути ченцем, – усі би пішли в монастир. Але якби всі знали, як важко бути ченцем, - ніхто б не пішов у монастир. Я думаю, що священство в цьому розумінні цілком можна порівняти з чернецтвом. Воно – гарне, але дуже важке.
Тяжкість священства відчувається не всіма священиками і не відразу. Особливо воно важке для тих, хто висвячувався не за духовними мотивами, а думав про славу, про можливість керувати людьми, приписував собі власну святість або просто, за словами Димитрія Ростовського, пішов у попи не за Ісуса, а за хліба куса. Такому священику служба буде тягарем, він буде скорочувати службу, буде гніватися на людей і вважати їх дурними і настирливими. Кожна служба або треба для нього буде стражданням.
По-іншому з тими, хто від священства не шукав нічого, крім самого священства. Та благодать, про яку ми часто дозволяємо собі говорити, глибоко й повно переживається ієреєм, що любить Христа, якому служить. Але й ці раби Божі не вільні від періодів спокус, ослаблення в духовному житті тощо. Коли людина приймає сан, вона бере на себе вантаж, тягар якого відчуває лише з роками.
Мені пригадуються слова покійного митрополита Антонія (Блума) про священство. Він порівнював батюшку з тим віслючком, на якому Христос в'їжджав у Єрусалим. У своїй простоті віслючок думав, що це йому стелять одежу під ноги, махають гілками й привітно гукають. Як часто священик може забувати, що цілування руки, звернення на «Ви», підкреслене благоговіння перед саном стосується зовсім не його особисто, а Господа Ісуса Христа. Не розуміючи цього, ми стаємо такими євангельськими віслючками, тоді як єдиний Священик – саме Христос. Він – Ієрей довіку. Ми священствуємо Ним і в Ньому. Без Нього ми – ніхто.
Ось це усвідомлення свого повного безсилля без Христа дуже потрібне священику. Йому відкриті, крім книги свого сумління, книги совісті багатьох людей. Кожному з нас досить себе самого, щоб зрозуміти, наскільки немічна людина і наскільки вона зіпсована. Священик же, крім сторінок своєї совісті, повторюся, прочитує сумління сотень. Це страшне видовище глибоко вкоріненого гріха, уярмленої волі народжує у того, хто здатен бачити, іноді страх, іноді зневіру, іноді втому. Священику дуже потрібний живий Христос, присутній поруч, для того, щоб кожну сповідь приймати, як годиться, і кожну требу звершувати, як уперше.
Знов-таки, пошлюся на митрополита Антонія. Він розповідає десь про молодого ієрея, який у момент освячення Дарів відчув себе негідним. Він відступив від престолу й сказав: «Господи, я не можу». І тоді між ним і престолом став Хтось незримий, Хто дав священику силу виконати літургію. Це був Той, Хто і є єдиний, Котрий її звершує. Напевно, кожен батюшка може з особистого духовного досвіду розповісти багато подібних випадків, але зміст один: без Христа ми – ніщо.
Чоловіка, котрий бажає стати священиком, я готовий довго відмовляти. Пам'ятаєте Горького, який казав, що навіть якщо його будуть шмагати на площі щодня, він не перестане писати. Ось таке ж непереборне бажання, але без полум’яних очей і фанатизму, має бути і в майбутнього ієрея. Це бажання потрібно підкріпити хорошими знаннями, в першу чергу, церковного життя. Потрібно на все життя полюбити Євангеліє і богослужіння. Потрібно навчитися не помічати плям у церковному житті, не цікавитися його зворотною стороною. А ще потрібно, щоб Господь благословив побачити в житті хоча б одного хорошого батюшку. Такого, чий образ буде на все життя прикладом. Не тільки в проповіді, літургії, але й у повсякденному житті.
Є кілька професій, які можна назвати священними. Вони можуть бути зіставлені з ієрейським саном за цілою низкою ознак. Священною, наприклад, є професія вчителя. Слово «вчитель» – це одне з імен Спасителя. Багато з тих, хто ніколи не бачили в Ньому Господа, бачили в Ньому Вчителя. Тому кожний, хто навчає людей доброму й корисному, подібний до Христа деякою мірою.
Учителем повинен бути і священик. Терпінню, наполегливості та постійності, любові до учнів пастир може вчитися від хороших педагогів.
Ще однією священною професією я б назвав професію лікаря. Жаліти хворого, не гребувати його виразками, бути до нього терплячим, бути готовим завжди піти туди, де ти потрібен – це якості справжнього лікаря. Погодьтеся, наскільки вони схожі на якості справжнього священика. Це означає, що ми можемо вчитися й від людей у білих халатах, а не тільки за семінарськими посібниками.
Нарешті, третьою професією, подібною до священства, я б назвав професію військового. Він, як і пастир, не працює, а служить. Він дає присягу і повинен бути їй вірний. У нього, як ні в кого іншого, мають бути присутні такі якості, як послух, жертовність, мужність, дисципліна. І це дуже схоже на те, чим має відрізнятися справжній ієрей. До речі, синодики Пантелеймонова монастиря на Афоні свідчать про те, що величезна частина ченців цього монастиря були військові у відставці: офіцери, прапорщики, солдати, найчастіше мали досвід війни й відзначені пораненнями. Ці монахи в кращому розумінні відрізнялися від багатьох інших.
Ось ці три професії багато в чому допомагають зрозуміти сенс справжнього священства. Дореволюційні посібники з пастирського богослов'я (списані з католицьких) називають три сторони служіння пастиря: пророче (проповідь), царське (управління парафією) і священицьке (звершення таїнств). Ми не заперечуємо ці три постулати, але назвемо ще три. Священик повинен бути вчителем, лікарем, воїном.
Після наведених слів хочеться згадати Діогена. Той, маючи високе розуміння людини, не знаходив її такою, якою мислив у ідеалі. Серед білого дня із запаленою свічкою він міг з'явитися в місті, повторюючи слова: шукаю людину. Перефразовуючи Діогена, запаливши свічку, хочеться сказати: шукаю священика. Хочеться сказати: де ви, лікарі й воїни, пастирі й молитвеники? Нам так вас не вистачає, і світ гине без справжнього священства.
Одного разу Господь сказав молитися Господареві жнив про те, щоб були надіслані ті, хто чинить добро, бо жнива великі, та робітників мало. Всі християни повинні молитися Богу про те, щоб Він приводив до священства добрих працівників. Вони прийдуть свого часу. Вони не можуть не прийти. Кожне покоління народ Божий виводив зі свого середовища пастирів, які прагнуть до ідеалу. Уважна людина знає, що ми не позбавлені цього сьогодні. Не будемо позбавлені цього і в майбутньому. Я вірю в це.
