Людська думка — як вітер на морі: в який бік дме, туди й пливе корабель. З неї починається все, і тому порядок у голові такий важливий для нашого духовного життя. Мовою аскетики думки й образи, які займають наш розум, називаються помислами. Кажуть, вони бувають потрійні — наші власні, від Бога або від диявола; найперше ж завдання людини — навчитися розпізнавати лукаве й не давати йому вкорінюватися в собі.

У дні посту «Отрок» пропонує читачеві слова преподобного Паїсія Святогорця, який у січні цього року був долучений до сонму святих, — про «фабрику добрих помислів», чистоту сердечну і стяжання раю.

Найтяжча хвороба нашої епохи — це суєтні помисли мирських людей. У них може бути все, що хочеш, окрім добрих помислів. Вони мучаться, тому що не ставляться до обставин духовно. Наприклад, їде людина кудись на машині. У дорозі починає барахлити двигун, і вона приїжджає на місце призначення з невеликою затримкою. Маючи добрий помисел, той, хто запізнився, скаже так: «Вочевидь, Благий Бог затримав мене невипадково. Хтозна, можливо, якби не виникло цієї затримки, я потрапив би в аварію! Боже мій, як мені дякувати Тобі за те, що Ти вберіг мене від небезпеки!». І така людина славить Бога. А той, хто не має доброго помислу, поставиться до цієї ситуації недуховно й почне звинувачувати й хулити Бога: «Та що ж за невезіння таке! Мені треба було приїхати раніше, а я запізнився! Все шкереберть! І все цей Бог...»

Приймаючи те, що з нею трапляється, через «правий» помисел, людина отримує допомогу. А працюючи «наліво», вона мучиться, зводиться, втрачає рівновагу.

 

Добрі помисли треба виховувати. Треба слідкувати за собою, контролювати себе, коли ворог приносить погані, злі помисли, треба намагатися відганяти їх і замінювати на помисли хороші, добрі. Подвизаючись таким чином, ти виховуєш свій внутрішній настрій і робиш його добрим. І тоді, дивлячись на твоє добре прагнення, Бог змилосердиться над тобою і допоможе тобі, після чого погані помисли вже не знайдуть у тобі місця. Вони будуть іти геть, а для тебе вже цілком природним буде мати в собі добрі помисли. Ти набудеш звички до доброго, у твоє серце ввійде доброта, і тоді у своїй внутрішній храмині ти приймеш Небесного Гостя — Христа. Однак це справа не одного-двох днів. Необхідний час і безперервна боротьба для того, щоб душа увінчалася переможним вінцем. Коли це відбудеться, брань припиниться вже назавжди. Адже брань пристрастей — це навісні прояви внутрішнього розладу, яким користуються наші вороги.

 

Пристрасті глибоко вкорінені в нас усередині, але благочестивий, добрий помисел допомагає нам не потрапляти до них у рабство. Коли людина, постійно включаючи в роботу добрі помисли, робить свій добрий стан твердим, стійким, її пристрасті припиняють діяти, і їх ніби не існує.

 

Лукаві механізми свого духовного підприємства ви повинні реконструювати так, щоб вони стали добрими. Найвигідніша справа для людини — це відкриття «фабрики добрих помислів». Тоді навіть погане й негідне твій розум буде переробляти в хороше й добре. Наприклад, споглядаючи в людині душу, споглядаючи в ній Ангела, ти сам, подібно до Ангела, підносишся до Неба. У цьому випадку твоє життя — це свято, торжество. Якщо ж ти бачиш у людині плотське, то й сам спускаєшся в пекельну муку.

 

Помисел «зліва» — це чужорідне тіло, і людина має постаратися його відкинути. У кожного з нас є сили на цю боротьбу. Ніхто не може виправдатися тим, що слабкий і нездужає боротися. Адже добрий помисел — це не сокира і не молот, які слабка людина не може підняти, тому що в неї дрижать руки. Я не бачу нічого складного в тому, щоб бачити все в доброму світлі.

 

Лише в тому випадку, якщо сама людина включає в роботу добрий помисел, вона має право на Божественну допомогу. Добрим помислом людина очищує своє лукаве серце. Адже із серця походить усе зле, і з повноти серця уста промовляють. Але й крім того, що людина, яка включає в роботу добрий помисел, очищує цим своє серце, їй відплачує за це Бог.

 

Диявол часто навіює чутливій, вразливій людині згущувати барви, щоб вона була не в змозі перенести якусь трудність або ж — ледве понісши її — надірвалася, розчарувалася і, зрештою, покалічилася. Якщо з добром використовувати вроджену чутливість, то вона стане небесною. Якщо ж дозволити, щоб нею користувався диявол, то вона вилізе людині боком. Адже якщо людина не використовує свої обдарування на добре, то ними користується диявол. Так людина викидає Божі дари. Замість того щоб подякувати Богу, вона розуміє все навпаки. Якщо вразлива людина вірить своєму помислу, це може привести її навіть до психіатричної лікарні. Звісно, немає за що похвалити й людину байдужу, з її постійним приспівом: «Дрібниці!». Але, в усякому разі, до психлікарні такі люди не потрапляють. Тому тангалашка* й полює за людьми вразливими.

* Так Старец называет диавола.

 

Якщо у тебе з’являється помисел про якусь справу, яку тобі треба зробити завтра, кажи своєму помислу так: «Це справа не на сьогодні. Завтра я її і обміркую». А у випадку, коли тобі треба прийняти якесь рішення, не зводь себе думкою про те, як краще вчинити, і не відкладай прийняття рішення все далі й далі. Обирай щось, роби рішучий крок, а турботу про подальше віддай Богові. Постарайся уникати скрупульозності, надмірної ретельності, щоб не ламати собі голову. З любочестям* роби те, що тобі під силу. При цьому поводь себе просто і з повною довірою Богу. Покладаючи на Бога своє майбутнє і свою надію, ми, деяким чином, зобов’язуємо Його нам допомогти.

* Від грец. слова φιλότιμο. У нашій мові прямого еквівалента цьому слову немає. Небуквально його можна перекласти як великодушність, схильність до жертовності, презирство до матеріального заради морального або духовного ідеалу.

 

Якщо ти бачиш, що не маєш миру і засмучуєшся, то знай, що в тебе всередині щось недобре і тобі треба знайти цей непорядок, щоб його виправити. Припустімо, вчинивши якийсь гріховний учинок, ти переживаєш, але на сповіді про нього замовчуєш. Проходить певний час, і з тобою трапляється радісна подія. Ти відчуваєш радість, ця радість покриває переживання за гріх, і ти поступово його забуваєш. Ти вже не бачиш свого гріха, тому що радість, ніби кришка, покрила його зверху.

Радості покривають гріх, заганяють його вглиб, але він продовжує працювати зсередини. Таким чином, людина топче свою совість і тому починає черствіти, а її серце поступово засалюється. А потім тангалашка всьому знаходить виправдання: «Це справа дрібна, а це річ природна...» Однак така людина не має спокою, оскільки загнаний усередину розлад не змовкає. Вона відчуває в собі неспокій, не має внутрішнього миру й тиші. Вона живе з безперервною гризотою, мучиться і не може зрозуміти, в чому причина всього цього, тому що гріхи її покриті зверху, загнані вглиб. Така людина не розуміє, що страждає від того, що вчинила гріх.

 

Заспокоюючи свій помисел, людина зневажає свою совість. Заспокоюючи свій помисел тривалий час, людина влаштовує собі іншу — свою власну — совість, пошиту на свою мірку, тобто совість викривлену. Однак у цьому випадку людина позбавляється внутрішнього спокою, оскільки викривлена, зіпсована совість внутрішнього спокою принести не може. Адже людина, що припустилась якогось огріху, не знаходить собі спокою, навіть якщо хтось робить вигляд, що не помітив її помилки або заспокоює її: «Ти не винен, не хвилюйся».

 

Для того щоб духовна боротьба була правильною, ми маємо обертати колесо нашої духовної машини в бік, протилежний тому, куди його крутить диявол. Диявол навіює нам, що ми нібито щось собою являємо? Нам треба виховувати в собі самодокоряння. Навіює, що ми не являємо собою нічого? Будемо казати: «Бог мене помилує». Якщо людина поводить себе таким чином — з простотою, довірою Богу і надією на Нього, то в її життя входить покаяння, смирення і вона сходить на духовні висоти.

Докоряти собі треба зі смиренням, для того щоб посміятися над дияволом, а також із мужністю, а не з почуттям власної безталанності. Нам необхідне самодокоряння, а не відчай.

Якщо людина вірить в те, що вона не робить нічого хорошого; якщо — в доброму розумінні цього слова — вона зневірюється в собі, у своєму «я»; якщо вона вірить у те, що своїми справами вона постійно додає нулі до нулів, і при цьому продовжує свою духовну боротьбу з надією на Бога — це ознака того, що вона досягла духовної зрілості. У цьому випадку Благий Бог, побачивши нулі її доброго зволення, пожаліє її і поставить на початку цих нулів одиницю. Таким чином, її нулі піднімуться в ціні, і вона стане духовно багатою. У смиренному стані розчарування в собі криється добрий духовний статок.

 

Великі грішники, пізнавши самих себе, мають багато вихідного матеріалу для смирення. Звісно, будь-яке падіння лишається падінням. Але падіння — це ще й вихідний матеріал, «сировина» для смирення й молитви. Гріхи, які використовуються грішником для смирення, — все одно що перегній, яким ми угноюємо рослини. Тож чому не використовувати цю речовину для живлення ниви своєї душі, щоб вона стала плодовитою і дала врожай? Тобто людина, яка здійснила великі гріхи, відчувши, наскільки великою є її провина, і сказавши: «Я не маю права піднімати голову й дивитися на людей», смиряється і тому отримує велику благодать. Вона стійко, без перебоїв досягає всього. А той, хто великих гріхів не робив, не налаштувавши себе правильно, не буде казати: «Бог зберіг мене від багатьох небезпек, а я настільки невдячний. Я грішніший за найбільшого грішника». Така людина духовно поступається грішнику, який смиряє себе.

 

Сьогодні наше життя безрадісне й тяжке, тому що змалився героїзм, любочестя. Навіть духовні люди міркують, як дріб’язкові торговці, і доходять до того, що живуть позірно духовним життям. Вони намагаються увірвати від життя будь-яке задоволення, поки воно не перейшло у гріх. «Це вже гріх чи ще не гріх? — прораховують такі люди. — Ні, ще не гріх. Значить, я можу цим насолодитися». Наприклад, до посту ставляться так: «Ага, завтра у нас що — п’ятниця. Отже, сьогодні за п’ять дванадцята ночі можна їсти м’ясо. Неси, покуштуємо! Ні, після дванадцятої вже не можна — починається нова доба, і буде гріх». Тобто такі люди хочуть і земним життям насолодитися, і рай не втратити. Тим самим вони ставляться до гріха і до пекельної муки, як дріб’язкові торговці. Однак якби вони мислили любочесно, то казали б собі так: «Христос перетерпів Розп’яття і стільки вистраждав заради мене! Як же я можу ранити Його своїм гріховним учинком? Я не хочу опинитися в пекельних муках ні з якої іншої причини, окрім тієї, що не зможу витримати страждань Христа, Котрий буде бачити, що я перебуваю у пеклі».

Не будемо робити добро з розрахунком, що ми отримаємо за нього винагороду, але станемо подвизатися заради любові до Христа. Постараємося, щоб усе, що ми робимо, було чистим, звершувалося заради Христа. Будемо уважними, щоб у наших діях не було людського начала, самодогоджання, користолюбства й такого іншого. Будемо пам’ятати про те, що Христос бачить нас, спостерігає за нами, і постараємося не засмучувати Його. В іншому разі наша віра й наша любов розповзаються по швах.

 

У бажанні опинитися в раю заради того, щоб тобі було добре, любочестя немає. Я кажу це не для того, щоб ми стали жити розслаблено, сваволити й потрапили в пекельну муку. Але іноді в людини з’являється своєрідна пристрасть: «Буду робити добро заради того, щоб не позбавитися раю». Якщо ж у нас є любочестя, то ми станемо міркувати так: «Скільки нещасних людей, які не відчули навіть трішечки справжньої радості в цьому житті, будуть мучитися в пеклі, а я стану думати про себе?». Скажу вам відверто: питання про те, буду я в раю чи в пеклі, мене не турбує. Я сам уже відкинув себе вбік. Питання про те, чи буду я в раю, не турбує мене не тому, що я не хочу бути поряд із Христом, ні. Але я не ставлю перед собою мети робити добро для того, щоб таким чином заробити собі рай. «Навіть якщо Ти відкинеш мене геть, Христе мій, — кажу я, — я не буду ображатися: адже раю я недостойний».

 

Багато духовних людей виховали в собі мирське мудрування. Вони створили своє власне мирське «євангеліє» — «євангеліє», пошите за їхніми мірками. «Християнин, — кажуть такі люди, — повинен мати почуття власної гідності, йому не можна осоромитися, не можна показатися дурником». Тобто такі люди до всього ставляться з мирською логікою і правдою. «Я маю на це право! — каже така людина. — Я його не ображаю і не хочу, щоб він ображав мене!». І при цьому помисел заспокоює її тим, що вона має рацію. У такій людині видно всі прояви правди мирської. Любочестя в неї немає, жертовності в неї немає — нічого в неї немає. Вона створила своє власне «євангеліє» і не має з Богом ані найменшого споріднення. Хіба може її після всього цього осінити Божественна благодать?

 

Якби у Христа була та мирська логіка, яка присутня сьогодні у багатьох «духовних» людей, то Він не залишив би Свій Небесний Престол, щоб зійти на землю, постраждати і перетерпіти розп’яття від нас — окаянних людей. Однак у цьому — з людського погляду — «неуспіху» Христа була прихована таємниця спасіння всіх людей. Адже чого лише Він не стерпів заради нашого спасіння! Він змалив Себе до такої міри, що люди били Його й казали: «Проречи, хто вдарив Тебе?». Тобто євреї знайшли собі забавку, знущаючись над Христом! О, як це страшно! А ми прагнемо християнства без розп’яття, «християнства негайного воскресіння». Ми переробляємо християнство, чернецтво так, як нам хочеться. Ми не бажаємо ні в чому себе обмежувати.

 

Щоб очиститися — треба попрацювати. Ми можемо визнавати свій стан поганим, але цього недостатньо. Якщо ми не приймаємо лукавих помислів, не мислимо лукаво самі, включаємо в роботу добрий помисел про все, що нам кажуть і що ми бачимо, то розум і серце очистяться. Звісно, спокусник не перестане час від часу посилати нам свої лукаві «телеграми». Стріли диявольських спокус будуть продовжувати летіти в нас — навіть якщо ми позбавимося від наших власних злих помислів. Однак якщо наше серце буде чистим, то диявольські прираження не будуть до нього приліплюватися.

 

Духовне життя дуже просте й легке. Це самі ми, подвизаючись неправильно, його ускладнюємо. Доклавши трохи старання і маючи при цьому велике смирення й довіру до Бога, людина може багато чого досягти. Адже там, де смирення, дияволу немає місця. А там, де немає диявола, немає і диявольських спокус.