Його називають дідусем екзистенціалізму, хресним батьком Достоєвського, він так і не став пастором, і все своє життя бунтував проти «зручного протестантського християнства». Праці та ідеї К’єркегора справили значний вплив на європейську та світову філософію й літературу. Йому багато чим зобов’язані Генрік Ібсен, Антон Чехов, Микола Бердяєв, Габріель Марсель, Мартін Гайдеґґер і Карл Ясперс. Читати його непросто. Тексти його складні, багатослівні, метафоричні. Але що завжди залишається близьким у ньому — це щирість його сумнівів, чесність перед собою в пошуках відповідей на непрості питання.

Сере́н Обю́ К’є́ркегор (1813–1855) — данський філософ, протестантський теолог і письменник. Праці К’єркегора відомі своєю винятковою психологічною точністю. Критикував (особливо різко — в останні роки) вихолощення християнського життя, прагнення жити благополучно й зручно і при цьому вважати себе християнином. В 2013 році виповнилось 200 років з дня народження філософа.

1. Люди ніколи не користуються свободою, яка в них є, але вимагають ту, якої в них немає.

2. В наші дні все більше розповсюджується певна поверхова освіченість, і при цьому примножуються взаємні розрахунки між людиною і людиною; в наші дні люди, спонукувані заздрістю і страхом, усе більше дріб’язково порівнюють себе одне з одним, і це розповсюджується, як зараза: і всі ці віяння тим більше згубні, що вони загрожують задушити в людях сердечну чистоту й свободу. В той час як іде боротьба за те, щоб скинути уряди та влади, люди, здається, з усієї сили працюють над тим, щоб усе більше й більше насаджувати найнебезпечніше рабство: дріб’язковий страх перед рівними їм людьми.

3. Є в мові чудове слово, яке, сполучаючись із найрізноманітнішими словами, ніколи при цьому не вживається так, щоб мова не йшла про добро. Це слово мужність; усюди, де присутнє добро, присутня й мужність; яким би чином не звершувалось добре, мужність завжди на його боці; добро завжди мужнє, лише зло боягузливе й малодушне, і диявол завжди тремтить.

4. Наше життя завжди являє собою результат думок, що переважають у нас.

5. Людина здатна навчитися дуже багато чого, не вступаючи в стосунки з вічним. Так, якщо людина в своєму навчанні спрямована назовні, вона може дізнатися дуже багато чого, але, набуваючи усіх цих знань, вона може лишатися для себе загадкою, незнайомцем. Як вітер рухає могутній корабель, але вітер не розуміє сам себе; як ріка рухає млинове колесо, але ріка не розуміє саму себе: так може й людина звершувати дивовижне, набувати різноманітних знань і однак при цьому не розуміти саму себе. Страждання, навпаки, спрямовує людину всередину. Якщо це вдається, якщо людина не впадає у відчай, не противиться, не намагається втопити свою біду й забутися в мирських розвагах, у цікавій справі, у всеохоплюючому байдужому знанні, — якщо це вдається, тоді у внутрішньому людини починається навчання.

6. Коли людина страждає і в стражданні готова вчитися, вона постійно дізнається щось лише про себе саму й свій стосунок до Бога, звідки стає зрозуміло, що вчать її для вічності.

7. Там, де вічне, там спокій; неспокій же там, де вічного немає. Неспокій присутній у світі, але перш за все неспокій присутній у людській душі, коли в ній немає вічного, і людина може «живитись неспокоєм».

8. Окремий хороший вчинок, окреме великодушне рішення не є ще самозреченням.

9. Розумний мирським розумом знає багато ліків від страждань, однак усі ці ліки мають одну сумну властивість: вони, зцілюючи тіло, вбивають душу; також розумний мирським розумом знає й багато засобів для того, щоб збадьорити стражденного, однак усі ці засоби мають сумну властивість: вони укріплюють тіло, але потьмарюють дух; також розумний мирським розумом знає, як можна в стражданні надати людині відчайдушної життєрадісності, — та лише глибока людина у стражданні віднаходить вічне.

10. Так само як звичайна людина прагне майна, шани, поваги, так прагне апостол уникнути цих благ; адже ми однодушні з апостолом у тому, що всіляко намагаємось уникнути того, що нам заважає, як сміття, — і в той же час ми настільки, наскільки це можливо, не однодушні з ним, адже ми вважаємо сміттям прямо протилежне тому, що вважає за сміття апостол.

11. Зважувати одне тимчасове й інше тимчасове, опускаючи вічне, — це не означає зважувати, це означає обманюватися, це значить втрачати час і проминати блаженства, обманюючись дитячими пустощами життя... Основний сенс людського зважування — зважувати між тимчасовим і вічним.

12. Ах, звідки ж походить те, що найважче зректися себе в незначних речах? Чи не від того, що самолюбство, маючи певний благородний вигляд, теж ніби здатне до самозречення в чомусь більшому, але чим меншим, чим незначнішим, чим мізернішим є те, в чому треба зректися себе, тим образливіше це для самолюбства, тому що коли постає таке завдання, в самолюбного одразу ж вивітрюються його власні й чужі бундючні уявлення; але тим смиреннішим буде самозречення в цьому разі.

Використано цитати із праць Серена К’єркегора: «Насолода і обов’язок», «Євангеліє страждань», «Афоризми естетика», «Гармонійний розвиток у людській особистості естетичних і етичних начал».