Чаадаєв писав, що «людині властиво розгублюватись, коли вона не знаходить способу зв’язатися з тим, що було до неї і що буде після неї; не керована відчуттям безперервної тривалості, вона почувається так, ніби заблукала у світі». Стан, до болю знайомий сучасній людині, вирваній з історії дією різних ідеологічних машин.

Щоб творити майбутнє, треба знати минуле. До вашої уваги — розповідь про невелике волинське містечко, яке було свого часу інтелектуальним і духовним центром усієї Східної Європи. Знайомтесь: Острог.

Кажуть, колись тут зникали люди. Перед нетверезим перехожим раптом з’являлася вулиця-привид, він ішов цією вулицею і... більше не повертався. Тому, хто зумів відчути тутешню атмосферу, в цю легенду повірити неважко. Острог засмоктує. Повертаючись сюди через роки, відчуваєш, що насправді нікуди не від’їжджав — і знову, наче муха в бурштині, застигаєш у непорушному острозькому часові. Кілька нових магазинів, світлофор, невідомо для чого поставлений на центральній вулиці... Та що вони міняють! Упевнений, навіть якщо скинути на місто атомну бомбу і після цього відбудувати його заново — тут все залишиться так само, як було. Історія висить тут просто в повітрі. А може, ховається в старих підземеллях?..

Підземне місто

За переказами, під Острогом є ще одне місто — підземне. Кажуть, в кінці XVII — на початку XVIII століття єзуїти намагались його дослідити, але всі, хто спускався до підземель, зникали. Врешті-решт, туди послали молодого злодюжку, засудженого до страти — пообіцявши йому за це помилування. Хлопця прив’язали мотузкою; було обговорено систему знаків. За сигналами єзуїти нарахували шість поверхів. Потім мотузка хаотично засмикалась, і коли «дослідника» витягнули, той скидався на сивого діда. Розповідати, що бачив під землею, він відмовився навіть під страхом смерті.

Підземне місто досі береже свою таємницю. В наш час дослідження практично не проводяться: по-перше, через відсутність коштів; по-друге — через «трепетне» ставлення радянського режиму до історичної спадщини. Справа в тому, що значна частина підземель була зруйнована, коли на місці історичного центру міста споруджувались «шедеври» соціалістичного зодчества — горезвісні бетонні коробки. Очевидці розповідають, що під ці будинки заливали величезну кількість розчину...

Два полюси думки

Найвідоміші сьогодні заклади в Острозі — це психлікарня обласного значення і академія. Два своєрідних полюси людської думки, розташовані на одному боці однієї вулиці.

Взагалі, закладів психоневрологічного профілю тут аж три: є ще диспансер для жінок похилого віку і школа для дітей з вадами розвитку. Місцеві історики впевнені, що це не простий збіг, а продумана спроба радянської влади знищити народну пам’ять — стерти в масовій свідомості уявлення про місто як освітній і культурний центр. Спроба, що виявилася досить вдалою: на жаргоні жителів навколишніх міст і селищ фраза «тобі пора в Острог» досі не означає нічого хорошого. Радує, що останнім часом її можна почути значно рідше. І для цього є своя причина: сьогодні Острог, перш за все, — місто студентів.

Відкритий в середині голодних дев’яностих Острозький колегіум (тепер — Національний університет «Острозька академія»), наче магніт, притягує різноманітну «нестандартну» молодь. Пам’ятаю враження одного канадця, який потрапив до універу за волонтерською програмою: «Перед виїздом мене зобов’язали постригтися. Сказали, що в традиційному суспільстві довге волосся можуть неправильно зрозуміти. Приїжджаю, а тут усі — далі йшло міцне заморське слівце — патлаті!»

«Усі» — це, звісно, перебільшення. Але легкий аромат богемності в академії дійсно присутній. Втім, не все так «запущено» — недарма Острозька академія вважається найпрестижнішим вузом у регіоні. Система навчання в ОА* побудована таким чином, що спонукає до досить жорсткої самодисципліни.

* Так спудеї Острозької академії називають свою alma mater.

Острозька Біблія

Кожного року першокурсникам академії за традицією дарують Біблію. Це нагадування про Біблію Острозьку (1580-1581 рр.), першу в історії повну слов’янську Біблію. Її текст, у доповненому вигляді, досі використовується в богослужбовій практиці Російської Православної Церкви та інших церков, що здійснюють богослужіння церковнослов’янською мовою.

З Біблією пов’язаний і розквіт міста на межі XVI-XVII століть. А «перші бутони» з’явився років за двісті до того (1366 р.), коли Острог дістався князю Данилу, засновнику відомого магнатського роду Острозьких.

Цікаво, що традиція кінця XVI — початку XVII століття вважає Острозьких прямими нащадками Володимира Великого. Втім, імовірніше, це ідеологічний штамп, хоча й доволі розповсюджений (він зустрічається навіть у житії св. Федора, князя Острозького). Звідки насправді пішла династія, історики поки не встановили. Існують різні версії, деякі підтримують і наведену вище традицію.

Чи то наявність святого предка так вплинула на князів, чи то їх рід сам по собі був настільки благочестивим, що зумів виховати в своїх «рядах» святого, — про це ми навряд чи дізнаємось. Але факт залишається фактом: на межі XVI-XVII  століть ніхто на Русі не зробив для охорони й розвитку православ’я більше, ніж магнати Острозькі. Варто сказати, що для цього в них були всі можливості. Військові та політичні заслуги, а також вдалі шлюби дозволили князям зосередити в своїх руках авторитет і величезні багатства.

Найяскравіші сторінки в історії Острога пов’язані з іменем Костянтина-Василя Острозького, праправнука св. Федора. Щоб оцінити його могутність, досить згадати, що в 1586 році, після смерті польського короля Стефана Баторія, Костянтин-Василь був одним із претендентів на престол — незважаючи на православне віросповідання. Про його статки ходили неймовірні чутки: подейкували, ніби князь міг при бажанні викласти золотими монетами шлях від Острога до самої Варшави. Диму без вогню не буває: прибутки Костянтина-Василя в кілька разів перевищували королівські. Під час його князювання Острог увійшов до числа п’яти найбільших міст сучасної України.

Змушений протистояти католицькій експансії, Костянтин-Василь розумів, що для утримання позицій православ’я необхідно піднімати рівень освіченості духовенства, а також стимулювати культурне життя, яке в той час було нерозривно пов’язаним із життям церковним. І вже в середині 70-х років XVI ст. князь ініціює роботу над підготовкою повного слов’янського видання Біблії.

Не виключено, що крім благочестивих намірів князем керувало й марнославство. Справа в тому, що за десять років до початку роботи над Острозькою Біблією було видано так звану Берестейську (Брестську) Біблію польською мовою. Вона була результатом праці колективу вчених-протестантів і... щедрого фінансування з боку родича Костянтина-Василя — князя Миколая Радзивіла, з яким у князя Острозького існувала своєрідна конкуренція.

Як би там не було, Острозька Біблія зіграла ключову роль у слов’янському книгодрукуванні, а також релігійному і культурному розвитку різних народів.

Академія

Завдяки роботі над виданням Біблії до кінця XVI ст. в Острозі сконцентрувались величезні інтелектуальні ресурси. На цьому ґрунті й виникла Острозька академія — перша школа вищого типу в Східній Європі, та сама, на честь якої названо сучасний університет. Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576-1636) її закінчило не менше 500 чоловік. Серед відомих випускників — брити Наливайки (Северин і Дем’ян), ректор Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, гетьман Петро Сагайдачний.

На відміну від західноєвропейських вищих шкіл, загальне спрямування Острозької академії було православним — незважаючи на те, що викладали тут і католики з протестантами. Також замість івриту, прийнятого в класичному варіанті західноєвропейського ліцею, в академії поряд із грецькою і латиною вивчали церковнослов’янську мову. Безперечно, це мало величезне значення для релігійної і національної самоідентифікації спудеїв.

Що стосується національності, тут не все так просто. З одного боку, в той час люди на Волині називали себе руськими (русинами) — поняття «українець» ще не існувало. З іншого — ніякого пієтету до Москви у «волиняків» теж не було. Так батько Костянтина-Василя Костянтин І під час російсько-литовських воєн був першим гетьманом Великого князівства Литовського. Саме під його командуванням русинсько-литовські війська розгромили великі московські об’єднання в битві під Оршею. Показово, що на честь цієї перемоги Костянтин І побудував аж дві православні церкви... Втім, славна традиція міжусобної «дружби» бере свій початок ще з часів Київської Русі, а тому облишимо геополітику чотирьохсотрічної давнини і повернемося до академії.

Крім протистояння окатоличуванню й ополячуванню (одне тоді дорівнювало іншому), найважливішим результатом існування Острозької академії було створення нової освітньої традиції: тримовної слов’яно-греко-латинської школи. Саме з Острога ця традиція перекочувала до Києва (1632 р.), звідки розповсюдилась до Молдови (Ясси, 1640), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).

Терпимість і нетерпимість

Варто також згадати про атмосферу релігійної терпимості, що панувала в Острозі. Підтримуючи православ’я, князі ніяк не обмежували свободу представників інших віросповідань. До певного часу в Острозі мирно співіснували православні, католики, протестанти, іудеї, мусульмани; кожна конфесія мала свої власні храми, здійснювала богослужіння. Костянтин-Василь Острозький спочатку був навіть прибічником унії (!), і лише згодом круто змінив свою точку зору. Втім, і після цього боротьба з католицизмом не вийшла за межі богословських суперечок, хоча останні були надзвичайно активними. Навколо академії формується потужний полемічний осередок, що створює низку антиуніатських робіт. Характерно, що частина з них написана протестантами.

Атмосфера в місті міняється після смерті Костянтина-Василя. В 1621 році частина території Острога дістається внучці князя Анні-Алоїзі Ходкевич, фанатичній католичці, вихованій єзуїтами. Про те, що це була за людина, красномовно свідчить епізод, зафіксований в Острозькому літописі. В 1636 році, через 33 роки після смерті батька — князя Олександра — Анна-Алоїза вирішила перепоховати його і заодно «перехрестити» з православ’я в католицтво. Під час дійства один єзуїт сховався за могилою, а інший задавав питання «духові» князя, який «розповідав», що «римська віра» краща, і що він бажає її прийняти. «Перехрещування» викликало бурхливі народні протести, тим більше, що відбувалося напередодні православної Пасхи. У відповідь княгиня наказала розігнати зборище православних, що йшли на великоднє богослужіння; вона навіть пустила свою карету прямо по людях. При цьому кілька чоловік загинуло, а сама Анна-Алоїза втратила в сутичці око. За переказами, його вибили крашанкою.

Після цього православні жителі міста були піддані жорстоким репресіям. Багато міщан було страчено «найвитонченішими» способами, священиків відправляли у заслання, православні храми закривалися. Академію, й без того зведену до рівня початкової школи, розібрали на цеглу, з якої потім побудували єзуїтський колегіум.

Ось так сумно закінчився найяскравіший період у житті Острога.

Занепад

Збудований Анною-Алоїзою колегіум проіснував трохи більше десяти років, після чого згорів у пожежі. Нікого видатного за цей час він зі своїх «надр» не випустив.

Подальша історія Острога — це, в основному, історія занепаду й руйнувань. Протягом століть усі, хто приходив сюди як тимчасовий хазяїн, залишали на обличчі міста новий кривавий слід. Реальність не вкладається в рамки ідеологій: пограбуваннями, насильством, мародерством «відзначились» і козаки Хмельницького, і війська Російської імперії, і загони петлюрівської Директорії. Останні дикі акції щодо мирних жителів провели під час Другої світової гітлерівці, розстрілявши кілька тисяч місцевих євреїв.

Радянська влада діяла в іншому напрямку. Гинули не люди, а саме місто. Зразу після війни знесли старовинну забудову в центрі — ратушу і будинок міської ради. Цілеспрямовано руйнувалися культові споруди.

Важко повірити, але пік варварства щодо пам’яток давнини припав на 60-ті роки минулого століття — середину хрущовської «відлиги».

Старожили пам’ятають, як просто на міських вулицях валялись забальзамовані людські кінцівки. Це грабували крипти навколо католицького храму, що мав перетворитись на спортивну школу. Внутрішнє убранство костьолу знищувалося абсолютно ідіотськими — іншого слова не підбереш — методами. Іконостас і орган (один із найкращих у Європі!) порубали сокирами і спалили в печах меблевої фабрики; панікадило з дорогого кришталю підняли під самий купол і скинули донизу. Мармурову статую Богоматері авторства відомого скульптора Сосновського витягували трактором, зачепивши тросом просто за шию... Тодішній директор краєзнавчого музею Йосип Новицький буквально ліг під колеса, щоб її врятувати. Сьогодні статуя — один з найкрасивіших експонатів музею.

Наступник Новицького (не будемо згадувати його ім’я) був людиною дещо іншого складу. Кілька років по тому, коли грабували вже православний собор, він власноруч здав у макулатуру 700 (!) кілограмів старовинних документів із церковної бібліотеки. Інші папери спалили. Острозькі історики сумно жартують, що з документами все зробили правильно: інакше досі було б над чим працювати.

Окрім храмів, дісталось і старовинним кладовищам — католицькому і єврейському. На місці першого зробили стадіон, на місці другого — парк розваг. Плити з єврейських могил використовувалися для різних потреб, аж до будівництва свинарників.

Жирну крапку (чи кому?) радянські «творці» поставили в 1980 році, знищивши старовинну вулицю Красну Гору з історичною забудовою. Тепер на цьому місці гордо височить ще один сірий паралелепіпед — паскудний готель...

Втім, влада змінилася 20 років тому, а вцілілі архітектурні пам’ятки зараз перебувають у ще гіршому стані, ніж при СРСР. Татарську вежу — частину оборонної системи міста — підприємливі місцеві жителі один час використовували як загін для худоби. Старовинну синагогу, що використовувалась при Союзі під склад, взагалі перетворили на вбиральню. Благо, нещодавно якась єврейська організація поставила на вікна й двері решітки — тепер залізти туди набагато важче.

Звісно, у місті й сьогодні є на що подивитись. Лише музеїв — до речі, дуже цікавих — цілих чотири. Замок та інші будівлі на Замковій горі також непогано збереглися. Але коли бачиш фотографії, зроблені всього кілька десятиліть тому, хочеться плакати...

 

Я йду по знайомій алейці, і під кедами шелестить листя вічної острозької осені — пожовтілі листи з далекого минулого. Я жив тут і, здається, тут помер. Пропав безвісти на одній з вуличок-привидів. Розчинився в темно-блакитному тутешньому небі. Я знаю: густе острозьке повітря збереже тепло мого дихання, а старі камені — відлуння кроків. Де б я не був.