Чому Толкіну і Льюїсу не вдалося написати наукову фантастику?
Колись двоє друзів, Толкін і Льюїс, полюбляючи наукову фантастику, захоплюючись Уеллсом, вирішили спробувати себе в цьому жанрі. Замість цього вони стали засновниками дуже популярного зараз жанру, який носить назву «фентезі». Це, безсумнівно, казки для дорослих, і лише небажання дорослих зізнаватися в тому, що вони люблять і читають казки, зумовило існування цього терміну.
Навіть найближча до наукової фантастики, оскільки в ній є космічні пригоди, трилогія Льюїса «За межі безмовної планети», «Переландра» і «Мерзенна міць» — однозначно «фентезі». Спробуємо розібратися, чому це так?
Мені здається, річ у тім, що наукова фантастика створена атеїстами. Майже вся вона складається з антиутопій, тому що нічого дивовижного, крім розвитку техніки, в ній немає, і небачені засоби пересування, велетенські мегаполіси, нова зброя, генні мутації та інше лише примножують і підсилюють виразки нашого життя. Чи то мої улюблені Бредбері чи Воннегут, чи то Саймак, блискучий фільм «Кін-Дза-Дза» або стрічки «Матриця» і «Зоряні війни», які я дивилася значною мірою з почуття обов’язку, — всюди важкий морок важко оснащеного і майже непереможного зла. Без лицарського благородного героя не було б сюжету, і про наукову фантастику можна сказати те ж, що писав Честертон про детективи: «Романтика їх людяна. Вона заснована на тому, що добро — найсміливіша і найтаємніша зі змов».
Окремо в науковій фантастиці стоїть «Солярис» Лема, про який сам Лем говорив: «Річ, яку я ціную, хоча сам не цілком розумію». Мислячий океан Соляриса матеріалізує совість; він ніяк не реагує на те, що його поверхню пошкоджують катастрофи, спровоковані людьми без умислу, і посилає їм «гостей», видобутих із їхньої пам’яті, після забороненого жорстокого рентгенівського опромінення, на яке люди пішли з наукової цікавості. Океан, залишаючись непізнанним, бачить людей наскрізь і спілкується з ними через совість. Я б сказала, що ця повість абсолютно безпрецедентно у властивих жанру образах наближається до Бога.
Окремо також стоять Стругацькі, в яких пікнік прибульців або подорож у часі — лише антураж для того, щоб піти вглиб проблеми відповідальності, дозволеного і забороненого для людини, в хащі людської душі. Чи не випадково і Лем, і Стругацькі виявилися бажаними сценаристами Андрія Тарковського.
Але повернімося до Толкіна і Льюїса. Чому в них не вийшла фантастика? Обидва вони не просто ті, що в’яло співчувають християнству, а глибоко віруючі християни. Опікуном і людиною, яка замінила круглому сироті Толкіну батька, був духівник його померлої матері. Толкін радився з ним і тоді, коли писав «Володаря кілець». А Льюїс прийшов до віри, багато в чому завдяки Толкіну, вже будучи дорослим і написав про це повість «Знайдений радістю». «Хроніки Нарнії» Льюїса — це, в першу чергу, перекладені на мову казки події і поняття Нового Завіту.
У «Володарі кілець» немає стільки прямих аналогій, але для Толкіна можливі й дива, і чарівник, і життя після смерті. А кращого художнього втілення спокусливої сили гріха, ніж кільця, виготовлені в Мордорі, наскільки я можу судити, в літературі не існує.
Толкін писав, що казка дає людині «подив, утечу та втіху». Якщо наукова фантастика ростить над нами хмарочоси і посилює те, що насправді пригнічує нас, казка дає нам відпочити в іншому світі, щоб, повернувшись, ми побачили, який чарівний світ наш власний.
Коли назгули летять на Гондор, близький до відчаю Фродо каже Сему:
— На що ми спираємося, Семе?
Той відповідає:
— На те, що в світі є добро, і за нього варто боротися.
Для мене цікавим і дорогим є те, що з Семом повністю згодні й П’єр Безухов, і Сонечка Мармеладова, і Нільс, який подорожував із дикими гусями, і Герда, і Айвенго, і Дон Кіхот, і Гамлет, і радісно нескінченна низка казкових і неказкових літературних героїв, породжених письменниками християнського світу. З ними можна відпочити від Кафки, Камю і Зюскінда та ковтнути тієї утіхи, про яку пише Толкін.
Класичну казку відрізняє щасливий кінець, він радує саме тим, що повертає нас до сталості й спокою, заснованому на впевненості в усеохопності сили добра. Це схоже на каденцію в музиці, яка врівноважує все, а не на зворушливо-солодкавий хеппі-енд. Таким щасливим кінцем можна назвати, скажімо, кінець казки Андерсена «Історія однієї матері», в якій мати сперечалася зі смертю, вимагаючи віддати їй дитину, а дістала впевненість у тому, що в її горі є глибокий і благий сенс.
Мені здається, що саме стійка радість казки може допомогти зрозуміти, що таке «катарсис», хоча поняття це стосується зовсім не казок, а трагедій. Термін цей ввів в ужиток ще Аристотель. «Катарсис» грецькою — «очищення». Аристотель писав: «Трагедія через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почуттів». Видатний грек не пояснив цих слів, їх тлумачать хто як може, і по-фрейдистськи включно, але здається очевидним, що йдеться про те, що людина морально очищається, вчиться співчувати і долати страх, «тому що в світі є добро».
Якщо бути педантичним, то треба визнати, що сам по собі жанр фентезі не окреслює світогляду письменника. Мені приносили почитати Роберта Желязни, і він душив мене якимись відображеними світами, якими мандрує поголовно підла родина, в якій всі борються одне з одним за владу і володіють чарівними можливостями. А похмуро-комерційному Сергієві Лук’яненку я не хочу створювати навіть і антирекламу. В цих книгах уже немає людяної романтики, лише протистояння поганих і тих, хто ще гірше, а чарівні здібності використовуються на те, щоб уберегти від ворогів авто та пожити якомога довше. І в цій статті я пишу не про жанр як такий, а саме про його корифеїв Льюїса і Толкіна.
Серед неформальних молодіжних об’єднань є толкіністи, які в своїх іграх залишають за бортом глибокий філософський і моральний зміст «Володаря кілець». У мене був учень, який після спровокованого його однокласниками більш-менш докладного обговорення Толкіна написав мені в зошиті великими друкованими літерами, що висловлювали його категоричність і роздратування: «Володар кілець» написаний для розваги! Все!!!" Тому річ не в лише в тому, що там написано, — річ у тім, хто і як читає.
Можливо, Льюїс менше за Толкіна популярний в силу того, що його важче перетворити просто на розвагу. «Хроніки Нарнії» сповнені дитячої простоти, що не заважає їм бути глибокими. Свіфт міг би позаздрити блискучій кар’єрі Льюїса, який вигадав охлотопів. А в найбільш недитячій з усіх «Хронік» «Останній битві» автор страшно й очевидно зобразив, що брехня, в яку додана доля правди, перетворюється на могутню і переможну брехню.
В період загального розповзання і втрати орієнтирів (у мене на уроках навіть уже в шостому класі подає голос юний опонент-релятивіст) тішить і повчає чітке розмежування добра і зла у Льюїса. Мені здається, що «Розірвання шлюбу» цього чудового письменника незаслужено маловідоме. Вже сама назва була суперечкою з англійським поетом і митцем Уїльямом Блейком. Блейк втілив свій дуалістичний погляд на світ у поемі «Шлюб неба і пекла». Зло у Блейка — необхідна складова світобудови, і саме диявол — носій творчої енергії.
«Розірвання шлюбу» — книга відмінно цікава ще й тим, наскільки очевидно в ній думка озброюється художнім образом, фантастичним сюжетом. Вторинність і несамостійність зла у Льюїса стає очевидною, коли померлі вже люди з порогу пекла потрапляють на поріг раю — і виявляються привидами. Справжня трава ріже їм ноги, бо для них вона тверда, як алмаз. Кривляються, висловлюють претензії, бундючаться, сліпо й егоїстично «люблять» напівпрозорих брудно-сірих істот.
Шлях від гріха до правди — це шлях від привидів до реальності, а не, як нам часом здається, від реальності до якихось ефемерних і примарних чеснот.
Я дуже люблю в Льюїса все: і «Листи Баламута», і повість «Поки ми облич не маємо». В останній згаданій книзі більше, ніж в інших, автор зміг передати те, що віру знаходять серцем, а не розумом, правда приходить не в кмітливих відповідях, а в зникненні запитань. У цій повісті з усією силою художнього твору передане напружене і виснажливе бажання поділитися правдою, заштовхнути її в чуже закрите серце, мука від того, що тобі видно, а іншому — ні.
Підзаголовок повісті «Поки ми облич не маємо» — «Переказаний міф». Льюїс користується сюжетом міфу про Психею. Він сповнив його світлом добра, краси та істини.
Світло це грає в літературі яскравими барвами веселки, і саме казка найважче з усіх літературних жанрів блідне до каламутно-сірого, може бути, тому, що, як ельфи та гноми, її бережуть діти — істоти, на яких нам усіх заповідано бути схожими.
