Казки для дорослих

Чому Толкіну і Льюїсу не вдалося написати наукову фантастику?

Колись двоє друзів, Толкін і Льюїс, полюбляючи наукову фантастику, захоплюючись Уеллсом, вирішили спробувати себе в цьому жанрі. Замість цього вони стали засновниками дуже популярного зараз жанру, який носить назву «фентезі». Це, безсумнівно, казки для дорослих, і лише небажання дорослих зізнаватися в тому, що вони люблять і читають казки, зумовило існування цього терміну.

Навіть найближча до наукової фантастики, оскільки в ній є космічні пригоди, трилогія Льюїса «За межі безмовної планети», «Переландра» і «Мерзенна міць» — однозначно «фентезі». Спробуємо розібратися, чому це так?

Мені здається, річ у тім, що наукова фантастика створена атеїстами. Майже вся вона складається з антиутопій, тому що нічого дивовижного, крім розвитку техніки, в ній немає, і небачені засоби пересування, велетенські мегаполіси, нова зброя, генні мутації та інше лише примножують і підсилюють виразки нашого життя. Чи то мої улюблені Бредбері чи Воннегут, чи то Саймак, блискучий фільм «Кін-Дза-Дза» або стрічки «Матриця» і «Зоряні війни», які я дивилася значною мірою з почуття обов’язку, — всюди важкий морок важко оснащеного і майже непереможного зла. Без лицарського благородного героя не було б сюжету, і про наукову фантастику можна сказати те ж, що писав Честертон про детективи: «Романтика їх людяна. Вона заснована на тому, що добро — найсміливіша і найтаємніша зі змов».

Окремо в науковій фантастиці стоїть «Солярис» Лема, про який сам Лем говорив: «Річ, яку я ціную, хоча сам не цілком розумію». Мислячий океан Соляриса матеріалізує совість; він ніяк не реагує на те, що його поверхню пошкоджують катастрофи, спровоковані людьми без умислу, і посилає їм «гостей», видобутих із їхньої пам’яті, після забороненого жорстокого рентгенівського опромінення, на яке люди пішли з наукової цікавості. Океан, залишаючись непізнанним, бачить людей наскрізь і спілкується з ними через совість. Я б сказала, що ця повість абсолютно безпрецедентно у властивих жанру образах наближається до Бога.

Окремо також стоять Стругацькі, в яких пікнік прибульців або подорож у часі — лише антураж для того, щоб піти вглиб проблеми відповідальності, дозволеного і забороненого для людини, в хащі людської душі. Чи не випадково і Лем, і Стругацькі виявилися бажаними сценаристами Андрія Тарковського.

Але повернімося до Толкіна і Льюїса. Чому в них не вийшла фантастика? Обидва вони не просто ті, що в’яло співчувають християнству, а глибоко віруючі християни. Опікуном і людиною, яка замінила круглому сироті Толкіну батька, був духівник його померлої матері. Толкін радився з ним і тоді, коли писав «Володаря кілець». А Льюїс прийшов до віри, багато в чому завдяки Толкіну, вже будучи дорослим і написав про це повість «Знайдений радістю». «Хроніки Нарнії» Льюїса — це, в першу чергу, перекладені на мову казки події і поняття Нового Завіту.

У «Володарі кілець» немає стільки прямих аналогій, але для Толкіна можливі й дива, і чарівник, і життя після смерті. А кращого художнього втілення спокусливої сили гріха, ніж кільця, виготовлені в Мордорі, наскільки я можу судити, в літературі не існує.

Толкін писав, що казка дає людині «подив, утечу та втіху». Якщо наукова фантастика ростить над нами хмарочоси і посилює те, що насправді пригнічує нас, казка дає нам відпочити в іншому світі, щоб, повернувшись, ми побачили, який чарівний світ наш власний.

Коли назгули летять на Гондор, близький до відчаю Фродо каже Сему:

— На що ми спираємося, Семе?

Той відповідає:

— На те, що в світі є добро, і за нього варто боротися.

Для мене цікавим і дорогим є те, що з Семом повністю згодні й П’єр Безухов, і Сонечка Мармеладова, і Нільс, який подорожував із дикими гусями, і Герда, і Айвенго, і Дон Кіхот, і Гамлет, і радісно нескінченна низка казкових і неказкових літературних героїв, породжених письменниками християнського світу. З ними можна відпочити від Кафки, Камю і Зюскінда та ковтнути тієї утіхи, про яку пише Толкін.

Класичну казку відрізняє щасливий кінець, він радує саме тим, що повертає нас до сталості й спокою, заснованому на впевненості в усеохопності сили добра. Це схоже на каденцію в музиці, яка врівноважує все, а не на зворушливо-солодкавий хеппі-енд. Таким щасливим кінцем можна назвати, скажімо, кінець казки Андерсена «Історія однієї матері», в якій мати сперечалася зі смертю, вимагаючи віддати їй дитину, а дістала впевненість у тому, що в її горі є глибокий і благий сенс.

Мені здається, що саме стійка радість казки може допомогти зрозуміти, що таке «катарсис», хоча поняття це стосується зовсім не казок, а трагедій. Термін цей ввів в ужиток ще Аристотель. «Катарсис» грецькою — «очищення». Аристотель писав: «Трагедія через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почуттів». Видатний грек не пояснив цих слів, їх тлумачать хто як може, і по-фрейдистськи включно, але здається очевидним, що йдеться про те, що людина морально очищається, вчиться співчувати і долати страх, «тому що в світі є добро».

Якщо бути педантичним, то треба визнати, що сам по собі жанр фентезі не окреслює світогляду письменника. Мені приносили почитати Роберта Желязни, і він душив мене якимись відображеними світами, якими мандрує поголовно підла родина, в якій всі борються одне з одним за владу і володіють чарівними можливостями. А похмуро-комерційному Сергієві Лук’яненку я не хочу створювати навіть і антирекламу. В цих книгах уже немає людяної романтики, лише протистояння поганих і тих, хто ще гірше, а чарівні здібності використовуються на те, щоб уберегти від ворогів авто та пожити якомога довше. І в цій статті я пишу не про жанр як такий, а саме про його корифеїв Льюїса і Толкіна.

Серед неформальних молодіжних об’єднань є толкіністи, які в своїх іграх залишають за бортом глибокий філософський і моральний зміст «Володаря кілець». У мене був учень, який після спровокованого його однокласниками більш-менш докладного обговорення Толкіна написав мені в зошиті великими друкованими літерами, що висловлювали його категоричність і роздратування: «Володар кілець» написаний для розваги! Все!!!" Тому річ не в лише в тому, що там написано, — річ у тім, хто і як читає.

Можливо, Льюїс менше за Толкіна популярний в силу того, що його важче перетворити просто на розвагу. «Хроніки Нарнії» сповнені дитячої простоти, що не заважає їм бути глибокими. Свіфт міг би позаздрити блискучій кар’єрі Льюїса, який вигадав охлотопів. А в найбільш недитячій з усіх «Хронік» «Останній битві» автор страшно й очевидно зобразив, що брехня, в яку додана доля правди, перетворюється на могутню і переможну брехню.

В період загального розповзання і втрати орієнтирів (у мене на уроках навіть уже в шостому класі подає голос юний опонент-релятивіст) тішить і повчає чітке розмежування добра і зла у Льюїса. Мені здається, що «Розірвання шлюбу» цього чудового письменника незаслужено маловідоме. Вже сама назва була суперечкою з англійським поетом і митцем Уїльямом Блейком. Блейк втілив свій дуалістичний погляд на світ у поемі «Шлюб неба і пекла». Зло у Блейка — необхідна складова світобудови, і саме диявол — носій творчої енергії.

«Розірвання шлюбу» — книга відмінно цікава ще й тим, наскільки очевидно в ній думка озброюється художнім образом, фантастичним сюжетом. Вторинність і несамостійність зла у Льюїса стає очевидною, коли померлі вже люди з порогу пекла потрапляють на поріг раю — і виявляються привидами. Справжня трава ріже їм ноги, бо для них вона тверда, як алмаз. Кривляються, висловлюють претензії, бундючаться, сліпо й егоїстично «люблять» напівпрозорих брудно-сірих істот.

Шлях від гріха до правди — це шлях від привидів до реальності, а не, як нам часом здається, від реальності до якихось ефемерних і примарних чеснот.

Я дуже люблю в Льюїса все: і «Листи Баламута», і повість «Поки ми облич не маємо». В останній згаданій книзі більше, ніж в інших, автор зміг передати те, що віру знаходять серцем, а не розумом, правда приходить не в кмітливих відповідях, а в зникненні запитань. У цій повісті з усією силою художнього твору передане напружене і виснажливе бажання поділитися правдою, заштовхнути її в чуже закрите серце, мука від того, що тобі видно, а іншому — ні.

Підзаголовок повісті «Поки ми облич не маємо» — «Переказаний міф». Льюїс користується сюжетом міфу про Психею. Він сповнив його світлом добра, краси та істини.

Світло це грає в літературі яскравими барвами веселки, і саме казка найважче з усіх літературних жанрів блідне до каламутно-сірого, може бути, тому, що, як ельфи та гноми, її бережуть діти — істоти, на яких нам усіх заповідано бути схожими.

Опублiковано: № 1 (31) Дата публiкацiї на сайтi: 07 April 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 9 з 9
19:05 09.03.2012 | Сергей
Татьяне. Как это у Толкиена нет Бога? Да Он красной нитью проходит скозь трилогию! Вчитайтесь, пожалуйста! И безнадеги в конце романа я как-то не увидел.
15:17 06.03.2009 | Ali Sher
Для удобства ухода от реальности, современная прозападная литература ввела новый вирус человеческой совести, по красивым брендом "фентези" этот вирус основан на иллюзиях. Идея, что ты - эльф ничуть не абсурдней всех идей, закладывается в основу общественного сознания читателя.
Я видел таких которые "заигрывались" и настолько отходили от реальности, что походили на психически больных людей. И в основном у них не было друзей, роные и просто окружающие их не могли понять, а следовательно помочь.

Али.
http://zhurnal.lib.ru/a/ali_s/
14:40 29.08.2008 | Олег
В том, что Толкин был христианским писателем - я сомневаюсь (адресовано Православному). Не только христианство показывает нам противопоставление зла и добра. Причиной написания этой книги послужила Вторая Мировая война: почему-то этот фактор упускается и то что Толкин всю жизнь посвятил изучению культуры кельтов - тоже. Профориентация Толкина - не позволила ему стать писателем научной (как мы называем ее теперь) фантастики.
С уважением к творчеству Джона Рональда Руэла.
10:24 01.06.2008 | Православный
Толкиен конечно не православный, но безусловно христианский писатель. А его "Властилин колец" потрясает не столько батальными сценами, сколько четким, абсолютным противопоставлением зла и добра. А самая главная, истинно христианская, нить трилогии - это МИЛОСЕРДИЕ, в первую очередь к врагу. Именно без милосердия ( Бильбо, Фродо, Сэма, эльфов по отношению к Горлуму)невозможна была бы победа над злом. Причем эту суть произведения начинаешь постигать только после неоднократного прочтения. Вообщем кагда мои сыновья подростут, буду вместе с ними читать Толкиена, постараюсь, что бы они почувствовали всю силу духа его героев.
12:33 07.05.2008 | Ангел
Почему-то всем видится одна коммерция в произведениях Лукьяненко. А я считаю, что он гениальный писатель и экранизацию его произведений смотреть необязательно. А книги у него потрясающие. Я не знаю, верующий ли он человек. Но я знаю, что он изначально врач. И я это ощущаю, читая его книги.
18:24 02.05.2008 | Сергей
"...ложь, в которую добавлена доля правды, превращается в могучую и победоносную ложь..."
Из этого и получаются все эти толкинисты. Все познается по плодам. А урожай обилен. В свое время, я любил и научную фантастику и фентези. Приходилось читать схожее на Толкиена, извините за выражение, "мочилово" во имя добра. Скажу вам, именно для развлечения. А глубокий философский смысл следует искать, и не у Льюиса, и тем более не у Толкиена. Не обольщайтесь, не обольщайте других. Не через такие произведения приходят к вере - православной вере. А тот кто к ней пришел, уже не нуждается в них.
15:56 26.04.2008 | grettir
Насколько я слышал, Лукьяненко в последнее время уже менее "релятивистичен", чем раньше :)
Толкиен более монументален, чем Льюис. Его радость - радость более воинственная, но обвинить его произведение в отсутствии света... по мне, так ни в коем случае нельзя.
20:09 24.04.2008 | Татьяна
Толкиен написал гениальное и вневременное произведение, но все же мне он кажется мрачноватым и нет в нем Евангельского света, потому что у него нет Бога и его героям не к чему стремиться. В конце романа какя-то безнадега. А вот при чтении Льюиса сердце вздрагивает от счастья при каждом появлении Аслана.И его "Последняя битва" при всей своей апокалиптичности, наполнена радостью. По-моему он все-таки православный или просто христианин.Что же касается Стругацких, то при всей талантливости,их литература христианству враждебна.
15:01 16.04.2008 | Таня
Абсолютно согласна в том, что касается Толкина и (особенно :-) ) Льюиса; сказано хорошо и емко и с любовью. Но вот Лукьяненко, например, мне кажется все же глубже того, как представляет его автор... "Звезды - холодные игрушки", например - там чудесно сказано о любви. И Стругацких он в чем-то продолжает, и задуматься глубоко заставляет... (Хотя последние его вещи и мне не нравятся)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: