У будинку мого дитинства в шафі на верхній полиці лежали два театральні біноклі: один красивий з перламутром, а інший, у який добре видно. Я час від часу тягала їх для гри, і було однаково цікаво дивитися і так, як треба, коли гілка далекого дерева ставала по-дружньому близькою, і навпаки, коли вся вулиця згорталася в лялькове царство.
Сьогодні мені сумно подумалося, що, крім усім відомого дзеркала тролів із «Снігової королеви» та його уламків, у бісів є набагато досконаліша й тонша оптика. А точніше, не в складності оптичних приладів справа, а в тому, що нам вчасно приставляють до ока збільшувальне або, навпаки, зменшувальне скельце. Ніякої неправди нам не пропонують, справжню брехню ми б, напевно, легше розпізнали: просто те, що є, змінює свої справжні розміри. Наприклад, лінива жінка, яка мляво тягнеться по життю, отримує гіпертонію, тому що на гріхи чоловіка невідривно дивиться в лупу і страждає, страждає... Її власні лінощі та надмірний апетит здаються їй дрібницею, а даремно.
Успішний підприємець у збільшувальне скло дивиться на свою справу, на свою відповідальність та благодійність. А болючі проблеми його родини — дрібні, з ґудзик. «Хто там кричить із ґудзика? Опануйте себе, без істерик, мені ніколи».
Дуже страшно про скельця пише Гофман. «Пісочна людина» — одна з найбільш моторошних книг, які я читала. Гофман — чудовий майстер роздвоювати дійсність на утровану буденність, яку бачить більшість, і чарівну глибину, яка відкривається Марі в «Лускунчику», студенту Ансельму в «Золотому горщику». У читачів Гофмана завжди залишається можливість прийняти будь-яку версію: Марі звільнила від чар Лускунчика — чи приїхав племінник пана Дроссельмеєра, а зв’язка корон мишачого короля — вишуканий брелок, який подарував хрещений. У «Пісочній людині» вірний собі Гофман показує нам або студента Натанієля, що став божевільним, або підступи проти нього страшного чаклуна, який з’являється у вигляді виробника та продавця оптики. Підзорна труба його роботи призводить Натанієля до загибелі.
Я згадую Гофмана, тому що мені й справді небезпечною іграшкою здалася «підзорна труба», якою ми зручно для себе крутимо, перетворюючи заскалки на колоди й колоди на заскалки й усе більше втрачаючи здоровий зір.
Про зіпсованість людського «зору» знають християни. Суворою та цілющою недовірою до себе відрізняється православ’я, і я хочу зараз запропонувати вам ті ліки, які православні вживають у дні Великого посту. Я маю на увазі молитву преподобного Єфрема Сиріна*.
* Господи і Владико мого життя, дух неробства, відчаю, любоначалля і марнослів’я не дай мені. Дух же целомудрія, смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму. Так, Господи Царю, даруй мені зріти мої гріхи і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь«.
Про цю молитву написав Пушкін і переповів її у своїх віршах. Перш ніж нагадати вам Пушкіна, перекладу з церковнослов’янської слово «любоначаліє». Слово це означає владолюбство, та, як ви розумієте, щоб зловживати ним, не обов’язково володіти імперією, підійде будь-який ближній.
Отцы пустынники и жены непорочны. Чтоб сердцем возлетать во области заочны. Чтоб укреплять его средь дольных бурь и битв. Сложили множество божественных молитв; Но ни одна из них меня не умиляет. Как та, которую священник повторяет Во дни печальные Великого поста; Все чаще мне она приходит на уста И падшего крепит неведомою силой: Владыко дней моих! дух праздности унылой. Любоначалия, змеи сокрытой сей. И празднословия не дай душе моей. Но дай мне зреть мои, о Боже, прегрешенья. Да брат мой от меня не примет осужденья. И дух смирения, терпения, любви И целомудрия мне в сердце оживи.
Отці пустинники і жони непорочні, Щоб серцем залітать у селища заочні, Щоб покріплять його і гамувати кров, Зложили Господу багато молитов. Та ні одна із них мене так не втішає, Як та, що з вірою священик промовляв У сумовиті дні великого поста; Частіше все мені приходить на уста Те слово, що мені упалі живить сили. Владико днів моїх! Неробства дух похилий, Любоначалія, страшного, ніби змій, І марнословія не дай душі моїй. Та дай побачити гріхи мої й облуди, Щоб я на ближнього не накидав огуди, І дух смиренності, й терпіння, і любов, І чистоту мені даруй, о Боже, знов.
(Переклад: М.Рильський)