«Похмуре, відштовхуюче або
буркітливе життя не є Божим життям»
Свт. Феофан Затворник. Листи

Околиця міста. Станція метро. Далі — самі автобуси, маршрутки, і передмістя. Базар. «Газелі», фури, набиті автомобілі... Березень місяць.

Існує поширена думка, що кінець осені — це похмурий час, який проймає зневірою. Можливо, якщо не брати до уваги початок весни. Перші зелені кроки природи в березні тоскніші за останні у листопаді. Адже будівля, котра руйнується, завжди виглядає благородніше, ніж та, яка тільки будується.

Березневий початок весни — оце сумовитий час. Діяльний, але недоладний, мов перший млинець, енергійний і незугарний, мовби сліпе кошеня, котре без угаву тицяється скрізь. Важкий час... Люди давно вже по краплинці вичавлюють із себе набридлу зиму, але до літа ще далеко. Непривабливий тамбур між порами року, похмуре міжсезоння — березень...

Одним боком на тротуарі, іншим — на проїжджій частині стоїть стара вантажівка радянського вигляду. На спині вантажівка тримає бочку з водою. У воді плавають коропи. На бочці напівстертий напис: «Жива ри».

Робітники сачком виловлюють коропів і переправляють їх у спеціальний лоток. На лотку висить цінник. Коропи в сачку тріпаються, нервують, описують у повітрі гарну дугу і дивляться на світ широко відкритими від страху очима.

Під час одного з таких повітряних перевезень рибина вивалюється із сачка і падає на асфальт. Судомно здригаючись, вона підстрибує і зісковзує далі, під днище вантажівки, туди, де в заглибленні між проїжджою частиною і бордюром розкинула свої глибокі та спокійні води березнева калюжа. «Рибалки» проводжають втечу байдужим поглядом. «Потім заберемо», — думають вони. Я теж дивлюся на неї і згадую відомий анекдот:

«Чоловік приносить у магазин ящик з ялинковими прикрасами і каже продавщиці:

— Ось, хочу повернути, вони браковані.

Продавщиця уважно розглядає іграшки:

— Чому вони браковані? — питає вона. — Подивіться, вони ж не биті! І петельки у них цілі... І всі вони різнокольорові, усі гарні, різної форми... І блискітки з них не обсипалися... Чому ж браковані?

— А не радують».

Це не про кульки — це про нас. Це про нас, похмурих скорбоголиків, що боїмося власного життя і пхаємо його назад, Богові. «На, забери, браковане. — Та чому ж? — А не радує!»

Короп з усіх сил б’є хвостом по березневій калюжі та жадібно ловить зябрами її темно-коричневу воду, він бореться за життя до останнього. Якби йому випала хоча б найменша можливість врятуватися, він би скористався нею тут-таки, не роздумуючи, стрімко і самозабутньо! І цим би виразив вдячність Богу. Кожен удар його хвоста — це гімн і його, коропове, велике славослов’я Творцю. Йому, коропу, потрібне це життя, і за нього він дякує своєю жагою залишатися живим, бо іншого способу дякувати йому не дано. Йому потрібне життя, а мені — ні. І мені соромно перед рибою. Якби короп був не коропом, а людиною, то він йшов би поперед нас, похмурих, у Царство Небесне.

Але короп — лише короп, і сьогодні шансів продовжити існування у нього немає. А у мене є. Але він, живий і чесний, славословить, а я умиваю руки, відправляючи власне життя у труну зневіри. Яка хитра, спритна істота людина: і уміє ж, але не хоче цінувати цей дивовижний Божий дар.

Що тут скажеш?.. Я йду додому, щоб жити далі. А коропа вже виловили, сьогодні його засмажать і з’їдять із картопле