Роздуми напередодні

«— А у нас в квартире газ. А у вас?

— А у нас водопровод. Вот!»

Рима проста і віршики приємні, як стукіт м’ячика в пінг-понгу. Дитинством пахне. Такі віршики легко пародіювати. «Скоро в Киеве футбол. Я пошел». Щось подібне багато хто скаже в столиці України у зв’язку з майбутнім чемпіонатом.

Це, звичайно, помітна подія, і заперечувати її важливість даремно. Інвестиції, імідж, спортивне свято. Великі надії, від пристрастей стужавіле повітря стадіонів. Але так уже повелося, що одні тікають від того, до чого інші прагнуть. І на те, на що одні люди чекають з нетерпінням, інші чекають з побоюванням.

Що я хочу сказати? Що чемпіонат відгуде, гості роз’їдуться, услід за ними столицю полишать кишенькові злодії і розпусниці, які поз’їзджалися «на роботу». Прибиральниці, пошепки лаючись, підметуть з трибун і вулиць тонни сміття. Міліціонери перестануть носити в кишенях англійські розмовники. Напруга очікувань обернеться неминучим смутком і почуттям спустошеності. Підведення підсумків завжди схоже на поминки. Але я хочу говорити про футбол, незалежно від чемпіонату.

Як багато уваги приділяється спортивним шоу! Професійний спорт неначе спеціально вигаданий для ТV, оскільки постійно викидає порції новин, пов’язаний із сенсаціями і просякнутий фінансовим інтересом. А що таке ТV, як не перерви на рекламу між дутими новинами та сумнівними сенсаціями?

Ті мотиви, які привели до появи Олімпійського руху й популяризації спорту, зараз не в центрі, а на периферії процесу. «Людина груба і недосконала. Людина агресивна, — думали мудрі люди. — Треба спробувати переплавити грубу енергію воєнних приготувань і сутичок на шляхетну енергію чесних змагань». Ще не так давно можна було прочитати: «О, спорт, ти — мир!» За допомогою спорту можна спробувати прищепити людині працелюбність, терпіння і прагнення до досконалості. Спортом можна прославити країну. І не можна сказати, що нічого з цього не робиться. Але якось виходить дуже схоже на сюжет фільму «Людина з бульвару капуцинів». Там замість спорту — кінематограф. Вигаданий, щоб просвіщати, відводити від грубощів і облагороджувати, він у фільмі стає здобиччю людей, які прагнуть за допомогою кінематографу розбещувати і підсилювати наявні пристрасті.



Стало звичним, що у зв’язку зі спортивними видовищами вивергаються неабиякі вулкани справжнього безумства вболівальників. Причому це характерно не для окремих країн, що можна було б пояснити південним темпераментом, або природною дикістю звичаїв, або бідністю населення. Це характерно для всіх країн, незалежно від рівня культури та цивілізованості. І машини підпалюються на всіх континентах, і вітрини б’ються, і поліцейським у душі закрадається сумнів щодо правильності вибору професії. А ще банди формуються справжні, і кров ллється не кіношна, і ненависть до фанів суперника тотожна ненависті до ворога на війні. «Наші виграють — ми їм вріжемо на радості. Наші продують — ми все довкола потрощимо від прикрості». Як це назвати? У ХХІ столітті, надимаючись від почуття власної значущості й отримуючи телевізійний сигнал з космосу, людина керується самими лише вродженими інстинктами і набутими рефлексами. І все життя її в ХХІ столітті — це не молитовна кімната і не майстерня, а якась лабораторія Павлова, в якій сама людина грає роль піддослідного собаки.

Церква багато що забороняла. Наприклад, криваві видовища в Римі або танго в Аргентині. Гарною була б Церква, якби все дозволяла! Щось заборонене вмерло, щось змінилося, а щось і не думало вмирати. Скільки було сказано гнівних слів, причому людьми часто святими, з приводу будівництва драматичних театрів поблизу храмів, або п’єс, які йдуть на сцені напередодні свят. Сьогодні ці слова не варто повторювати. По-перше, театри можуть бути найпристойнішим місцем з-поміж тих, що оточують наші храми. По-друге, тримаючи руку на пульсі, сьогодні можна кликати людей до театрів. У суспільстві, яке на кожному кроці шепоче людині: «Сенс життя — споживання», хороший театр — друг Церкви хоча б тому, що шепоче людині: «Думай і співчувай». А ось перетворення масових видовищ на головне задоволення і мало не на сенс життя — безсумнівний гріх і неподобство. Церква може, вказавши на оскаженілі трибуни, сказати: «Ось де зло. Це — смерть окремої душі і народження стада».

Звичайно, Церкві цього не пробачать. Згадають усе, що було, а чого не було — вигадають. Ви, мовляв, тільки й робите, що все забороняєте. Відчепіться і не заважайте жити.

Ми спробуємо сказати у відповідь, що християни за те, щоб виховувати і гартувати молодь з допомогою спорту; що гасло «Citius, altius, fortius!» («Швидше, вище, сильніше!») народжене ченцем-домініканцем Анрі Дідоном; що гасло Кубертена «Головне не перемога, а участь» узяте з проповіді католицького єпископа Толбота. Ми ще щось скажемо, і нас хтось почує. Та віз залишається на місці, або, точніше, паровоз продовжить бігти по рейках, не повертаючи.

Євро-чемпіонат в Україні ще не почався, але вже встиг і налякати, і втомити. Встиг стати темою для політичних спекуляцій. Остап Бендер, пригадується, на голодний шлунок озвучив шахістам з Васюків мрію про перетворення їхнього містечка на столицю світу. За допомогою, звісно, шахового турніру. Щось подібне чули ми, і ще почуємо. Саме час писати дослідження на тему: «Одноразове масове видовище як фактор зміни цивілізаційної моделі». Трохи раніше з такою ж справді «дикою» серйозністю у нас ставилися до Євробачення. З психологічної точки зору ці спроби увійти у світ чужого комфорту за допомогою «звіриного виття» на трибунах або пританцьовування перед телевізором викликають посмішку.

...Щодо «звіриного виття», то це — цитата:

«Я вплетал бы свой голос в звериный вой,
Где нога завершает начатое головой.
И из всех законов, придуманных Хаммурапи,
Наилучший — пенальти и угловой...»
(Йосип Бродський).