Зостались імена і дати на хрестах
У тих, хто ліг у землю і чека на Чудо.
Яке ім’я у мене на устах,
Коли я звідси йтиму, буде?

Земна любов народжується там, де й сльози, у оці. Потрібно бачити, щоб любити, і прислів’я «Очі не бачать, серце не болить» у цьому сенсі виправдане. Втім це не головний вид любові. Значно дорожчим є почуття, котре прямо не залежить від зору. З таким почуттям пов’язана віра. Ми не бачили Христа тілесними очима, однак любимо Його. Слово про Нього через слух увійшло в наше серце, і з тих пір наше життя найсерйознішим чином змінилося. Очі тут ні до чого. Це цілком стосується померлих, людей, яких ми не бачимо, але продовжуємо любити.

Для люблячої людини померлий наче поїхав у далеке й тривале відрядження. Ти не бачиш його, але ж серце не обдуриш. Воно відчуває, що той, кого ти любиш, живий. Воно кличе тебе молитися.

Мені завжди моторошно думати про те, що мільйони людей, які вірують у Христа, не моляться за померлих. Це протестанти. Вони виправдовують свою позицію тим, що в Євангелії немає прямого веління для такої молитви. Буцімто Христос мав за мету суворо регламентувати наше життя. Буцімто Він приніс нам не дух свободи, а нові законні вимоги, тисячу нових «можна» і «не можна». Невже Він Сам не сказав, що Бог не є Богом мертвих, а живих (Мт. 22, 32)? У Бога всі живі. А якщо так, то хіба є заборона на молитву про живих? Межа між тими, що живуть тут, і тими, що пішли «туди», протестантам уявляється нездоланною кам’яною стіною. Мовляв, людина прожила своє життя і тепер неможливо вплинути на її долю, марно Богу за неї молитися.

Насправді межа між нами та ними досить прозора. Крізь неї видно все, що коїться по обидві сторони, якщо духовний зір достатньо гострий. Невмируще почуття любові до померлих змушує молитися Богу, Який і Сам є Любов, про милість до людини, котра закінчила своє земне життя.

У духовному світі, окрім Христа і Богоматері, ще немає цілих людей. Там є лише людські душі. Душа без тіла — це не людина, а лише душа людини. І тіло без душі — всього лиш тіло людини. Смерть розриває нас на частини, і знову цілими ми станемо не раніше, ніж почнеться Страшний Суд. Ще ніхто не почув із уст Христових остаточного слова. Нікого не відіслали до пекла. Ніхто не блаженствує сповна. Лише після воскресіння тіл вічність увійде в свої права, і одних людей охопить вогонь, а інших зустріне торжествуючий голос ангельських хвалінь.

До того часу душі передчувають майбутнє, одні — радість, інші — муку. Молитва в цей час потрібна як ніколи.

У Апокаліпсисі про Христа, окрім іншого, сказано, що Він має ключ Давида. Якщо Він зачинить, то ніхто не відчинить. І навпаки, відчинене Ним ніхто не може зачинити. Протестанти квапляться зачинити для померлих двері Божого милосердя, хоча чаша довготерпіння ще не повна, часи благодаті тривають, і сам Христос ще не сказав останнього слова про конкретну людину.

Одна справа, якби мова йшла про людей, які не моляться взагалі. Їх багато таких, котрі не можуть розліпити уста, щоб сказати: «Господи, помилуй». Але у випадку з протестантами мова йде про людей віруючих. Вони читають Писання, закликають Отця, намагаються виконувати волю Сина.

Виключити ж із своїх молитов братів і сестер, що померли раніше за нас, — все одно, що виколоти собі око чи відрізати руку. Тоді потрібно перестати молитися за будь-кого. Нехай кожен у повній мірі відповідає за себе. Хворіє людина — нехай хворіє. Така воля Божа, нехай стражданням спокутує гріхи. Але ж ми так не чинимо. Ми навчені носити тягарі один одного і так виконувати закон Христовий. Ми навчені заступатися один за одного, і найкращим способом допомогти, захистити, втрутитися завжди була молитва.

Церква — це Тіло. Живі і померлі не бачать один одного, як і волосся на голові не бачить шкіри на підошвах ніг. Але все тіло, від тімені до п’ят, живиться однією й тією ж кров’ю. Церква — це Лоза. Не всі ягоди торкаються одна одної, але всі живляться одним і тим же соком. Померлі християни — члени того ж тіла Христового. Позбавляти їх молитви — те ж саме, що відбирати хліб у дітей. Вони й безпорадні, як діти. Їх очі, котрі у багато разів перевищують кількість зірок, що сяють на небі, з духовного світу з молінням і чеканням дивляться на нас.

Звісно, спочилі люди втратили змогу до діяльних змін. Для них минув час трудів. Утім, їхні душі не позбулися здатності вбирати благодать, і для них ще не настав час відплати.

До чого ж ти красива, лагідна і проста, не любиш багато говорити, знаєшся на найголовніших речах, Свята Церква Православна. Завдяки тобі на Страшному Суді ми почуємо подяку від усіх тих, за кого з любов’ю молилися. Ми й самі по смерті сподіваємося почути молитви тих, хто нас любить і вірить у Бога.

А втім, головна наша надія на Ісуса Христа — Праведника, на Його Хрест і Воскресіння. А решта — десерт на Його трапезі. Зате який смачний десерт, і до чого ж сліпі ті, хто не хоче їсти солодке з рук Великого Господаря, що приготував великий бенкет.