Балкани. Маленьке сербське поселення, XIV століття.
Стоян був найгарнішим юнаком не лише в своєму селі, але й у довколишніх. Високий, чорнобривий, з уже покритою чорним пушком верхньою губою, він давно змушував тривожно битися не одне дівоче серце. Батьки його померли, і хлопець жив у будинку дядька — шкіряника. Місцеві турки також любили Стояна, а каді* — той взагалі часто кликав хлопця до себе і подовгу з ним розмовляв, пригощаючи солодощами.
* Каді — в мусульманських країнах суддя, який єдиноосібно здійснює судове виконання за законом Шаріату (правові і релігійні норми, засновані на Корані).
Чи то каді був хитрий, чи то Стоян — дурний, чи то нікому було його вберегти, але вирішив він прийняти іслам. Каді вмовив. Серби поплакали, турки пораділи, а потім життя потекло своїм ходом.
Настав Великдень. Яснозора ніч опустилася на Балкани. В кожному християнському селі горіли свічки, і радістю горіли очі людей. Сулейман — так тепер називали Стояна — не міг заснути. Він вийшов на вулицю, і ноги самі повели його до храму. Там тільки закінчилася полуношниця, і хресний хід з іконами і хоругвами вже був на вулиці. Повільно й урочисто три рази обійшли церкву люди. І ось у нічній тиші пролунав гучний голос священика: «Слава Святій Єдиносущній і Животворящій Трійці!» Сотні душ відповіли «Амінь», і в повітрі рознеслося переможне «Христос воскрес із мертвих!»
Серце, як впіймана в сіті голубка, забилося в грудях Сулеймана. Ні про що не думаючи, він побіг до людей, щоб приєднати свій голос до їх хору, щоб обійнятися з ними і розділити їхню радість. Як же він вжахнувся, коли побачив, що всі, від малого до великого, стороняться його, як прокаженого. Він зрозумів, що порушив їхню радість, і на обурених обличчях читав: «Ти не наш».
— Скажи, каді, якщо хтось продав мені свинець замість срібла, а я через недосвідченість купив його, чи законна ця угода?— Ні, синку, ця угода незаконна.
Суддя сидів на м’яких подушках і, дивлячись у вікно, перебирав чотки.
— Чи можу я віддати свинець і забрати своє срібло?
— Можеш, синку, — сказав каді, непорушно дивлячись на дерево за вікном. Але вже за мить його очі розширились, а на лиці з’явилась суміш жаху і подиву. Його прийомний син, його учень Сулейман зняв із себе турецьку феску, кинув під ноги і, наступивши на неї обома ногами, сказав:
— Забирайте свій свинець і свого Магомета. Віддайте мені моє срібло, мого Христа.
Стояна стратили наступного дня. Спершу його сильно побили, але швидко зрозуміли, що це не допоможе. Потім хотіли морити голодом, але в хлопця в очах було написано, що цього він не боїться. Поспішали: треба було не дати християнам довколишніх сіл дізнатися про відречення і зібратися разом. Справа могла перерости у бунт. Тому хлопця і судили скоро, й так само скоро відрубали голову.
Він поводився сміливо і навіть не дав зав’язати собі руки. Лише дуже зблід, коли побачив ката з оголеною шаблею. Були б живими мати й батько, не уникнути б сліз і крику. А так сотні пар очей мовчки й уважно дивилися на юнака. Хтось шепотів молитву, чиїсь руки перебирали чотки, хтось знепритомнів. А турки поспішали, тому що знали, що хтось міг і стискати кулаки або навіть гріти в широкій долоні рукоятку ножа.
Коли його голова відділилася від тіла, народ охнув і став хреститися. Мертвий він був ще красивіший, ніж живий. Чорні очі його були відкриті, і навіть той, хто не знав грамоту, міг прочитати в них надію і молитву юнака до Того, за Чиє ім’я він щойно помер.
В Болгарії, Греції, Сербії такі історії не були рідкістю. П’ятсот років, легко сказати, — півтисячоліття — християни тут платили за віру кров’ю. Докладний курс історії Християнської Церкви ніхто з них не читав. Може бути, імена Траяна, Нерона, Веспасіана означали для них не більше, ніж для нас — прізвища китайських письменників. Але чашу мучеників вони пили до дна, і досвід їх був тотожний. І тих, й інших зігрівала Пасха. Не іудейська, з печеним ягнятком і гіркими травами, а християнська — з нічним торжеством і відчуттям того, що стоїш на порозі Вічності. В цьому досвіді стиралася грань між мирянами, духовенством і ченцями. Перед лицем смертельних погроз великодня радість була спільною і живила всіх однаково.
Коли молода римлянка Перпетуя здригнулася всім тілом від звуку брязкання замка і скреготу дверей в темниці, то стражники, посміхаючись, питали: «Що ти робитимеш там, коли побачиш звірів на арені чи розкладені перед тобою знаряддя тортур?» — «Там, — відповідала молода жінка, — в мені буде Інший, Який замість мене перетерпить мої муки». Інший був з усіма і всюди, де тільки лилася кров за Його ім’я. Щоб померти за Нього, мало вірити вірою філософів і вірою вчених. Треба вірити вірою Авраама, Ісаака та Іакова, вірою Петра і Павла, вірою Стефана. Цю віру народжує Пасха.
Перше століття в Римі, сімнадцяте в Греції, двадцяте в Росії та Україні... За Христа померло і в Ньому воскресло чимало людей, які нині душами зібралися воєдино. Хліб у вигляді зерен розсіювався полями, щоб потім зібратися в одне ціле у вигляді свіжої гарячої буханки. Святі живуть у різних країнах і в різний час, носять різний одяг і говорять різними мовами. Але ім’я Ісуса їм зрозуміле, хто б його не вимовив. Сьогодні вони в білих одежах стоять перед Престолом Агнця. Вони прийшли від великої скорботи, і одежі їх білі від того, що вимиті кров’ю Безгрішного.
Є смисл вдивитися в сяючі обличчя богомольців на наших великодніх всеношних, у нашому третьому тисячолітті. Можливо, ми дивимося в лиця ще не прославлених святих, на ікони, які ще не стали чудотворними...
