— Ви чули, що Данте був у пеклі?
І залишився живий...
— Не можу повірити...
— А Фауст душу дияволу продав!
А от мсьє Онєгін
Не торгував душею,
Чортів не полохав,
Однак лише спромігся не вгадати свій жереб
І ось результат: трагедія страшніша
За вигадки і Гете, і тосканця...

Данте, Гете й Сервантес повільно, але невпинно перетворюються на динозаврів. Надходить час, коли світ єгипетських мумій стає зрозуміліший і миліший допитливому європейцеві за світ власних великих предків. Які ще голоси здатний розчути читач ХХІ століття серед тих, котрі звертаються до нас з минулих століть?

Видатні предки, начитавшись лицарських романів, могли бути смішними. Вони могли божеволіти, укладаючи угоди з темною силою. Вони могли надто багато брати на себе, уміщаючи до пекла сучасників, приписуючи собі спілкування з небожителями...

Проте вони жили у світі, в якому слова «Бог», «покаяння», «благодать» були наповнені конкретним смислом. Християнський світ тримав їх у своїх обіймах, і навіть якщо вони не обіймали його у відповідь, а виривалися з обіймів, то й тоді вони залишалися дітьми цього світу – складного, хитромудрого, заснованого на Євангелії, хоча все одно гріховного.

Але тепер, тепер... Знявши з шиї хрест і переставши розуміти катехізис, людина неминуче випадає зі смислового поля тієї культури, яка має бути йому рідною і по суті, і на ймення. Тому вміст єгипетських пірамід буде людині без натільного хреста й катехізису цікавішим, і пророцтва майя видадуться йому цілком ймовірними.

Немає потреби спускатися в пекло, пройшовши до половини земне життя. Навпаки, ризикуючи не дотягти до благословенних тридцяти п’яти, європеєць може багато років прожити, наприклад, у наркотичному пеклі, споглядаючи стогнучі тіні сучасників. Якщо Бог не потрібний і немає молитви, якщо в храмі ти не більше, ніж турист, то пекло поквапом вступає у свої права і дає знати про себе не запахом сірки, але нудьгою і безглуздям. Тож Данте в обпаленому плащі стає і непотрібним, і незрозумілим зі всією своєю ерудицією, палкими викриттями та філософськими узагальненнями.

Та сама ситуація, якщо не гірша, з Гете і його Фаустом. Закласти душу? Це вже не проблема. І метою закладання може стати вже не осягання суті буття, а банальне бажання заробити грошей заради виплати кредиту.

Заплющую очі й бачу оголошення в газеті: «Продається душа. Добра, симпатична. Ціна вигідна. Власник душі, внаслідок атеїстичного виховання, має деякі сумніви в її (душі) існуванні. Проте на серйозність угоди це не впливає». Далі – номери контактних телефонів.

Я навіть можу уявити, як інфернальний покупець, вдягнений у чорне, схожий на Де Ніро із «Серця Ангела», приходить за вказаною адресою і зустрічається з продавцем. Продавець не висохлий над книжками магістр юриспруденції та богослов’я, а молодий чолов’яга, який працює в барі, який так і не вийшов з дитинства, слухає рок і блукає серед хаосу своєї квартири в трусах і з пляшкою пива. «Хто там?» – питає він і чує у відповідь: – «Я за оголошенням». Покупець входить до оселі, насилу знаходить місце, де сісти, і розмова починається. Вони перекидаються кількома порожніми фразами, які не варто вигадувати через їх незначущість. А в кінці відвідувач вимовляє слова, ніяк не можливі у Гете, але цілком можливі у нас, і тому вони лунають як вирок.

Гість каже: «Дурню!» (Так-так, саме так і каже, поки без злого реготу і не оголюючи ікла). «Дурню, тобі немає чого продавати. Твоя нещасна душиця давно нічого не варта. Вона і так уже моя. Ти продавав її все життя до цього моменту. Ти продавав її частинами, хоча душа й не ділиться, чого тобі, втім, не зрозуміти. Я давно володію тобою, твоїми думками, бажаннями; я кручу тобою, як в’язкою ключів на пальці. Хіба ти написав би це божевільне оголошення, якби я не мав доступу до твоїх примітивних думок, всередині яких навіть мені тоскно?»

Не хочу розвивати цей уявний діалог. Я дарую цю ідею кінематографістам і лише підкреслюю висновок: сюжет Гете, занурений у сучасність, надто міняється. Міняється через якісні зміни, що сталися в людині. І не в кращий бік відбулися ці зміни, ох, не в кращий...

А Дон Кіхот, де він? Де в нашому світі сей антипод Гамлета, як називав його Тургенєв? Де ця поетична душа, яка бажає надягти обладунки й сісти на коня не заради захоплення нафтових свердловин і перемоги демократії, а заради утирання невинних сліз й упокорення лиходіїв? Де той чудасій-ідеаліст, смішний і зворушливий, проте величний у своїй наївності? Я не бачу його. Він убитий стелами позитивної філософії. Він розчавлений газетними глузуваннями. Він закопаний у землю лопатою практичного смислу, і на його могилі немає хреста. У неї вбито осиковий кілок дрібного зиску і матеріалізму. Плач, Санчо! Такого господаря у тебе вже ніколи не буде, і якщо навіть ти станеш губернатором невеликого острова, нудьга з’їсть тебе. Твій єдиний вихід – на могилі лицаря надягти його обладунки і, стиснувши шпорами якогось Росінанта, помчати туди, де є лихо і де чекають хороброго захисника.

Але є Онєгін. І є Тетяна – не пізнане ним щастя. Є велич і трагізм людського існування, явлені без допомоги спілкування з духами і без сходження до пекла. Пушкін розщепив серце людське і поринув у його глибини, не вдаючись до містики. До містики ми стали нездатні, або майже не здатні. Але ми продовжуємо закохуватися, шукати щастя й раз у раз проходити повз нього. Ми продовжуємо калічити власне життя неуважністю й ранньою розпустою. Усе наше життя – це просто звичайна фабула, піднесена прозорливим генієм на захмарні висоти краси і смислу. Пушкін рятує нашу душу своєю кришталевою прозорістю і чистотою, рятує генієм, який світить крізь побут та повсякденність. Ось те, що нам потрібно, і те, що нам залишилося.

До Пушкіна треба дорости. Він видається простим і всюдисущим. Він із дитинства розливається над нами то казкою, то уривком тексту зі шкільної хрестоматії. І він же закритий від нашого розуміння ілюзією близького знайомства.

Але це воістину доросле читання, що тішить красою і живить корисністю. Це та розумна краса, що доступна будь-якій людині, яка вміє читати російською.

Далі слід зупинитися нам і дати слово самому Олександру Сергійовичу. Його пошарпаний томик «Онєгіна» може бути знайдений на більшості запилюжених книжкових полиць.

Візьмімо цю книгу, браття, візьмімо цю, за словом Ахматової, «повітряну громаду». Це та частина накопичених Європою скарбів серця, яка все ще зрозуміла для звичайної людини, зрозуміла до тих пір, доки людина залишається людиною. І поки не доторкнеться до цього скарбу людина, їй самій не стане зрозуміло, якою мірою вона, бідолашна, цих скарбів потребує.