Йоганн Себастьян Бах і його родина
«Він надто голосно грає на органі. Якщо він буде продовжувати робити те, що робить, то або зруйнується орган, або оглухнуть усі парафіяни». «Ну чому він обзиває мене козлоголосим фаготом?» — стогнав один із оркестрантів. «У його музиці надто багато каденцій та арпеджіо, ми не знаємо, коли нам вступати», — скаржився хор. «З якої речі він іде у відпустку на три місяці і не вважає за необхідне повідомити про це нам?» — обурювалися члени церковної ради...
Йоганн Себастьян Бах був не тільки композитором, але і керівником церковного хору. В такій якості він зіштовхувався з багатьма складнощами. Дивовижно, однак людина, що написала «Ісус — блаженство, очікуване людиною» та «Агнці можуть пастися спокійно», дійсно був поганим керівником хору місцевої церкви. Себастьян Бах, котрого називали «найвидатнішим музикантом від Бога з часів царя Давида», сла-вився своїм вибуховим темпераментом. Композитор, який написав «Пристрасті за Матвієм» і «Месу сі мінор», за словами одного біографа, мав характер «іноді просто-таки буйний».
У сімнадцятому і вісімнадцятому століттях ім’я Баха у східній Німеччині практично було синонімом слова «музика». Між 1600 і 1750 роками у східній Німеччині жили сорок Йоганнів Бахів, і дев’яносто відсотків із них були музикантами. Тому, коли в родині музиканта з Айзенаха Йоганна Амброзіуса Баха народився хлопчик і його назвали Йоганн Себастьян, передбачалося, що він також стане музикантом. Себастьян учився грати на струнних інструментах у батька, а на органі — у брата.
Коли Баху було 14 років, він почув про одну музичну школу в Північній Німеччині, куди приймали «дітей бідняків, які мали гарні голоси». Себастьяна прийняли до школи, тому що в нього було гарне сопрано, але незабаром голос його почав ламатись, і йому доводилося розраховувати на талант скрипаля й органіста, щоб утриматися в школі. Через три роки, коли Себастьяну виповнилося 17, він почав шукати роботу і влаштувався в себе на батьківщині. Як церковного органіста найменшої з трьох церков Арнштадта, міська рада зобов’язала його «прищеплювати парафіянам страх Божий, тверезість і миролюбство».
Сумнівно, щоб він в Арнштадті дуже переймався миролюбством, але от любов до Марії Барбари Бах стала важливою частиною його життя. В них було багато спільного: вона була також сиротою, її батько був органістом у церкві і помер у тому ж році, що й батько Себастьяна. В Себастьяна не було ніяких сумнівів, що ця дівчина призначена для нього. Гуляючи під прекрасними липами Арнштадта, вона вели бесіди про музику і про шлюб.
В Себастьяна були постійні проблеми з хором. Він був органістом — працювати з хором його не вчили. Крім того, його церква була найменшою в Арнштадті та її хор складався з підлітків. На музиці вони розумілися мало, і навіть міська рада визнавала, що їх поведінка «була часом просто образливою». Два роки він боровся з цією бандою шалапутів, та музика їх просто не цікавила. Але якось увечері той хлопець, якого Себастьян назвав козлоголосим фаготом, зустрів його на вулиці й обізвав брудним псом. Себастьян, який ніколи не славився стриманістю, вихопив шпагу і, перш ніж перехожі їх розборонили, встиг зробити кілька дірок в одязі свого супротивника.
Невдовзі Себастьяна викликала міська рада. За декілька тижнів він вирішив, що йому час піти у відпустку. Себастьян використав свою відпустку для того, щоб відвідати відомого органіста церкви святої Марії в Любеці, що в Північній Німеччині. Цю подорож він запам’ятав на все своє життя: прекрасним був не лише органіст, у церкві був також дивовижний хор і оркестр на сорок інструментів. То була музика, яка воістину прославляла Бога. Себастьян повернувся в Арнштадт із масою нових ідей, жодна з яких не була до душі парафіянам маленької церкви. «Його імпровізації між віршами стали просто нескінченними», а парафіяни були «розлючені, ображені і просто не в змозі слідувати таким складним мелодійним побудовам». Коли Себастьяну зробили зауваження щодо каденцій між віршами гімнів, він відплатив тим, що став грати до смішного коротенькі й примітивні прелюдії. Протягом року місцева влада благала його, апелювала до його совісті й навіть залякувала.
Восени його знову викликали до керівництва. Цього разу, окрім постійних проблем із хором, фігурувало і нове звинувачення. Офіційні документи гласять, що Себастьян «запрошував сторонню дівчину на хори і дозволяв їй там співати». Безсумнівно, що цією «сторонньою дівчиною» була Барбара. Оскільки на той час жінкам заборонялося співати в церкві, то навіть просто допустити її на хори — означало мати серйозні неприємності. Це стало останньою краплею: весь 1706 рік був суцільним конфліктом із міською радою. Себастьян перетворився на мішень для величезної кількості скарг із боку парафіян, а начальство поставило йому безліч ультиматумів.
Восени 1707 року Себастьян і Барбара вінчалися в маленькій церкві неподалік від Мюльхаузена. Родинне життя Баха було просто прекрасним. Один із його біографів зазначає: «Якщо будь-хто з геніїв і був призначений для щасливого сімейного життя, то це Себастьян Бах». Вони з Барбарою кохали одне одного і, видно, дуже одне одному пасували. Барбара стала матір’ю найталановитіших синів Баха і, крім того, в музичному відношенні була здатна розділити інтереси свого чоловіка і підтримати його. Через три місяці після весілля Себастьян виконав одну з найперших своїх кантат, «Бог — мій цар», у великій мюльхаузенській церкві.
Але невдовзі Себастьян знову був утягнутий у конфлікт. Він написав керівництву дуже дипломатичний — наскільки Себастьян узагалі вмів бути дипломатичним — лист, у якому просив звільнити його від посади. Він писав, що, хоча вони з Барбарою живуть дуже просто, але на таку платню «проіснувати практично неможливо». На цьому він не зупинився і додав, що вважає своїм покликанням «зробити музику гідним засобом прославлення Бога» і що в Мюльхаузені зробити це було «справою практично безнадійною».
Діти Баха, як і слід було очікувати, виявилися дуже здібними до музики, і Себастьян насолоджувався, навчаючи їх. Свого старшого сина, Вільгельма Фрідемана, він учив грати на клавірі і написав спеціально для нього підручник, на титульній сторінці якого начертав: «На славу Всевишнього і заради талантів мого ближнього».
В 1719 році, під час його відсутності, важко захворіла і померла Барбара. Нова дружина, співачка Анна Магдалена, була не просто матір’ю його дітей, але й помічницею в його трудах: вона переписувала для нього ноти, і він повністю довіряв їй у цій тяжкій і кропіткій праці.
Для Себастьяна мир і спокій наставали тоді, коли він, Анна Магдалена і їх десятеро дітей спускалися в музичний салон, під який був відведений перший поверх їх будинку. Там діти сідали за шість клавішних інструментів або починали налаштовувати ще десять духових і струнних. А Магдалена покривала своїм могутнім сопрано звучання всіх цих інструментів. Для Себастьяна славити Бога таким чином було найвищим блаженством, яке тільки можливе на цій землі. Воістину дещо біблійне було властиве укладу родини Баха. Це була сім’я, в якій панувала любов до праці, а щастя батьківської любові перемежовувалося з днями і ночами жалів і тривог.
В 1723 році Бах разом зі своєю дружиною Магдаленою перебрався в Лейпциг, де зайняв посаду музичного керівника церкви святого Томаса і шкільного вчителя. У школі йому доводилося викладати не тільки музику, але й латинь — це його щиро обурювало. Бах увесь час шукав можливості позбутися своїх шкільних обов’язків — йому не вистачало часу на церковну музику.
В Лейпцигу Себастьян написав близько трьохсот кантат і такі великі твори, як «Пристрасті за Матвієм» і «Месу сі мінор», яку часто називають його найвидатнішою богословською спадщиною. Бах не тільки писав музику — він прочитав безліч праць із богослов’я. Він ретельно студіював монументальний тритомний переклад Біблії Аютера, виправляв помилки в тексті і коментарях, уводив необхідні для правильного розуміння тексту слова і робив власні примітки, які є яскравим свідченням його духовного життя. Один із письменників відзначив, що Бах був «християнином, який жив із Біблією». Свої музичні композиції він часто починав абревіатурою «SDG — Soli Deo Gloria — одному Богу слава». Інколи він також писав: «JJ — Jesu juva — Ісусе, допоможи».
Коли люди захоплювалися його грою на органі, він відповідав: «У цьому немає нічого складного. Все, що вимагається, — це натискати потрібні клавіші в потрібний час, і тоді інструмент заграє сам собою».
Свій останній хорал він диктував зі смертного одра. Спочатку він хотів назвати його «Господи, в нужді ми перебуваємо», але потім передумав і дав хоралу таку назву: «До престолу Твого йду».
