Чи спасеться кіт Барсик?

Скільки кумедних дитячих записок «За здоров’я» доводилося бачити... Але одна запам’яталась особливо. Незграбним почерком старанно було виведено імена, вочевидь, найближчих дитини: «За здоров’я мами, тата, бабусі Олі, котика Барсика, дідуся, брата, котрий мене ображав». Малюку, не знайомому з тонкощами богослов’я, з ідеями християнського персоналізму, сотеріології та рештою дорослих речей, геть неможливо було уявити Царство Небесне без свого вусатого смугастого друга.

Достоєвський у «Братах Карамазових» відзначає, що тварини «з Христом раніше за нас були». Справді, звірів було створено раніше за людину: у п’ятий день творіння — водних («плазунів») і небесних («птахів») мешканців, у шостий день — земних, і тільки потім — людину. І жили тварини в мирі з людиною і один з одним, не відаючи жодних форм хижацтва. І була людина як вінець творіння володарем над усякою душею живою, котрій за дарованим від Творця правом повинна була наректи імена (див. Бут. 2, 19). Це був світ, світ у тому числі й тваринний, що не знав тління, «творіння, сповнене радості», за словом святого Максима Сповідника.

Але все змінилося після гріхопадіння. Сказав Бог Адамові, який порушив заповіт: Проклята через тебе земля (Бут. 3, 17). Є гарний старовинний лубок XVIII століття. На ньому зображено вигнання із саду Едемського Адама та Єви, разом з якими сад вимушено полишають і тварини із сумно понуреними мордами. Так людина виявилася відповідальною за хворобу всього космосу, всієї тварі, за спаплюження буття, яке мало бути спілкуванням з Богом. Усе створіння разом зітхає і разом мучиться аж досі (Рим. 8, 22). Почався зворотний шлях додому людини в історії, шлях блудного сина до Небесного Отця. Людині спокутною жертвою Христа було відкрито можливість увійти в Царство Небесне, та чи успадковують його тварини?

Це питання залишилося малоопрацьованим у православному богослов’ї. І хоча пророк Ісайя прорікав майбутнє блаженство тваринного світу: Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом, і поганяти їх буде мала дитина. Корова й ведмедиця будуть пастися вкупі, маленькі їхні лежатимуть разочком, а лев, як віл, солому буде їсти. Немовля гратиметься коло нори гадюки, а малятко встромить руку в зміїну нору. (Іс. 11, 6–8), — найчастіше в дискусії про успадкування Царства Небесного тваринами лунають голоси противників такої можливості. У древній Церкві не було досягнуто consensus patrum з цього питання (як, утім, і зараз). Немає систематизованого, послідовного вчення Церкви про тварин: Вселенські Собори не виробили догмата про тварин — є лише кілька постанов Шостого Собору, котрі стосуються канонічного права (заборона їсти разом з тваринами за одним столом і з одного посуду, заборона приносити тварин у храм). Стосовно ж розуміння тварини та її долі є хіба сума приватних думок отців Церкви. Наприклад, преподобний Симеон Новий Богослов уважав, що після майбутнього оновлення та переміни людини «вся твар» оновиться разом із нею і стане «нетлінною та духовною». Такої ж позиції майбутньої нетлінності всієї тварі дотримувались і святитель Іоанн Златоуст, і преподобний Іустин Сербський, і святитель Лука Войно-Ясенецький. Одним із головних аргументів прибічників цієї ідеї були слова Писання: Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління (Рим. 8, 19–21). Відомий давній переказ про блаженного Андрія, піднесеного до третього неба, де він побачив перемінених тварин у блаженстві й здивувався, на що йому згори був Голос: «Що ти дивуєшся, Андрію? Невже ти вважаєш, що Бог дасть хоча б одній Своїй тварі тління?» Але була й протилежна позиція. Так святитель Ігнатій (Брянчанінов) уважав, що коли тварина не має образу й подоби Божої, то Царства Небесного не успадковує, оскільки в момент фізичної смерті, смерті тіла, розпадається й душа тварини. Тут дається взнаки, ймовірно, античний вплив, наприклад, вплив учення Аристотеля про різні типи душі (рослинної, тваринної, розумної).

Питання про успадкування тваринами Царства Небесного — питання про відмінність тварини від людини. Тут лунає різна аргументація: тварина не створена «за образом і подобою», її функція виключно інструментальна стосовно людини — служити їй, а в Царстві Небесному така необхідність відпаде. Або так: тваринний світ — самозамкнений світ, а людина — єдине творіння Боже, якому для реалізації повноти своїх можливостей потрібен Інший, тобто Бог. «Тварина просто живе, а людині потрібен привід для життя» (о. Андрій Кураєв). Тварина не здатна сприйняти Одкровення, оскільки воно має на увазі певну «активність, що передбачає відповідні здібності розуму й волі» (Семен Франк). «Тварина не знає духовної спраги. Коли вона спокійна, сита й задоволена, вона щаслива. Не те — людина» (отець Олександр Мень). «Тварина не здатна свідчити й питати» (Декарт), «позбавлена гідності морального самовизначення» (Кант). Тварина завжди обмежена видовими ознаками, а людина здатна «перейти міру єства», як кажуть філософи, здатна до трансцендування, може виходити за свої межі. Цю низку аргументів, з якими, здавалося б, не посперечаєшся, продовжувати можна безкінечно. Проте тварина не завжди діє у відповідності до заданої природою «програми» і може також поводитися нетипово, виявляти унікальні якості, що так нагадують людські чесноти: вона здатна на вірність до смерті, здатна відчувати жаль і співчуття, провину й сором...

У православній агіографії, у збережених переказах чи у фольклорних казаннях є чимало свідчень несподіваної ласки і допомоги навіть найлютіших, здавалося б, тварин святим. Ворони приносили хліб і м’ясо пророку Іллі. Є цікавий переказ, що його оповів чернець V століття Кассіан, про апостола Іоанна Богослова, який приручив куріпку й вільний час проводив нерідко за грою з цим птахом. З давніх патериків відомо, що на аренах цирків тварини часто відмовлялися нападати на християн, яких, за замислом римлян-язичників, мали б розшматувати. Наприклад, на одній з римських арен лащився й лизав ноги дияконисі Тетяні (ІІІ ст.) атласький лев. Охоронці-гонителі подумали, що це якийсь особливий «ручний лев» і, розлючені, кинулися до хижака — тварина миттю розтерзала одного з них. Коло ніг великомученика Пантелеймона (ІІІ ст.), кинутого на арену цирку до хижаків, сумирно вкладалися тварини. Століття по тому стався схожий випадок: лев відмовився терзати святого Неофіта.

У ІІІ столітті на горі поблизу Кесарії Каппадокійської жив святий Мамант, у хижці якого збиралися його, як казав сам святий, друзі: лані, кози, гієни, леви (причому одночасно). Преподобному Антонію Великому (III–IV ст.) у Єгипетській пустелі дорогу вказувала гієна, у дорозі його годував хлібом ворон, йому прислужували леви. У цей же час у цій же пустелі мешкав преподобний Еллій, якому вдалося приручити крокодила, що наводив страх на всю околицю своєю кровожерливістю: наприклад, тварина могла упокорено підставити спину, щоб переправити подвижника через річку. У IV–V століттях жив святитель Акакій, єпископ Мелітинський, котрий під час читання проповіді просив ластівок не шуміти, і пташки на час слухняно вилітали зі своїх гнізд, щоб не заважати святому проповідувати Слово Боже.

Уже ближче до нашого часу, у XIV столітті, преподобному Сергію Радонезькому, який подвизався у лісі в маленькій келії, вдалося подружитися з вовком, родиною кабанів, він навіть підгодовував хлібом ведмедя, часто віддаючи останню скибку клишоногому. Цікаво, що ведмідь терпляче чекав поруч, поки святий завершить молитву. З житія, укладеного ченцем Никоном Рождественським, відомий дивовижний епізод з життя учня преподобного Сергія — Павла Обнорського. Жив він відлюдником у лісі в дуплі від липи, а потім перейшов річку Нурму, де став будувати собі просторішу келію. Якось його навідав інший учень преподобного, Сергій Нуромський, і був вражений такою картиною: «Зграї птахів вилися коло Павла, деякі з них сиділи на голові та плечах його, і він годував їх із рук; тут-таки стояв ведмідь, очікуючи собі їжі від пустельника; лисиці й зайці бігали довкола, в очікуванні того ж...»

До преподобного Серафима Саровського (1754–1833) у його «пустиньку» приходив ведмідь, який, отримавши порцію ласощів від святого, підставляв загривок, щоб його погладили, та вмощувався коло ніг святого, мов відданий дворняга. Учень преподобного, ієромонах Іоасаф пригадував, що праведник ходив зі своєї «пустиньки» у храм на недільні та святкові служби, «...потім повертався у свою пустиньку, узявши мізерної їжі на тиждень. Цією поживою годувався не лише сам, але ділився з усякою твар’ю. В опівнічний час до келії його збиралися ведмеді, вовки, зайці та лисиці, і взагалі різні звірі, які були в Саровському лісі; підповзали навіть змії, ящірки та інші гади.

Прочитавши правило Пахомія Великого, подвижник після закінчення молитви виходив з келії і починав їх годувати. Саровський ієродиякон Олександр Курський був самовидцем цього видовища. Здивований цим, він запитав старця, як вистачає в нього хліба для такої кількості тварин. На це отець Серафим відповів йому, що в кошичку в нього завжди стільки хліба, скільки потрібно для їхнього насичення».

З біографії преподобного Германа Аляскінського (1756–1836) дізнаємося: «Коло його келій жили горностаї. Ці звірятка вирізняються своєю полохливістю. Але вони прибігали до преподобного Германа та їли з його рук. Бачили, як преподобний Герман годував ведмедя».

А ось приклад із житія нашого сучасника. Преподобний Кукша Одеський у роки сталінських репресій та гонінь на Церкву у віці 63 років був зісланий на надзвичайно важкі лісоповальні роботи, де мусив працювати по 14 годин на добу. Нещасних засуджених майже не годували. І тут з преподобним сталося диво: ворон став годувати його, послабленого щоденною каторжною працею.

Чому так відбувається? Преподобний Ісаак Сирін казав: «Тварини вчувають запах раю і йдуть до святих». Або до благочестивих людей...

Наприкінці 2000-х ролик про одного сербського ченця буквально «підірвав» Інтернет. Молодий ігумен Амвросій (Алімпіє́віч) як відлюдник подвизався у старовинному сербському монастирі Ковільє під горою Явор. Утім, не зовсім як відлюдник: у товаристві лисиці, яку вдалося випросити у мисливців, і вовчиці Альфи. «Їй було лише 15 днів, коли її принесли до мене, щойно очі відкрилися... я годував її щочотири години, спершу молоком, потім меленим м’ясом... Назвав її Альфа, бо мені розповіли, що вона була найбільшою у виводку і, ймовірно, була призначена на те, щоб стати альфа-самицею», — розповідає чернець. Тварина нікого, окрім отця Амвросія, до себе близько не підпускає: підозріло наїжачується і тримається від усіх на відстані кількох метрів, нервово бігаючи колами. Зате зі своїм годувальником грається, лащиться, тулиться до нього мордочкою, покірливо слідуючи за ним територією монастиря. Поки отець Амвросій проводить богослужіння, 10-місячна Альфа чекає свого господаря коло входу до напівпечерного храму. На території монастиря у вовчиці є своя лавка і буда, хоча чернець надає тварині повну свободу, дає можливість гуляти в горах: «Це головна властивість любові — свобода. Тому, кого ти любиш, даєш свободу, і якщо він до тебе повернеться — значить, він тебе справді любить. Як каже китайське прислів’я — відчини дверцята клітки, щоб птах до тебе повернувся. Тому єдина умова любові — свобода. А ми зазвичай маємо якесь хворобливе власницьке ставлення, щоб це було тільки наше, нічиє більше. Відпускаєш того, кого любиш, даєш свободу — і він, якщо насправді тебе любить, буде тут, з тобою, якщо піде — то піде. Ти все одно його любиш». Лисиця ж узагалі постійно гуляє сама по собі: будучи твариною більш обережною, аніж вовчиця, навідує ченця тільки з настанням сутінок.

Альфа не перша вовчиця, яку вдалося приручити отцю Амвросію, до неї була інша. Також у різний час, за свідченням захоплених своїм батюшкою місцевих мешканців, ігумену чудесним чином вдалося подружитися зі змією, вороном, папугою ара, зайцем, їжаком та іншими тваринами. На запитання, в чому секрет віднаходження спільної мови з тваринами, знічений чернець відповідає, що для нього самого багато що залишається поки прихованим і незрозумілим. Тим паче до постригу він ніколи не мав навіть кота чи собаку — лише тут, у монастирі під горою Явор, прийшло «особливе відчуття природи».

 

Пам’ятаю наше засмучення, коли моя бабуся упродовж кількох років не могла знайти священика, який би погодився освятити квартиру: священнослужителів бентежила наявність в домі кицьки та собаки, хоча в канонічному праві не зафіксовано заборону перебувати тваринам в одному приміщенні з іконами чи іншими святинями. Ймовірно, таке упередження — відгомін старозавітного минулого з його традицією поділу тварин на «чистих» і «нечистих». Але, як сказано в Писанні, що Бог очистив, не вважай за нечисте (Діян. 10, 15). Архімандрит Феогност (Пушков) звертає увагу на те, що є ситуації, коли виставити тварину на вулицю — це приректи її на вірну загибель (наприклад, вигнати на мороз або підтоплену ділянку): «Наприклад, місіонери освічують алеутів. Останні мешкають у своїх юртах разом із собаками. Якщо алеут вижене свою собаку на вулицю на ніч, то зранку він буде позбавлений усього, з чим пов’язаний його побут: сторожа, саней (у них запрягали собаку), помічника в полюванні та риболовлі (алеути лише цими двома промислами й живуть)». І тоді піклування про дотримання «благочестивого побуту» (отець Василій Зеньковський) обернеться порушенням заповіді Господньої: Піклується праведний життям худоби своєї, а серце безбожних жорстоке (Прип. 12, 10).

Що стосується перебування тварини на території храму, то 88-е правило Трульського Вселенського Собору (691–692) говорить: «Ніхто всередину священного храму нехай не вводить ніякої тварини; хіба що хтось, подорожуючи, через крайню потребу, позбавлений житла та готелю, зупиниться в такому храмі. Тому що тварина, не будучи введеною в огорожу, іноді могла б загинути; і сам він, втративши тварину, і через це позбувшись можливості продовжувати дорогу, міг би наразитися на небезпеку для життя. Бо ми знаємо, що субота для людини (Мк. 2, 27), і тому потрібно застосувати всі можливості, щоб піклуватися про спасіння та безпеку людини. Якщо ж хтось буде викритий, згідно з вищесказаним, що без потреби заводить тварину до храму, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений». Що стосується богослужбового чину у випадку «осквернення» храму, то такий малий чин освячення сьогодні служиться у випадку пролиття в храмі крові тварини (тобто її народження або насильницької смерті).

Цікаво, що в інославних трапляються поодинокі випадки допущення перебування тварин на території храму, хоча для католиків і протестантів у цілому також не є характерною участь вусатих-смугастих у богослужінні. Але відомо, що, наприклад, у 2004 році священик одного з храмів німецького міста Кельн Вольфганг Кестерманн вирішив звершувати для тварин месу: на першій такій службі були присутні 150 парафіян зі своїми собаками, кицьками, кроликами та ящірками. У 2014 році в Німеччині, в місті Дортмунд, уже протестанти привели на службу хатніх годованців (від морських свинок до поні). Варто зазначити, що є місцеві традиції, наприклад, у католиків, які допускають присутність тварин у храмі. Так 17 січня католики-мексиканці святкують день пам’яті святого Антонія Ебботта, який колись роздав своє майно бідним і провів усе життя в пустелі з тваринами. Цього дня віряни Мехіко приносять у храми своїх хатніх годованців, яких священики благословляють і окропляють святою водою. Згідно з деякими джерелами (щоправда, не надто авторитетними), схожа традиція існувала й у вітчизняній Православній Церкві: аж до самого початку ХХ століття в день пам’яті святого Афіногена, 29 липня, селяни також приносили, приводили до богослужіння своїх тварин (худобу) для звершення особливого молитовного чину над ними, правда, не на території храму, а біля нього.

 

«Все, що дихає, нехай хвалить Господа», — вигукує псалмопівець. Таким чином, кожне творіння виявляється онтологічно включеним у спілкування з Творцем. Це спілкування є ієрархічним, але Божественна Любов не відкидає жодного свого творіння. Більше того, парадоксально, але не людина, вінець творіння, першою виявила гостинність до Бога, а тварини, хай і мимоволі. Бог народився у хліву поруч з тваринами, що потіснилися, в той час як люди у Вифлеємі відмовилися прочинити двері Спасителю, Який приходить у світ, і дати прихисток Йому.

Нам не дано зазирнути у майбутнє й побачити долю творіння, зараз ми бачимо ніби в тьмяному дзеркалі, гадаючи (1 Кор. 13, 12). Тому нам немає що заперечити напевне малюку, який любовно підносить молитву про спасіння дорогого серцю котика Барсика.

Опублiковано: № 1 (79) Дата публiкацiї на сайтi: 22 September 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Чи спасеться кіт Барсик?

Чи спасеться кіт Барсик?

Анна Голубицкая
Журнал «Отрок.ua»
Скільки кумедних дитячих записок «За здоров’я» доводилося бачити... Але одна запам’яталась особливо. Незграбним почерком старанно було виведено імена, вочевидь, найближчих дитини: «За здоров’я мами, тата, бабусі Олі, котика Барсика, дідуся, брата, котрий мене ображав». Малюку, не знайомому з тонкощами богослов’я, з ідеями християнського персоналізму, сотеріології та рештою дорослих речей, геть неможливо було уявити Царство Небесне без свого вусатого смугастого друга.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
09:24 16.03.2017 | Иванов
Ссылка на Феогноста Пушкова.... ох.... Если он за котиков, то нужно быть против.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: