Історія для вдумливої людини — книга за сімома печатями. Сухий перелік фактів і подій навряд чи відкриває суть і смисл того, що відбувається. Різноманітні інтерпретації часом надто далеко відводять від відповідей.

Історія Америки в загальних рисах відома. Але як підібрати ключ до її таємниці? Де схований цей скарб? Стрілка компасу чесного й допитливого шукача скарбів вказує у бік Церкви.

Людина мислить стереотипно й узагальнювально. Росіяни — це ведмеді, яких водять по вулицях за кільце в носі, страшний мороз, багато горілки й танці під балалайку. Китай — це купа низькорослого народу, чи то усмішливого, чи примруженого, слухняного вождю і здатного запустити ракету в космос з великої рогатки, якщо гумку натягнути всім миром. Англія — це густий туман над Темзою, Франція — худорлявий і високий чоловік у плащі й береті, який розглядає жінок з вікна кафе.

Скажіть лише слово — і мозок зреагує фонтаном асоціацій, якщо дозволять знання. Якщо знань мало, мозок ліниво вицідить із себе який-небудь шаблон, більш чи менш загальний для однієї із людських груп. Що робити? Такими є закони непреображеної розумової діяльності. А якими реакціями відповідає мозок на слово «Америка»?

Б’юся в заклад, що тут асоціацій буде побільше, ніж при реакції на ім’я «Монголія».

Америка — це В’єтнамська війна і психоделічна культура. Амінь.

Америка — це країна класичного рабства, яка оголосила раніше за інших рабству війну. Амінь.

Долари, джинси, вказівний перст дядечка з цапиною борідкою — звідти. Мозок президента, розбризканий на асфальті центральної вулиці Далласа, — звідти.

Це консервативне суспільство з максимальним градусом розпусти. Амінь.

Це найзухваліші хмарочоси й найнепролазніша провінція за десяток миль від найближчих хмарочосів. Амінь.

Це імперія, яка жонглює поняттями свободи й рівності, заради повного їх нівелювання. Амінь.

Це будівельний майданчик царства антихриста, де найбільше зайняті читанням Біблії. Амінь. Амінь. Амінь.

Що б ми не сказали про Америку, це буде суміш холодного й гарячого, суміш, логічно неможлива, однак реально існуюча. Живий труп, гарячий сніг. Це — Америка.

Усе можна піддавати сумніву. «А ви там були?» Не був. Інші були, повернулися й розповіли.

Ми ж бо самі — простіше. Ми співали «Гудбай, Америка, о-о-о, где я не буду никогда...» Раніше слово «ніколи» викликало в мені сумну заздрість до тих, хто був чи буде. Тепер викликає щось нове, на кшталт «а воно мені треба?» В Європі он тротуари шампунем миють, і то не дуже хочеться в усіх містах побувати. А тут: сходи в McDonald’s, пожуй гумку, не закриваючи рота, — і культурне занурення відбулося. Нас і купили яскравою етикеткою американського способу життя в часи нещодавнього зламу епох. Безумовно, узвичаєні образи Америки, нав’язані масовою культурою, — це експортний товар. Реальність інша. Але не будемо забувати, що в інформаційну епоху віртуальна реальність змагається з дійсністю майже на рівних. Так що людина, яка розуміється на правилах бейсболу, вправі вважати себе наполовину американцем.

Я ж грішний ніяк не второпаю, хто і навіщо лупить биткою по м’ячику і хто куди потім біжить. А тим часом, результати цієї гри — чи не найголовніша новина вранішньої газети.

У «Злочині й карі» пан Свидригайлов асоціював Америку з подорожжю в один бік, на той світ. Такий собі one way ticket. Цей пан був великим оригіналом в уявленнях про потойбічне життя. У те, що це життя є, він вірив. Але вважав значно справедливішим уявляти його не у вигляді Міста, що сходить з неба, і вогню, який не згасне, а у вигляді звичайної лазні з павуками.

Холодним, сірим ранком, втомлений власною ціложиттєвою розпустою, на березі Малої Неви пан Свидригайлов пустив собі кулю в лоба. За півхвилини до відправлення у лазню з павуками він перекинувся кількома фразами з квартальним.

- Тута не місце. - Я, брате, їду в чужі краї. - У чужі краї? - В Америку. - В Америку?

Свидригайлов вийняв револьвер і звів курок.

-

Коли тебе будуть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, в Америку.

Він приставив револьвер до своєї правої скроні...

Ми не хочемо звершувати подібні подорожі за океан. Нехай Господь убереже нас від цього! Але страшенно хочеться знати, чому всі дороги, які раніше вели до Рима, тепер ведуть на Волл-стріт чи до Білого дому?

Гроші, свобода самореалізації, втеча від умовностей, які панують на батьківщині? Можливо. Але має бути щось іще.

Царство Боже на землі, але без Маркса, Енгельса, Леніна. Це вже ближче. Комунізм марив земним царством справедливості, але без релігії, тобто без покаянного шепоту в сповідальні, без першого Причастя, без дзвонів щонеділі. Європейський комунізм і в теорії, і на практиці — антирелігійний загалом й антихристиянський переважно.

Америка — це досвід побудови суспільства щастя, але без війни з релігією. Це суміш європейського індивідуалізму і європейської ж релігійності.

З одного боку, скрізь свобода, мова й крики про неї. Свобода приватної власності, свобода підприємництва, релігійна свобода, свобода виборчих прав і громадянських зібрань. З другого боку — обов’язки, борги. Ти повинен бути на молитовному зібранні в неділю, ти повинен сплачувати податки, цікавитися політикою, боротися з ожирінням і парниковим ефектом. Ти повинен усміхатися, повинен бути щасливим або, у крайньому разі, зображати щастя. Пункція, витягнута зі спинного мозку Європи й уприснута в незаймані простори нового континенту, — це Америка.

Якщо поставити питання так, що людина може обирати не лише місце проживання й рід занять, але і стать, що вона вільна спати з ким завгодно, робити, що завгодно, то такий тип свободи стане руйнівним явищем. Розмови про свободу стануть словесним прикриттям для гріха. А властивість гріха — вбивати свободу в зародку. «Усякий, хто робить гріх, є раб гріха». З огляду на логічну невідворотність рабство гріху варто шукати в тій стороні, де найголосніше кричать про свободу.

Стоячи на таких засадах, я пропоную всім нам — і тим, хто любить Америку, і тим, хто її ненавидить (бо вона всього цього варта) — точку зору, ракурс на її історію. Я пропоную вивчати її історію як історію сект або численних протестантських деномінацій, як історію продовження релігійного життя Європи і стверджую, що поза контекстом розвитку протестантизму історію Америки зрозуміти не можна. Краще не марнувати час і зайнятися чимось іншим. Наприклад, збиранням платівок Майкла Джексона.

Ні, можна, звісно, вигадати й інші підходи. Можна, приміром, познайомитися з біографіями президентів на доларових банкнотах. Рудого вояки Гранта з купюри в п’ятдесят баксів, або ірландця Джексона з двадцятидоларового білета. Це теж шлях, і на ньому є цікаві відкриття. Але все одне це ковзання, а не занурення. Занурення зобов’язує цікавитися життям духу. Та й усі 43 президенти США, як не крути, християни. Одинадцять — члени Єпископальної церкви, десять — Пресвітеріанської, п’ятеро методистів, ще баптисти (до речі, Клінтон), квакери. Один єговіст (Ейзенхауер) й один католик, чия дружина Жаклін після його смерті стала дружиною мільйонера Онассиса і про чию насильницьку смерть ми вже згадали раніше.

Шлях запропоновано. Він довгий, як китайська дорога в тисячу лі. Його подолає той, хто йде. Я ж для розвитку теми перерахую кілька фактів, що підтверджують мою теорію.

Перших колоністів у Новий Світ виштовхувала Європа. Втомившись, утративши надію добитися громадянського права й злагоди між різними християнськими віросповіданнями, майже збожеволівши від релігійних війн, Європа змусила своїх дітей шукати щастя там, де європейський Макар телят іще не ганяв. Діти перетнули Атлантику, несучи з собою Біблію короля Якова і мрію про тихе й мирне життя в усякій побожності та чистоті (1 Тим.2, 2). Ще вони думали, що виконують буквально слова апостола: Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь (2 Кор. 6, 17). «З-поміж них» — це з-поміж європейців, які втомилися від Варфоломіївських ночей, папських булл і династичних суперечок. Перші колоністи, як і безліч їхніх пізніх наслідувачів, палко прагнули почати життя заново, і неодмінно на твердому ґрунті слів Христових.

Своєю ревністю вони були подібні до давніх монахів, котрі йшли в пустелі й жаждували благодаті. Але вони були протестантами, і ревність їхня втілювалася інакше. Вони воювали з індіанцями, копали, будували, не розлучалися з Біблією, народжували по дюжині дітей. Це була протестантська аскеза, вимушена обживанням нової, непривітної території.

Звісно, переміщення в просторі не тягне за собою автоматичну зміну життя. Колоністи привезли разом з собою релігійні чвари, впевненість в особистому спасінні, підозрілість до всіх, хто вірить інакше. Тікаючи від релігійних переслідувань на старій батьківщині, вони примудрилися запалити вогнища тепер уже протестантської інквізиції. З часом у них почалися свої «полювання на відьом». У 1692 році, приміром, у штаті Массачусетс було спалено двадцятеро осіб. Ті, хто любить ототожнювати протестантизм з гуманністю й прогресом, мусять знати й ці історії. Якщо дивитися на Закон Мойсея як на книгу обов’язкових для співжиття норм, як на кримінальний і громадянський кодекс, то до правопорушників будуть зараховані не лише злодії і ґвалтівники, але й чаклуни і ворожбити. Диявол є, мають бути і його слуги. Думка, яка працює в цьому напрямку, обов’язково побачить у навколишній дійсності щось інфернальне. Слугою найчастіше буде жінка або дівчина. Єва — перша жертва змієвих хитрощів. Її дочки допитливі, довірливі, емоційні. Для лукавого вони — слабка ланка. Все це було ясно для пуритан як білий день. Питання було лише в строках, тобто коли люди вирішать, що голод, моровиця худоби чи ураган викликаний бісівським впливом. Коли чиясь поведінка стане підозрілою? Кого бачили вночі, як він ішов із селища? Хто перестав ходити на служби й несхвально висловлюється про віру?

Найгучніший процес проти відьом у Новій Англії мав місце через сім років після останнього спалення відьми в самій Англії.

До сьогодні одним із поширених голлівудських сюжетів є поява диявола в якомусь тихому провінційному містечку. Він зовні респектабельний і ні в кого не викликає підозр. Але незабаром містечко накриє хвиля взаємної ненависті, проллється кров, запалають будівлі. Злісний регіт на тлі пожежі дасть нам зрозуміти, що доля цього містечка є репетицією планетарних подій.

Говорити про чортовиння я не люблю, хоча не маю сумнівів у його існуванні. Повернемося краще до тих днів, коли все починалося. У 1620 році трищогловий барк під назвою Mayflower пристав до східного узбережжя, висадивши на землю 102 поселенців. Це було народження Плімутської колонії, зернятка, з якого виросло дерево Сполучених Штатів. За вірою ці люди були переважно пуритани. Що це таке, ми маємо знати хоча би приблизно — або завдяки однойменному роману Вальтера Скота, або завдяки спеціальній літературі.

Пуритани XVII століття — це люди, від яких вимагалося щоденне відвідування служби двічі на день і суворе шанування неділі. Вони повинні були дотримуватися крайньої строгості в одязі, не грати в карти, не читати нічого, крім Біблії і тлумачень на неї. Життєвий успіх, завдяки запозиченню кальвіністських ідей, сприймався як запорука врятованості. Дітей пуритани хрестили, з приводу чого з ними пізніше запекло сперечалися баптисти.

Їм було дуже важко спочатку. Люті зими, хвороби й невміння добувати їжу в нових умовах поставили життя першої колонії на межу зникнення. Допомогли туземці. Місцеві індіанці навчили білих вирощувати кукурудзу. Маїс став культовим явищем, що далеко виходив за межі харчової користі. Ось чому ми нині жуємо попкорн у кінотеатрах! Ось чому Хрущову не давали спокою успіхи США в сільському господарстві, і він мріяв перегнати Штати у вирощуванні саме цієї культури. Ось чому наші місцеві протестанти святкують день урожаю і подяки за врожай. Вони бережуть традиції американських учителів, хоча нас вчать нехтувати традиції і шанувати лише Біблію.

Хоча життя плімутських братів було врятоване добротою індіанців, останніх колоністи не жалували. Вони вважали їх злими язичниками, ворогами народу Божого й, відповідно, жорстоко винищували. Індіанці чинили опір хоробро й уміло. Цю сторінку світової історії ми можемо вивчати лежачи на канапі й продивляючись старі фільми кіностудії «Дефа» з Гойко Мітічем у головній ролі.

Взагалі історію США можна вивчати лежачи на канапі перед увімкненим телевізором. «Віднесені вітром» з Кларком Гейблом розкажуть про громадянську війну. Війна завжди лише тло для любовної історії, хіба не так? Про Золоту лихоманку, про урбанізацію, що пережовує маленьку людину, розповість німе кіно з Чапліном. Але повернемося до першопоселенців.

Значно терпимішими до туземців були інші релігійні групи, наприклад, квакери. Своє ім’я ці люди отримали від англійського дієслова «трепетати», оскільки родоначальники цього протестантського відгалуження благоговійно трепетали від страху, думаючи про Бога або чуючи про Нього. Квакери заснували на східному узбережжі колонію під назвою Пенсільванія («лісиста земля Пена») на честь батька одного з переселенців Вільяма Пена. Звід законів цим людям заміняла Біблія. Вони вірили в земне щастя, засноване на любові до Писання. І хоча їхня спроба, як і спроби багатьох інших ентузіастів, заснувати громадянське співжиття лише на Слові Божому провалилася, експеримент гідний поваги. До них подібним експериментом був захоплений Олівер Кромвель, який зобов’язував членів англійського парламенту складати промови на основі біблійних текстів і який уважав, що найкращий звід законів — це Старий і Новий Завіт. Квакери продовжили на новому місці старі європейські досліди і вкотре довели їхню утопічність.

Містом «братської любові» — Філадельфією — назвали квакери столицю свого штату. Кожен, хто знайомий з Апокаліпсисом, почувши назву Філадельфії, має згадати слова: І до Ангела з Церкви в Філядельфії напиши... (Об’явл. 3, 7). Це передостанній Ангел Апокаліпсису, до якого звертається Христос. Далі тільки Ангел з Церкви в Лаодикії. Після нього вмовляння закінчуються і починається драматургія апокаліптичних видінь.

В Америці текст Біблії треба знати добре. Там багато географічних назв запозичено зі священної історії. Там боксер, піднімаючись на квадрат рингу, бурмоче псалом, пританцьовуючи на реперський манір. Там успішний бізнесмен неодмінно назве благословення Боже причиною фінансового успіху. Плакати, які нагадують про десять заповідей, скульптури, що зображають скрижалі Завіту, — такі ж неодмінні культурні знаки, як в Італії фігурки Мадонни у спеціальних нішах. Від Писання не втечеш навіть слухаючи джаз. Половина класичних текстів написана на біблійні теми. Не варто залишати це поза увагою. Як Китай не зрозумілий без конфуціанства, так і Штати не зрозумілі без спеціальної теологічної підготовки.

Білим людям китайці здаються всі на одне обличчя. Православним людям всі протестанти здаються одноманітною мішаниною. Насправді це не так. І нам доведеться розбиратися у відмінностях християнських деномінацій не з причини простої цікавості, а з причини їхньої активної всюдисутності.

Квакери, приміром, не любили воювати і не хотіли вбивати індіанців. Тому їхні успіхи були значно меншими, ніж успіхи пуритан. Звісно, ми маємо на увазі успіхи в цьому світі, оскільки в «тому» світі будь-яка діяльність має іншу оцінку. Ще більш віротерпимими виявилися баптисти. Один із них, Роджер Вільямс, вважав, що віра індіанців угодна Богові й нема потреби серед них проповідувати. Інший, Джон Еліот, був упевнений, що індіанці — це розсіяні й загублені десять колін Ізраїлю. Цей місіонер створював табори, де навчав могікан Закону Мойсеєвого (!). Це, либонь, предтечі мормонів, які вважають Америку новою землею Обітованою і замість Біблії пропонують вивчати Книгу Мормона. Крім Вільямса й Еліота були ще сотні інших ентузіастів, котрі вивчали туземні мови, перекладали Писання, йшли у вігвами з проповіддю. Деяких із них любили й слухали. З деяких знімали скальп. Було це в часи, коли на Русі щойно завершила правління династія Рюриковичів. Так що коріння американської нації сягає глибше, ніж у часи Авраама Лінкольна і війни Півночі й Півдня.

Я втомився ритися в закапелках пам’яті й шукати факти, що потверджують мою теорію. Якби у мене був німецький склад розуму, будь-яка стаття могла би перетворитися на вичерпну дисертацію. Але є й інші підходи, окрім німецького. Можна задати напрямок думки, поштовх, щоб зацікавлена людина продовжила пошук і пораділа власним відкриттям. Остання позиція мені ближча.

Звісно, зайвих знань не буває. Вивчати можна все: і психологію рабства, і життя в індіанських резерваціях, і велику американську літературу, і механізм роботи Федеральної резервної системи. Але, повторюю, без знання основ релігійного життя все це буде знанням, що зникає, як мильна бульбашка. В той час як знання у сфері релігії дають ґрунт усім іншим знанням і пояснення багатьом доти не зрозумілим явищам. Вибачте за надокучливість.

Протестантських проповідників американського штибу на просторах матінки Русі сьогодні багато. Вони їдуть сюди так, як колись пливли в Америку їхні далекі предки. Це було, з одного боку, втечею від божевілля на батьківщині, а з другого боку, спробою навчити віри темних дикунів. Нині все — так само. Ми в їхніх очах — дикуни. Вони ж утікають звідти, де нікого не здивуєш їхніми заяложеними жартами з трибуни. Втікають, щоб знайти собі застосування і, диви, навернути пару-другу туземців.

Нам же потрібно зрозуміти, що Америка — це політичне й культурне явище планетарного масштабу, коріння якого — в історії протестантизму. Той, хто помічає долар, але впритул не бачить кафедру проповідника, сліпий останньою сліпотою. З ним сперечатися не будемо. Все одно він нічого не розуміє.

Так само сліпий той, хто знає все про штатівські ракети, але не знає, що пілоти цієї країни перед польотом моляться. Такий «знавець» програє Штатам війну, хоча ті й моляться по-протестантському.

Плюси й мінуси цієї країни замішані на ідеях реформації. Якщо не здійснити духовну перемогу над цими ідеями, доведеться потрапити в рабство або в чималу залежність від цієї специфічно духовної країни. Останнє, здається, і відбувається у світі.

Ви запитаєте, як здійснити цю саму духовну перемогу. Літургійними засобами. Пояснюю.

Один православний священик збудував храм навпроти молитовного будинку, де проповідує «світило» на кшталт Біллі Грема. Священика питають: ви не боїтеся, що ваші парафіяни порозбігаються? А він відповідає: нехай вони бояться.

Протестантизмом в Америці навіть кішку не здивуєш. Зате православна Літургія — це справжнє одкровення. Серафим Роуз, іще коли був Юджином, зайшов якось у православний храм і відчув себе вдома. Це не щасливий виняток. Це — запорука масових навернень і можливого успіху православної місії. Я в це вірю.

На Захід потрібно дивитися вільно. Без заздрощів, без злості, без плазування. Не треба ні розчинятися в ньому, ні проклинати його. Так казав розумник Георгій Флоровський. Люди взагалі потрібні одне одному. Так ось ми потрібні Заходу, а його досвід і для нас не зайвий, хоча би — щоб помилок не повторювати.

Тому не будемо злісно бурчати на заокеанського монстра, а займімося краще ретельним вивченням історії протестантизму й священної історії, щоб ясно розуміти сутність процесів, які відбуваються. У нас у скарбниці православного досвіду в стиснутому вигляді є відповіді на всі питання й виклики. Ключ до відповідей — погляд на життя крізь призму Літургії. Саме цією скарбницею потрібно навчитися користуватися, а відповіді на питання давати не поверхові, а посутні.