Нещодавно я читав Гамсуна «На зарослих стежках», старого Гамсуна, який майже в дев’яносто років, хворий, за підтримку колабораціоністського уряду Норвегії опинився під судом (відбуваючи попереднє ув’язнення в притулку для старих і лікарні для божевільних) і написав про це. Так ось, я читав Гамсуна і думав, що нам не вистачає старості. Дуже не вистачає старості — у житті, у політиці, у мистецтві. Тобто, минулого в нас багато — радянські фільми зі смішною та зворушливою мораллю, «римейки» сюжетів колишніх епох. Однак нам не вистачає саме старості — твердої, чесної, подібної до просякнутого сіллю дерева. Одного разу я знайшов на пляжі таку просолену палицю, її тріщини нагадували зморшки. Здавалося, що саме ця суха палиця, яка пропливла по морю багато миль, здатна породити вогонь. Наш час проходить під знаком вічної молодості — сорокалітні лише вступають у життя, п’ятдесятилітні закохуються, як хлопчаки. Старість відсунута кудись далеко, у сферу тихих лікарень, триповерхових районних поліклінік, де на червоних, ще радянських, сидіннях чекають своєї черги пенсіонери з відзнаками попередніх часів. Життя пройшло крізь них, і одяг теліпається, як простирадла на вітрі.
...Ні, це не похвала старості як такій, жорстокому часу, війні без права на перемогу. Коли старість розвіює зміст минулого життя, буває, в людині залишаються закам’янілі пристрасті, механічні дії без будь-якого сенсу, що нагадують невгамовне колесо, прикручене до змертвілого механізму. Про це в «Подорожі на край ночі» пише Селін: «Навколо відведених для нас палат безтямно й пристрибом шкандибали старі з сусіднього притулку. Оголюючи гнилі пеньки зубів, вони розносили з палати в палату плітки, обривки заяложених пересудів і злісних видумок. Тут, зачинені в казенному убозтві закритого закладу, старі трудівники підбирали всю погань, що накопичилася навколо їхніх душ наприкінці довгих років рабства. Їх розпирала безсильна ненависть, протухла в пропахлому сечею неробстві спільних спалень. Вони витрачали залишки останніх сил на одне — на те, щоб іще трохи шкодити собі й зводити нанівець уцілілі в них крихти дихання й радості. Це було для них найвищою насолодою! У їхньому задубілому нутрі не залишилося більше жодного атома, який не був би просякнутий злістю». Я говорю не про таких старих, а можливо, не про це в них, про інше — про те, що піднімається вгору, як пара, а не зсихається внизу, як накип. Мені уявляються чесні старенькі, солдати переможеної, розсіяної армії минулого; вони ведуть щоденну боротьбу — з хворобами, неміччю й самотністю. Їхні невидимі світу прапори все ще розвіваються над полеглим містом, і, навіть якщо вони здаються, не варто судити їх. Старі йдуть вулицями: простаки, дурненькі, сучасні юродиві в серйозному світі, мешканці якого не стануть, подібно до святого Симеона, Христа заради юродивого, падати на спину й дриґати ногами, дивлячись на місяць. Ось іде дивний дідусь, і хочеться сказати фразою з житія святого Симеона — «ось іде авва дурник» — так кричали вслід юродивому хлопчаки, шпурляючи каміння. Я згадую літнього подорожнього, героя книги Гамсуна, який ходив із черевиками через плече по Норвегії та молився разом із людьми. «У доброго Мартіна не було глибоких пізнань, йому навряд чи вдалося б добре витлумачити й розвинути хоча б одну обрану тему, як це роблять інші проповідники, він був таким же неосвіченим, як і апостоли Ісуса. Релігійний досвід його зводився до сильного потрясіння в юності, коли одного разу він сидів на снігу на вершині гори і його осяяло сліпуче світло. Це було не звичайне світло, це був прояв Божественної благодаті, це був Сам Господь».
Юнаки ваші бачити будуть видіння, а старим вашим сни будуть снитися, — написано в Діяннях святих апостолів. Майбутнє й минуле поєднуються в одній фразі як образ справжнього досвіду, що перебуває поза сферою мріянь і видінь. Можливо, саме в сторожкому старечому сні, у старечій, ламкій, як осінній листок, реальності людина може пробудитися від дрімоти, розвіяти її навколо та всередині себе. Адже, як писав Луї Фердінанд Селін, «ситість і впевненість у завтрашньому дні спонукають людину до сну... таких людей можна зустріти всюди... в автомобілях, в конторах, за містом, у місті, у товаристві, у круїзах... вони постійно десь труться... багато базікають, роблять вигляд, що чимось зайняті, хоча, насправді, вони нічого не роблять, а просто сплять».
...Старість невимоглива, вона ділить самотність із простими речами, деревами, тваринами. У книзі «На зарослих стежках» Гамсун пише, як він намагався врятувати гарну маленьку ялинку, що їй затуляла світло велика тополя. Він розповідає, як намагався обірвати листя з нижніх гілок тополі, приставивши до стовбура ящик, а потім звернувся по допомогу. «Я підстеріг сусіда, котрий сидів біля вікна, привітався і сказав: „Вам потрібно спиляти в тополі гілляки, щоб вони не затуляли світло маленькій ялинці!“ Він не відповідає, мабуть, прочитав у газеті, що мене обстежували в психіатричній клініці. „Мені хочеться врятувати ялинку“, — пояснюю я. Він криво посміхається, дивиться у відчинене вікно й іде геть».
Зрештою, ялинка все ж таки вижила. А мені згадуються палісадники біля нашого будинку. Тоді, на початку вісімдесятих років, ще було прийнято розводити біля міських будівель крихітні сади, облаштовувати городи. Ми, хлопці, робили набіги на ці старечі господарства, обривали ще зелені ягоди, за поспіхом ламали гілля, і я з болем згадую дідуся, який просив брати стільки ягід, скільки ми хочемо, тільки не ламати кущі, не нищити його скромний садок. Я пам’ятаю бабусю в селі, котра наглядала за водопровідною колонкою — чорну, маленьку, схожу на ворону — як вона доглядала за колонкою і лагодила її, так і померла разом із нею, біля свого самарійського колодязя. У пам’яті проходять багато-багато людей, я пам’ятаю їх не дуже добре, а хотілося б сісти поряд і розпитати. Щось би вони розповіли на своїй плутаній пташиній мові, в якій посеред придихів і кашлю вміщається цілий світ: революції, війни, вовки, що гналися за санями моєї бабусі в Сибіру, велосипед, на якому мій дід їхав з війни, багато-багато сонця, пісень, болю та радості, про які старі насвистують, як птахи, позираючи здаля, ніби з іншого берега, з тамошніх дерев. Адже, як писав Гамсун: «Усі ми прямуємо в Царство Небесне, куди потрапимо в належний нам час. Ми не поспішаємо, і дорогою багато що з нами трапляється. Лише дурні нарікають на Небеса й надто вже переймаються через неприємності, забуваючи, що уникнути їх неможливо. Бог свідок, всі ці неприємності й випробування неминучі».
Так уже вийшло, що найбільшими полководцями Росії теж стали старі — фельдмаршал Салтиков, «біленький, маленький і простенький дідусь», «справжня курочка» розбив армію Фрідріха Великого; старий фельдмаршал Кутузов розгромив Наполеона, а сивий генералісимус Суворов штиками пробив дорогу крізь ряди противника в Альпах, сили якого значно переважали. Старість соромить мудрість світу цього, являє силу в немочі, пробуджує співчуття й переживання у своїй слабкості. Старі схиляються над Богонемовлям — Симеон Богоприємець і Анна пророчиця — і здається, що вони — як м’які сині тіні, сутінки перед сходом сонця. Світ бачив Христа Немовлям, Христа розіп’ятого, однак лик Старого днями — сивоволосого Старця — захований за вогненними сполохами Одкровення Іоанна Богослова. Він бачиться лише здогадно, відображаючись в обличчях старих людей, звичайних стареньких, що стоять біля зупинки, що несуть час — із заходу, півночі, сходу й півдня, від чотирьох вітрів — до Того, Хто прийме цю ношу. Стареньких, готових долучитися до свого народу, до його нетутешньої ранкової зорі.
