Велика неправда виростає з маленької, а маленька — дуже часто з непорозуміння. Іноді все, що потрібно для встановлення істини, — це повернути словам їхнє первісне значення.

Ми живемо у вік підміни понять. Ця фраза набила оскому, але не втратила актуальності. І не втратить, доки солдата зі зброєю в руках у чужій країні називають миротворцем. Або ж доки блудне співжиття називають цивільним шлюбом. Не повинна втрачати ...

У всьому цьому більше обурює не сам факт підміни, а те нахабство й упевненість, з якими змінюють значення звичних слів на прямо протилежне. І чим менше дивує цим нахабством, наприклад, реклама в телевізорі, тим більше ріже вуха, коли перекручують, здавалося б, абсолютно непорушні поняття — церковні. Вже мало кого можна здивувати негативним відтінком при вживанні абсолютно специфічних церковних термінів «катавасія» або «богадільня». Скомпрометовано найдивовижніший колір — блакитний. Хто тепер пам’ятає про те, що це колір Богородиці, що храми, присвячені Їй, за звичаєм, кольору ясного неба?

... Ортодоксія має у підґрунті традицію. Церква не має зайвих слів. Навіть більше — зайвих літер теж не має. Перші розколи й запеклі суперечки породила лише тільки одна маленька йота. Від однієї літери залежала доля Церкви й доля європейської культури ...

Традиція — це вірність спадщині. Коли спадщина розтрачується, залишається лише корито зі свинячим кормом. Чимала частка спадщини християн припадає на слова. Їх багато, слів, які нам передані на збереження. Власне, вся ця розмова — про одне з них. Красиве й легке, як дихання дитини, — слово «неофіт».

Негативній інформації властиво швидко поширюватися й претендувати на істину. Це відбулося внаслідок однієї давньої катастрофи, що сталася в Едемському саду, коли до світу ввійшла смерть. Бур’яни ростуть швидше, ніж троянди й примули.

Поняття «неофіт» сьогодні має негативне забарвлення. З ним поступово, але міцно пов’язали безліч вад. Гординя, схильність до повчань, нерозуміння, ненависть до ближнього, ревнощі не по розуму — це ще не повний перелік. Про неофітів пишуть розгромні статті. Неофітам ставлять діагнози. Клінічно описують «синдром неофіта», «хворобу неофіта». Чітко вказують симптоми й терміни, у котрі перебігає ця хвороба. У спілкуванні між тими, хто протягом п’яти чи навіть у цілому десяти років ходить до обідні, немає більш тяжкої образи, ніж звинувачення в неофітстві. Але так було не завжди ...

Слова про те, що поява нового християнина — те саме, що народження дитини, колись були не просто словами. Готували й готувалися до цієї події інколи не один рік. Молитвою, постом і словом. Точніше — словами.

Огласительні бесіди, які проводили з тими, кого готували до Хрещення, склали чималу частину святоотецької спадщини. І це були не прості посиденьки за чашкою чаю. Святитель Кирило Єрусалимський, наприклад, проводив тригодинні огласительні заняття по буднях. Його курс передбачав близько двадцяти таких занять. Усе було серйозно: майбутні неофіти складали справжнісінький іспит.

Християни разом з оглашенними прагнули брати участь у підготовці до Хрещення. Так народився Великий піст. Не тому, що було бажання когось у чомусь обмежити. А тому, що хотілося знову і знову переживати радість Воскресіння й перемоги над смертю. Хрещення для християн — це воскресіння з мертвих. Слово «неофіт» було тісно пов’язане з іншим словом — Великдень.

У великодню ніч можна згадати про це, якщо придивитися й прислухатися. Наш нічний хресний хід колись починався як хода новохрещених неофітів. З палаючими свічками в руках, у білому одязі вони йшли в храм Святої Софії на літургію.

Одне зі значень слова «неофіт» — «дитя». Діти — створіння галасливі. Шуміли вони й тоді, коли їх підводили до Христа. Учні з міркування дисципліни шикали на них, зупиняли. Напевне, не обійшлося без потиличників. Але слова Спасителя розставили все на свої місця.

Неофіт — це той, хто зробив вибір і ще не забув про це. Якщо він визначив центром свого життя Христа, то гідний за це поваги. У нього є свої проблеми й труднощі, але він — частина команди. Поруч із неофітом не повинен стояти байдужий і знуджений у своїй вірі «дембель», відпускаючи їдкі жарти. Інакше наступними словами, які підмінять і споганять, уже будуть слова «брат» і «сестра».

Колись авансом мені був даний талант. Новенький, блискучий. Я радів йому, як дитина. Промені щедрого сонця зігрівали мене, граючи в складках білого одягу. Примножив я його? Або давно закопав нишком, прошепотівши заклинання «Крекс-пекс-фекс»?

Відстань між християнином і тим, на що він наважується, — незмірна. Те, що належить вічності, не вимірюється кілометрами й роками. Тому всі ми — тільки на самому початку шляху.