Стіна, що відділяє нас від Бога

Монах Мойсей Святогорець (1952–2014) багато років подвизався на Афоні. Він відомий як публіцист, поет і редактор журналу «Протат». Його твори — синтез аскетичного досвіду святих отців і мудрість сучасного нам подвижника. «Мужність полягає в тому, щоб перемогти свої пристрасті», — говорить монах Мойсей, але суха теорія має мало спільного з практикою. Коли ти починаєш боротьбу зі своєю «улюбленою» пристрастю, виявляється, що це давно вже частина тебе, твого характеру і світосприйняття. Як вчинити у такому разі?

Увазі читачів «Отрок» пропонує фрагменти з бесіди, присвяченої «розпізнанню й убивству пристрастей» — саме так визначає тему автор. Ці знання необхідні кожному, хто став на шлях виправлення. Алгоритм простий: вчасно розпізнати і правильно обрати тактику для знищення того, що заважає нашій досконалості.

Охоплена пристрастями людина мучиться, страждає, непокоїться й метушиться. Еврипід говорив, що пристрасті мерзенні й відразливі, а Платон відзначав, що пристрасть — це підкорення задоволенню. В результаті виходить, що людина, якою керує пристрасть, невільна, вона поневолена своїми власними бажаннями. Сучасні словники пояснюють поняття «пристрасть» як неусвідомлене напруження відчуттів, невситиму спрагу, палке бажання, піднесене завзяття, інстинктивні пориви, гнівну ненависть, нічим не обмежену й невгасиму. Все це говорить нам багато про що й багато про що нагадує.

Пристрасті просто кишать у нас, вони звили вже собі гніздечко, оскільки ми їх давним-давно пригріли, ми їх обговорюємо, про них дбаємо, навіть любимо, постійно виправдовуємо, оскільки ми вважаємо їх невеликими в порівнянні з тим, що твориться в душі інших людей, і тому ми постійно й систематично зволікаємо з їх викоріненням. Давайте бути чесними й відвертими з собою: хіба це не так? Наші пристрасті є дуже значними внутрішніми рушійними силами. І треба з самого початку сказати, що культивування пристрастей в душі є формою відречення від Бога в нашому житті, оскільки пристрасті, як ми вже сказали, споріднені з богоборством і керуються демонами. Культивування пристрастей також означає, що в нас є небезпечне самовдоволення, нав’язливий нарцисизм, самообожнення, і все це позбавляє сили душі чутливості, ніби видаляє «нервові закінчення» душі, яка більше не годується живлющою силою, а зітліває й помирає. В такому стані людина займається самомилуванням і в результаті — самообманом. Вона виправдовує і доходить навіть до відкритої підтримки свого гріха, а потім замикається і стає безмежно самотньою, доходить і до того, що життя стає безрадісним і нестерпним. Закінчується все поклонінням ідолу самого себе, отриманням задоволення від відчуття свого гріха, і цей стан нерозкаяності у глибині душі задовольняє людину. І відсутність Бога стає радше вигідною. Грішник думає, що живе вільно й не підкоряється жодному контролю, не слухає нічиїх зауважень. Святитель Григорій Палама сказав, що в Бога є одна «неміч»: Він не може перебувати й мешкати в нечистоті, а гріх — це душевна нечистота.

Полон пристрастей повний болю. Людина, забуваючи Бога, обоготворює матерію й саму себе. В цьому разі треба згадати про невимовне нещастя життя в гріху. Віддалення від Бога створює найглибшу самотність, страшну відчуженість від усього навколо й невимовну спустошеність. Людина не радіє, нічим не вдовольняється, не відчуває себе єдиним цілим і ніяк не може заспокоїтись. Без Бога все безрадісне, безсенсове й затемнене. Стосунки стають ворожими й аморальними. Панує якесь безумство. Царює розпуста. А людину тягне робити те, чого вона насправді зовсім і не хоче, те, для чого вона не була створена й призначена. Отож, замість того щоб позбавитись від цього хворобливого стану, зазвичай людина починає займатися самовиправданням і, по суті, знущанням над самою собою. І доходить до того, що починає конфліктувати з Самим Богом, ніби Він є винуватцем такого її стану.

Пристрасті перешкоджають легкому спілкуванню людини з Богом, як кайдани на ногах злочинця в тюремній камері, де й життя вже не радує. І при цьому сама людина не може чи навіть не хоче нічого робити для свого звільнення. Лінується душа, бариться мужність, запізнюється рішучість. Ми не хочемо займатися тяжкою працею і вирішувати якість проблеми, ми вже привчилися жити ось так. Тому й продовжуємо спокійно виправдовувати такий свій стан, хай і не зовсім добре себе при цьому почуваємо. Рішення в такому питанні належить лише нам. Дана Богом свобода не може бути потоптана Самим Подавцем, Який дивовижним чином поважає свободу людського волевиявлення.
Можна навіть сказати, що пристрасть — це справжнє болото, наркотик, тюрма. Людина слабне у прагненні творити угодне Богу й не може позбавитись від оков згубних і розтлінних пристрастей. У всіх нас маленькі чи великі пристрасті, явні чи потаємні, відомі й не дуже, звичні й ті, що виникають неочікувано, ті самі пристрасті, від яких на словах ми хочемо позбавитись, але при цьому не переходимо до мужніх учинків. Треба зізнатися, що перемоги над цими ворогами лише своїми силами дуже важко досягнути. Але з допомогою безстрасного Христа, Який витерпів страждання й хресну смерть заради нас, одержимих пристрастями, можна звільнитись від їх неподільного правління.
Христос постраждав добровільно, покликані й ми так само добровільно піти за Ним і розіп’яти наші пристрасті, співрозіп’явшись нашому Спасителю. Необхідно ступити на цю першу сходинку своїм власним вольовим зусиллям, щирим бажанням і цілковитою схильністю. Інакше нічого не буває. Ця добровільність — основна умова, вся наша воля має бути напрямленою на проходження цього подвигу. Господь — не хазяїн і не пан безвольних, невільних, нецілеспрямованих людей, а Отець улюблених синів, Який невпинно бажає їм спасіння. Всіх Він хоче спасти й привести до пізнання істини, але й самі вони повинні бажати істини й трудитися для неї.

Отож, людина покликана шукати й знайти приховані в ній сили, а також негайно їх активізувати. Цей труд не дуже легкий і приємний. Пристрасті, що пригрілися всередині за довгий час, уже знайшли там собі куточок, пустили коріння і... полюбилися нам. Тому їх викорчовування досить неприємне: дряпає, натирає й болить. Ми привчилися жити з пристрастями, командувати, просуватись по службі, отримувати визнання й навіть пошану. У цьому ми маємо якесь вдоволення, насолоду й навіть безпеку.

Позбавлення від пристрасті починається з завзятого бажання такого звільнення. Пристрасть — вона як колючий дріт, стіна, перегородка, що відділяє мене від Бога. За словом апостола Павла, це ворожнеча до Бога. Але, звісно, одного бажання не вистачить. Потрібно, щоб це бажання стало ще й реальністю, щоб ця ворожа до Бога пристрасть перетворилась на угодну Богу чесноту. Саме це й означає — переобразитися й змінитися: тобто полишити зло й возлюбити благо, запалити священну жагу, божественну любов, потяг до Бога й радість безстрасності. Ця жива жага принесе борцеві за свободу внутрішню гармонію, оскільки йому неприпустимо бути похмурим, нервовим, лякливим, буркотливим, тужливим, пригніченим і засмученим. Якщо в духовному житті не вистачає оптимізму, надії і справжньої радості, тоді можна впевнено сказати: щось іде не так.

Наш подвиг завжди пов’язаний із чимось і сумним, і радісним. Радість — тому що ми сміливо сподіваємось на Христа Розіп’ятого, Який переміг царство смерті, гріха і диявола. Сум — тому що своїми пристрастями засмучуємо Бога й без будь-якої причини тримаємось подалі від Його обіймів. Християни, що подвизаються, не просто придуркувато радіють, отримуючи при цьому запотиличники, вони не просто бездумні, поверхові, сірі, наївні й дивні. Вони не просто літають у хмарах. Якщо це так, то це не справжні християни. Християнин, що подвизається, завжди радісний, щирий, сповнений надії, уважливий і смиренний.

І початок виправлення мене самого — зовсім не егоїзм. Відчуття моєї грішності викликає в мені розчулення, а не жах і страх. Віра в те, що «я хочу й можу змінитися», повинна бути не лише благим побажанням і смиренною відмовкою, але й реальним учинком, рішучим і непохитним. Підтвердження безмежної любові всеблагого Бога — це й те, що в моєму бунті, відступі й відчуженні Він дав мені теплі сльози щирого покаяння. Любов Бога хай доторкнеться до мого серця, розчулить, вразить і виправить мою розхитану природу. Таким чином, початок — ось відкидання мого гріха, а це достойне всілякої уваги. Відкидання притягне мені від Бога й покаяння, яке змусить мою душу зненавидіти все те зло, що його я полюбив, і полюбити все те благо, про яке я забув.

Знання свого внутрішнього світу, реальне усвідомлення гріховності й любов до Бога й людини вимагають м’якого і здорового клімату для свого росту, розвитку й процвітання. В чому ж суть цього? У спокої, мовчанні, тиші й умиротворенні. Де ж у світі це знайти? В повсякденні панує напруження, хвилювання, поспіх, бурхлива діяльність, насичений план дій, шум, лайка, брак часу, вічні труднощі й постійні відкладання «на потім». У всій цій круговерті неможливо думати правильно й діяти на благо. Неможливо навіть заглянути всередину себе. Як поговорити із самим собою і почути Бога серед цієї шарпанини і крику? Але необхідно знайти хоча б небагато часу й для того, що вимагає (і обґрунтовано!) наша душа. Ми потребуємо того, щоб заглянути їй у вічі, уважно до неї приглянутися й терпляче вислухати. І цьому дійсно варто присвятити час. Адже ми зовсім забули про свій внутрішній світ, ніби це наше «я» — чужий жебрак, непрошений гість у нашому домі.

Є серйозна причина створити трохи тиші в нашому житті: відкласти розваги, телевізор, плітки, все зайве, другорядне й неважливе, щоб трохи, але реально, по-справжньому відпочити. Помолитися, почитати книгу, сходити до храму, потерпіти незручності, навчитися любити, а головне — покаятись.

 

Найстрашнішим у сьогоднішньому світі є те, що людина не вважає покаяння чимось потрібним і значущим для себе. На жаль, ми стали духовними каменями. Нема ніякої чутливості та хвилювання в хорошому розумінні цього слова. Ми іноді навіть не підозрюємо, що необхідно каятись невпинно. І ця груба шкаралупа нечутливості — справжній і небезпечний капкан, що закриває нас у нерозкаяності, самонадійності, в порівнянні себе з іще гіршими, у хворобливому фарисействі.

Іноді наші чесноти можуть стати прикрасою, впевненим пропуском до раю і вінцем щастя й усіх благ. Але, як говорив блаженний старець Паїсій Святогорець, якщо прийде Христос і скаже: «Вже повний рай, там більше немає місця», — то що зробимо ми? Полишимо Христа, оскільки більше нема раю? Ні, святі будуть любити Христа й слідувати за Ним усюди й завжди, хай навіть буде заповнений рай, тому що в них без Господа немає життя. Таким чином, можна сказати, що покаяння у гріху може швидше й простіше нас привести до Христа, ніж прихована чванливість набутою чеснотою.

Зараз я вам скажу дещо, що може здатися дивним, тому буду висловлюватись обережно. Пристрасті — це людські помилки, відхід від мети, віддалення від Бога і, звісно ж, обожнення свого «я». Але при цьому пристрасті можуть бути й спокусами, що ведуть до нової глибини покаяння і смирення. Насправді спокуси можуть стати в нашому житті причиною спасіння, значущою можливістю зрілості, саморозвитку, хоча все й ускладнюють, і заплутують. Спокуси нас опускають на землю, смиряють і підігрівають нашу молитву, тому наш Небесний Отець і попускає їх із виховних міркувань на користь нашій душі. Пристрасті дуже сильні, але вони не такі вже й страшні й непереможні. Ми їх боїмося, але й вони бояться нас. Іноді ми просто з ними заграємо. Як ми вже сказали, пристрасті — це помилки, підніжки, справи лукавства і страху й тенденції незалежності від Бога.

Як тільки я смиряюсь, відчуваю своє безсилля, свою мізерність і гріховність, а також — любов Бога, пристрасті розбігаються, відступають і просто випаровуються. Благодать Божа всемогутня. Нам не треба одразу розчаровуватися, панікувати, все кидати й тікати, нам не повинно набридати починати все знову й знову і стомлюватися повторювати цей корисний подвиг. «До сімдесяти разів по семи», — сказано й нам. Це означає нескінченність, тому ніколи не можна зупинятися. Диявол хоче нас до смерті тримати в капкані відчаю, шепоче тихенько на вухо: «Та досить уже, невдахо, скільки разів уже намагаєшся й нічого не досягаєш, кидай ти це все». Але Бог дивиться на наш подвиг терпіння і, звісно ж, нам допомагає.

У своїй одержимості пристрастями людина, не втрачаючи віри й надії, потребує того, щоб Бог відвідав її. І який-небудь великий нинішній грішник може стати великим святим там, на небі, а іноді буває й так, що ті, хто здаються святими, не є ними насправді. Преподобний Іоанн Ліствичник говорив, що людина, яка кається, може досягти більшої чистоти, ніж була в неї до вчинення гріха. Саме тому не можна клеїти етикетки на людей. Святі можуть відпасти, а грішники — освятитись. Не треба розділяти людей: усі вони входять у Церкву. Давайте не будемо ставати поверховими суддями всіх. Дамо в цьому випадку слово Богу. Але завжди будемо по-справжньому радіти наверненню людей до істини.

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 07 February 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: