Або Блиск та злиденність інфантилізму
…О, нашей молодости споры!
О, эти взбалмошные сборы!
О, эти наши вечера!
О, это комнатное пекло!
На чайных блюдцах горки пепла
И баклажанная икра…
Блаженна пора студентства розпочалася для мене в 1983 році, коли «велична й страхітлива» Імперія Серпа й Молота доживала свої останні безславні деньки.
Якось так вийшло, що я затесався в середовище інтелектуального «істеблішменту», в якому навчання й засвоєння вузівської програми вважалися «поганим тоном», оскільки останнє сприймалося як щось казенне, догматичне й рутинне. І кожен «бурш», який поважав себе, займався самоосвітою, вважаючи, що лише вона може по-справжньому сформувати світогляд. Була в цьому немала частка справедливості, але ще більше – юнацької самовпевненості й безглуздості. Річ у тім, що разом з «марксистсько-ленінською філософією», історією КПРС, науковим комунізмом, соцреалізмом та іншою тарабарщиною, викладали й цілком поважні предмети, на які не вплинула або майже не вплинула ідеологічна зараза: приміром, історична граматика чи антична література. Але ми за інерцією переносили власну снобістську зневагу й на ці дисципліни, про що я тепер шкодую, тому що потім, пізніше, довелося не покладаючи рук заповнювати ці прогалини.
Взагалі, існувало коло тем, орієнтуватися в яких вважалося престижним: емігрантська самвидавська література, різноманітна «антирадянщина» (Солженіцин, Аксьонов, Синявський та ін.), заборонені Булгаков і поети срібної доби, модні закордонні «метри» на кшталт Сартра та Камю, Фрейда та Сальвадора Далі. Ці звичні тепер імена (якими зараз уже нікого не здивуєш) в ту давню пору звучали бентежно по-новому, як певне одкровення. Цей «джентльменський набір» власне і складав основу «самоосвіти» найбільш просунутих студентів-філологів.
Жодної системи тут не було, багато справді важливого просто залишалося «за бортом» – лише тому, що не мало ореолу скандальності. Ми відверто позіхали, коли викладач «антички» читав нам латиною Катулла й Горація, і зацікавилися античністю, лише натрапивши в Андрія Білого, Цвєтаєвої і Мандельштама на образи з грецької міфології. Додайте до цього анекдоти про Штірліца, концерти «Акваріума» й «ДДТ», і ви отримаєте типовий портрет 18-річного «інтелектуала» передперебудовної формації. Добре пам’ятаю, як гордо плекав у собі цей світоглядний вінегрет із андеграунду, модернізму, сюрреалізму і всілякого містицизму, не знаючи до пуття нічого ні про класичні витоки цих напрямів, ні про те історико-культурне тло, на якому вони формувалися і зростали, плутав Гесіода з Геродотом, а «онтологію» з «антологією» і кілька разів перескладав іспит зі старослов’янської мови.
Натомість як щиро ми зневажали прісних та занудно-педантичних відмінників, які сумлінно зубрили «діамат» і неправильні дієслова, старанно вирізали закладки в томики Шолохова та Горького і ніколи не дозволяли собі проспати першу пару. Ми ж старанно жартували, виснажливо іронізували, у поті чола «каламбурили», оскільки в глибині душі не були ані насмішкуватими, ані цинічними, але натомість дуже хотіли такими здаватися. Ми освоювали імідж «сучасних Онєгіних», холодних зовні й піднесених у глибині душі. На наших посиденьках витав дух уявної багатозначності, ми із задоволенням гралися в «посвячених», доречно й недоречно згадували Фрейда, глибокодумно перезиралися, в сизій тютюновій імлі підкреслено ліниво обмінювалися сакраментальними цитатами (які виступали своєрідним паролем) або меланхолійно нарікали на те, що в цьому житті «все так складно».
І нікому з нас не спадало на думку, що насправді ніякі ми не «мудреці», а звичайнісінькі, кумедні молокососи, які граються в дорослих і поки що навіть не підозрюють, що таке серйозне життя. Ми були впевнені, що існує життя, так би мовити, «побутове» (те, яким живуть люди, що загрузли в рутині повсякденних клопотів) і є життя «духовне» (пізнання, споглядання і розмірковування). І ми відверто помилялися, вважаючи, що наше зарозуміння і польоти в хмарах автоматично роблять нас причетними до духовного буття.
В той час здавалося, що головне – укомплектувати світогляд. Здавалося, що важливо не те, як ти живеш, а те, що ти думаєш про життя. Про те, що якість світобачення має трансформуватися в якість повсякденного буття, ми тоді не думали й не піклувалися про це, міркуючи, очевидно, що це відбудеться само собою. Все це породжувало безліч ілюзій, призводило до спотвореної самооцінки. Виникала й накопичувалася жахлива диспропорція (яку ми просто не помічали) між витонченою вишуканістю наших «поглядів» – з одного боку, і млявою нерозбірливістю практичного існування, бездарним, апатичним неробством – з іншого. Якось само собою виходило, що все це «поки що», так би мовити, «чернетка», а ось одного разу настане пора рішучого вибору, і ми здійснимо щось величне й визначне, щось таке, що відповідало б висотам нашого світогляду.
Ми ще не знали тоді, що таємниця духовності – у ретельному самопримусі та відповідальності, в єдності розуму й волі, поглядів і вчинків, у щоденному сумлінному виконанні звичних людських обов’язків. Усе це ще належало збагнути ціною важких життєвих експериментів і розчарувань. На жаль, Селінджер до початку вісімдесятих встиг випасти з обойми модних авторів, а саме в нього я згодом прочитав фразу, яка мене вразила: «Померти за істину – гідний вчинок. Але незрівнянно гідніше день у день жити заради істини».
