Людина, що повірила в Бога, одного разу неминуче стає перед вибором: йти вузьким шляхом правдивої віри, що веде до життя — або розлогим, легким, уторованим шляхом марновірства.

Зовсім не вірити неможливо. Це проти природи, оскільки людина дуже мало бачить, але дуже багато відчуває. Як почуття, так і інтуїція вдираються туди, де звичайне око сліпе.

Через те віра необхідна. Вона розсуває межі життя, намагається осмислити минуле й передбачити майбутнє. Віра — така ж внутрішня визначальна антропологічна ознака, як прямоходіння; ознака видима. Але істинна віра важка, як життя Авраама. Тому людині властиво бігти від сліпучого світла віри справжньої та віри хресної у теплий присмерк магізму й марновірства.

Магізм і марновірство працюють з «гарним матеріалом». Наприклад — з відчуттям взаємозв’язку всього сущого. Ти «тут» запалив ароматичну паличку й пошепотів щось, а «там» «він» з «нею» розійшовся чи, навпаки, «вони» один одного зустріли. Це ж дивовижне побутове підтвердження віри в сутнісну єдність світу та взаємозв’язок усіх моральних процесів.

Або вам провіщають майбутнє людини за її фотографією. Це ж зв’язок образу з первообразом. Карикатурне застосування догмату Сьомого Вселенського собору, не більше й не менше.

Або для магічних ритуалів вимагають пасмо волосся, краплю слини чи крові. Це теж спроба впливати через частину на ціле і, відповідно, віра в те, що частина й ціле пов’язані та взаємозалежні.

Усе це — прекрасна тема й широке поле для найрізноманітніших досліджень, популярних брошур і навіть дисертацій. Охочих зайнятися подібною діяльністю вистачає. Ми ж лише наводимо приклади для підтвердження сказаних слів: магізм і марновірство працюють із «гарним матеріалом», тобто з вродженою релігійністю й часто правильною містичною інтуїцією.

Магізм не можна заперечувати лише на тій підставі, що він «не працює», що він увесь — сфера діяльності шарлатанів. Це й так, і не так. Шарлатану справді легко знайти себе й свою вигоду в цих сутінках свідомості. Але магізм чи не страшніший саме тоді, коли він працює, ніж коли він ошукує простаків і виманює гроші.

Марновірство страшне тим, що це відмова від світлої і справжньої релігійності заради релігійності сумнівної та сутінкової. Воно страшне лише «на тлі» більшого й кращого. Адже без «тла» марновірство природне й необхідне. Необхідно оберігати худобу від вроків і житло — від злих духів. Необхідно вшити в одяг нитку оберегу й на шию повісити амулет. Необхідно пов’язати з певним обрядом проведення першої борозни, й оскільки зв’язок між «родючістю взагалі» й родючістю землі зокрема надто очевидний, то обряд обіцяє бути ритуально-блудним.

Ми за необхідністю потрапляємо в маскарад, у ритуально-містичне царство, в якому живуть майже всі без винятку люди. З ним взагалі складно боротися, оскільки для цього треба перетворювати людську природу, а сьогодні боротися ще складніше.

Радянська епоха, що прагнула змінити людину, робила ставку не на перетворення, а на відміну й заборону. Що з цього вийшло — відомо. Природна релігійність виявилася незнищенною, а до відродження язичництва додався пафос «відродження традицій» та етнічної самосвідомості. Тепер танок водять не інакше як з розумним виглядом учасників солярної містерії. Так само й через вогнище стрибають.

Магізм дається відносно легко і подвигу ніякого не вимагає. Нічого не вимагаючи, він багато обіцяє. Обіцяє успіх і здоров’я, і цим лестить сучасному егоїстові. Обіцяє віднайдення почуття повноти й залучення до роду й традиції, чим теж годить сучасному себелюбцю, втомленому від внутрішньої самотності, страхів і власної непотрібності. У цьому сенсі магізм і марновірство дуже навіть доречні, і якби їх не було за фактом, їх варто було б вигадати. Але ми були торкнулися імені Авраама. Це не випадково.

Авраам — буквальний батько, тобто предок по плоті арабів і євреїв, а також — по духу отець усіх, хто вірує в Істинного Бога. Він був язичником і сином язичника. Але в ньому Бог убачав ту глибину, котра необхідна людині, щоб умістити в себе щось більше, ніж природна релігія. Більше релігії природної — релігія відкрита, сповіщена Богом, Богоодкровенна. Авраам був обраний, і це обрання принесло йому не побутовий успіх і купу задоволень, а муку й хрест. Він був багаторазово проведений крізь вогонь неймовірних, з точки зору звичайної людини, випробувань. Обітування марилися попереду, як міражі, а повсякденність дарувала внутрішню муку й зовнішнє поневіряння. І все це було зроблено не заради нього, а заради (пафосу не уникнути) всього людства. Заради появи обраного народу, заради виховання в середовищі цього народу найкращих представників людства, і нарешті, заради появи Діви, від Якої народився Христос.

Входячи в єднання зі Спасителем, ми входимо і в духовну спорідненість з Авраамом, чому й сказано, що багато хто прийде від сходу та заходу, і засяде у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісааком і Яковом (Мф. 8, 11). І, приймаючи спасительну віру, ми приймаємо не лише обіцянку майбутніх благ, але й хрест повсякденної відповідальності. Ми стаємо мандрівниками й блукачами, котрі правлять майбутнього несхитного Царства. Ми відчуваємо в грудях гіркоту протиріччя між дивними обіцянками й сірістю повсякденності. Ми починаємо внутрішнім чуттям розуміти Авраама й інших людей, відмічених близьким спілкуванням з Богом. Це риси справжньої релігійності. Риси, які не вичерпують усього, але які необхідні.

Світла релігійність тяжка й не природна, але надприродна. Вона не працює на коротких відрізках, таких як «зробив-отримав», але вимагає саме віри й очікування, як праця хлібороба. Найменше вона розрахована на людей нетерплячих, що чекають швидких плодів. Вона ставить високі вимоги до людини, оскільки йде від Бога, Котрий створив людину, а не пристосовується до людської похоті й примх. Уже того, що ми встигли сказати, достатньо, щоб зрозуміти просту річ: людей марновірних і таких, що мислять магічно, завжди більше, ніж людей, котрі несуть віру на плечах, як хрест.

У нас немає статистики, та вона й навряд чи можлива. Але якби вона була можлива, якби вона була об’єктивна і якби вона була у вигляді стовпчиків з цифрами на нашому письмовому столі, ці цифри були би красномовними.

З того часу відколи наш народ хрещено й прищеплено до Древа Церкви, все наше життя залежить від людей, які проповідують і моляться. Тобто — від духовенства, просвітителів, катехізаторів.

На Страшному Суді «всё внезапно озарится, что казалося темно; встрепенется, пробудится совесть, спавшая давно». Але грім і блискавки проповіді ще до Суду освітлюють життя й роблять явним те, що хоче заховатися, те, що боїться прямих променів. Суд слова й проповіді до великого Дня Суду — це і є єдиний спосіб розсіювання мороку й заміщення теплих бабських забобонів вірою свіжою і здоровою, як морозне повітря.

Христос є Світло, котре прийшло у світ. Симеон Богоприїмець називає Його «світлом на просвіту народам». Без цього світла народи приречені на перебування якщо не в повній пітьмі, то у звичному напівмороці народної релігійності. Сумно констатувати, але й через тисячу років після Хрещення ми все ще стоїмо перед обличчям усе тих же завдань. Щоправда, утішає те, що в Господа один день немов тисяча років (2 Пет. 3:8).