Пункт 2. Смірна
Вони здаються нескінченними — вогні цього великого, дуже великого міста. Подорожній, проїжджаючи Ізмір у темряві, встигає подумки перебрати всі вигини історії цього локусу, який розповзається в часі й просторі. Ще невідомо, що тут насправді є фантомом... Ізмір — третє за величиною місто сучасної Туреччини з мільйонами мешканців, з його величезним портом і аеропортом. Або «невірна Смірна», де в 1922 році турками було вирізано двісті тисяч християн. Або агора на схилі гори Пагус, відбудована Марком Аврелієм після нищівного землетрусу. Або античний поліс, який практично переконав світ у тому, що саме він — батьківщина Гомера...
Смірну за життя Христа називали другим оком Азії. Другою серед семи Церков Асійських згадує її також апостол Іоанн у своєму Одкровенні. Багатством і величчю Смірна поступалася лише Ефесу.
Церква Смірни, за легендою, заснована самим Іоанном Богословом. Вона молодша за Ефеську сестру — у часи проповіді Петра й Павла її ще не існувало. Про народження Церкви у Смірні Новий Завіт мовчить. Час її слави — друге століття, коли в усій імперії визрів новий ужинок мученицьких вінців.
Місто, яке невпинно багатіло, було досить дружньо налаштоване щодо Риму. У Смірні благоденствувала численна іудейська громада. Іудеї тут користувалися привілеями — неухильно дотримувалися закону, влаштовували релігійні зібрання, через суботи й харчові обмеження навіть звільнялися від військової служби. Користуючись такою свободою, вони тим часом охоче створювали проблеми християнам. До того як імператор Траян у листуванні з Плінієм чітко сформулював ставлення держави до християн, в очах язичників, які не заглиблювалися в деталі, іудеї та християни були представниками тієї ж самої східної релігії. Відповідно, лояльність влади й населення мала поширюватися й на християн. У випадку ж зі Смірною, як ми знаємо з книги Одкровення та зі свідчень апологетів, іудеї робили все можливе, щоб нашкодити Церкві Христовій.
Примітно, що звертання Тайновидця до найславетнішої Смірни — найкоротше. Але в ньому немає жодного докору, лише похвала й підбадьорювання перед майбутніми випробовуваннями.
«Часу потрібний ти»
Цікаво простежити, як струмочки живої апостольської традиції перетікають із покоління в покоління. Особливо виразно зв’язок часів помітний завдяки дивовижній постаті єпископа Смірнського Полікарпа, мученика, апостольського учня, досить близького до святого Іоанна Богослова. «Спілкуючись з багатьма, хто бачив Христа, від апостолів поставлений в Азію єпископом Смірнської Церкви», святий Полікарп наче перекидає місток між першим і третім століттям. Живі розповіді Полікарпа про апостольські проповіді, сам спосіб його життя, на 86-му році увінчаний мучеництвом, запам’яталися багатьом християнам початку третього століття. У наступному поколінні справу свого вчителя продовжував святий Іриней Ліонський, який став на чолі Галльської Церкви і так приніс на Захід дух Іоаннового благовістя.
Близько 107 року в Смірні побував святий Ігнатій Богоносець. На шляху до Риму, де на нього чекало мучеництво, він, у кайданах, під вартою, відвідав значну кількість малоазійських Церков, спілкуючись із християнами, напучуючи їх і усно, і в писаних посланнях. У Смірні святий затримався; тут йому з любов’ю служили і сам Полікарп, і смірняни, і любі йому ефесяни.
Ігнатій Богоносець любив святого Полікарпа надзвичайно. Він закликав смірнян до єднання навколо свого єпископа, застосовував усю силу свого переконання для зміцнення авторитету Полікарпа, в якому вбачав опору не лише Церков Малої Азії, але й усього вселенського християнства. У дні перебування в Смірні святий Ігнатій написав чотири послання.
Після свого від’їзду святий Ігнатій звертається до Церкви в Смірні з посланням, сповненим любові й схвалення. Проте він вважає за потрібне висловити й побоювання, і застереження смірнянам щодо псевдовчення, яке поширилося в Азії. (Конкретно йшлося про єресь докетів, які заперечували втілення, страждання та смерть Господа Ісуса Христа і Його Воскресіння; заперечували також Євхаристію). Окрім послання до Смірнської Церкви, він пише окреме послання до Полікарпа. Єпископ Смірни не був наступником святого Ігнатія на Антіохійській кафедрі, але Ігнатій ніби вручив йому те керівне значення у Вселенській Церкві, яке мав сам. «Як керманичам потрібні вітри, або застигнутому бурею пристань, так теперішньому часу ти потрібен для того, щоб досягти Бога», — писав старець. Полікарп, коли читав ці рядки, тільки розпочинав своє тривале служіння. І після смерті святого Ігнатія саме йому довелося протягом півстоліття стояти на сторожі чистоти християнського вчення, протиставляючи сутність і глибину апостольської віри численним для того часу спекуляціям (лише на початок ІІ століття святий Іполіт Римський нараховував уже тридцять дві «модифікації» на тему християнства).
За свідченням святого Іринея, він писав Церквам і окремим учням, але до нас дійшло тільки одне послання до филип’ян.
Із 130-х до 150-х років гоніння на християн відносно притихли, але вже з середини другого століття для Церкви настали важкі роки. Християнські джерела головною причиною гонінь того часу називають «нерозумний народний поголос». Ненависть, що спалахнула по відношенню до християн, вийшла з язичницьких низів. Підтверджують це й події в Смірні.
На святі, коли до Смірни з’їхався народ з усієї провінції, під час циркових видовищ шаленство кровожерливого натовпу обернулося проти християн. Насамперед — проти першого з них, уславленого єпископа Полікарпа. Святителя берегли й укривали від переслідувачів скільки було можливо, доки він сам не відмовився переховуватись. Як пише священик Сергій Мансуров у своїй чудовій праці про Малоазійські Церкви, «на очах цілої Асії під час язичницьких урочистостей, що привабили натовпи людей до Смірни, близько 155 року (за іншими джерелами — 157 рік) спалений був останній, найбільш уславлений учень апостола Іоанна Богослова — святий Полікарп Смірнський. Ця смерть велично закінчила перший період процвітання Малоазійської Церкви, що тривав близько ста років (з 60 по 160 роки)».
Опис цієї мученицької смерті зафіксовано у вигляді Послання від Смірнської Церкви всім Церквам.
Завдяки своєму славному єпископу Смірнська Церква здолала всі небезпеки, на які було багате ІІ століття.
«Важко забути набережну Смірни...»
Усе, що залишилося від стародавньої Смірни, — це руїни агори, яку справедливо було б назвати форумом; будували його римляни. Схили стародавнього Пагуса — чудова місце для огляду краєвиду. Ще вгадується каміння цирку, де спраглий до видовищ натовп споглядав мучеництво святого Полікарпа, — з видом на море. А внизу, на березі, росте мегаполіс, з його новими драмами й комедіями. І навіть тут «великий брат стежить за тобою» — біля підніжжя Пагуса черговий монумент Мустафі Кемалю, неминучий і природний у Турції, як явище довкілля. Хижий погляд цієї людини переслідує туриста мало не в кожній бакалійній лавці й маршрутці...
«Мир у країні й у всьому світі» — ось що, ні багато ні мало, написано на пам’ятнику. Слід зауважити, пацифістська риторика звучить не дуже правдоподібно для міста, яке в одну мить історії повністю змінило етнічний склад населення.
До 1920-х років Смірна, перебуваючи під владою турків, залишалася все-таки містом греків. Турки так і називали її: «Гяур Смірна» — «Невірна Смірна». Після Першої світової війни Османська імперія опинилася серед переможених. У травні 1919 року Смірна була окупована грецькими військами й за Севрською мирною угодою мала відійти до Греції. Проте турецькі націоналісти на чолі з Кемалем не визнали угоди й у кінці серпня 1922 року прорвали грецькі позиції...
Греки відступали. Сьомого вересня зі Смірни оперативно евакуювалася грецька армія, скориставшись усіма наявними кораблями.
Подальші події розгорталися стрімко. Дев’ятого вересня в місто увійшли турецькі війська, після цього почалася різанина християнського населення — греків і вірмен. У Смірні, окрім місцевого населення, скупчилася велика кількість грецьких біженців з інших районів, захоплених турками. Число вбитих за ці дні, за деякими джерелами, становило до двохсот шістдесяти тисяч осіб.
Тринадцятого вересня спалахнула небувала пожежа. Смірна палахкотіла кілька днів. Від християнської частини міста практично нічого не залишилося. Не постраждали тільки мусульманські та єврейські квартали. Вогонь поглинув двадцять чотири церкви, сотні будинків, школи, лікарні... Християнське населення, рятуючись від пожежі, кинулось на набережну. Турки набережну оточили, відрізавши тисячам людей доступ до води та їжі. Християни гинули від голоду й спраги; турецький військовий оркестр на набережній невпинно грав бравурні марші — аби заглушити крики вмираючих. Трупи скидали в море; дехто у відчаї вкорочував собі віку, кидаючись у воду. Союзницький флот, що розташувався в порту, спостерігав не втручаючись. Ці події змальовані Хемінгуеєм у моторошному оповіданні «На пристані в Смірні»: «Ми стояли в гавані, а вони всі були на пірсі й опівночі починали кричати. Тоді ми скеровували на них прожектор, щоб угамувати їх. І це завжди допомагало. Ми кілька разів проводили по них прожектором, і вони замовкали». «Важко забути набережну Смірни. І скільки там при березі плавало всякої всячини».
Нова зоря мучеництва зійшла й над Церквою Смірни. Митрополит Хризостом, який відмовився залишити паству, був виданий на поталу мусульманській черні. Його вбивали довго й болісно. Французькі солдати, котрим командування заборонило втручалися, спостерігали за цим звірством. Святого мученика Хризостома Смірнського канонізувала Елладська Православна Церква в 1922 році.
Відомий «миролюбець» Кемаль вчасно проінструктував міністерство закордонних справ, як саме слід коментувати події міжнародній пресі. Версія була така: місто підпалили греки й вірмени, підбурювані митрополитом Хризостомом; грецький митрополит твердив, що спалення міста — релігійний обов’язок християн, а турки, у свою чергу, робили все для його порятунку. Це — і до сьогодні офіційна позиція Туреччини.
Турки було перекрили вихід з гавані, щоб перешкодити евакуації, але під тиском західних держав відступили. Евакуації не підлягали чоловіки від 17 до 45 років, вони мали бути депортовані до внутрішніх областей на примусові роботи. За словами дослідника, це дорівнювало «пожиттєвому рабству у жорстоких власників, що закінчувалося таємничою смертю».
Про «миролюбні» акції не такої вже далекої турецької історії можна говорити довго. Окремо — про понтійських греків, про етнічні чистки, депортації; окремо — про геноцид вірмен... Але сторінка перегорнута, і Туреччина, впакувавши свої версії подій у шляхетні формулювання, пливе своїм курсом до європейської співдружності. Яка, до речі, давно вимагає від турків назвати речі своїми іменами. Цікаво, як усередині турецького суспільства осмислюється ця сторінка історії. Ті, кому заманеться зчиняти галас із цього приводу, ризикують відповісти за карним кодексом: закон класифікує ліберальні розмови на тему геноцидів як «образу турецької ідентичності».
Залишки корінного грецького населення змушені були покинути Смірну в 1923 році в рамках нав’язаного кемалістами греко-турецького обміну населенням. Цей так званий «обмін» не був рівноцінним: з Греції виїхало півмільйона мусульман, а на їхнє місце Туреччина вислала півтора мільйона греків. Для маленької ослабленої Греції це стало справжньою соціальною катастрофою: масове безробіття, голод, злидні, нетрі у великих містах. Величезна кількість греків змушена була емігрувати до Америки та Австралії.
Грецькі мелодії, що століттями лунали тут, тепер звучать лише в моїх навушниках. Греки родом з району Смірни забрали із собою свої співи й записали чудову добірку...
Я їду вздовж моря, крізь кілометри вогнів, і ніч ховає від мене обриси Ізміру. Здається, не буде кінця цим пагорбам і вогням на пагорбах. Тут десь поблизу — руїни Ефеса, Мілета, Дідіма. Тут — те саме повітря Стародавньої Еллади, і, здається, зовсім близько до грецьких островів — Хіос, Самос... Гості турецького узбережжя за помірну платню на білих екскурсійних катерах відправляються до берегів Греції.
Здається, усе так близько. Але є, вочевидь, прірви нездоланні.
Найдавніші поселення на території Смірни відносяться до епохи між 6500 і 4000 роками до Р. Х. Близько 1500 року до Р. Х. місцевість опинилася під впливом Хеттського царства. Грецька кераміка з’являється тут близько 1000 року до Р. Х. В елліністичні часи Смірну приймають до Іонійського союзу народів. VІІ століття до Р. Х. стало епохою першого розквіту Старої Смірни. У 545 році до Р. Х. місто було підкорене персидським царем Кіром і незабаром занепало.
Близько 300 року до Р. Х. у Смірні, завойованій Александром Македонським, на горі Пагос будується могутня фортеця, яка в напівзруйнованому вигляді дійшла до наших днів. Нова Смірна переживає нове піднесення.
У 133 році до Р. Х. Смірна переходить під владу Риму й номінально стає столицею римської провінції Асія (фактично ця роль належить сусідньому Ефесу). Настає другий золотий вік Смірни, кінець якому поклав занепад римської цивілізації. У ранньовізантійську епоху Смірна зберігала роль релігійного й торгового центру, але й за розміром, і за значенням уже не досягала колишніх висот.
В ХІ столітті місто захопили турки-сельджуки. Протягом кількох століть Смірна багато разів змінювала господарів і в ХІV столітті була завойована турками-османами.
Фрагмент із бесід «Апокаліпсис. Бесіди на радіо „Град Петров“» архімандрита Іаннуарія (Івлієва):
І Ангелу Смірнської Церкви напиши:
так говорить Перший і Останній, Який був мертвий, і є живий:
Я знаю діла твої, і біду, і убозтво, але ти багатий, і зневагу тих, що говорять про себе, ніби іудеї вони, та ними не є, але вони зборище сатани. Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінець життя! Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: переможець не буде пошкоджений від другої смерті.
З книги Одкровення ми дізнаємося, що Церква в Смірні веде зразкове життя, тож вона заслуговує лише на похвалу. Основний мотив «послання» — протиставлення смерті й життя. Це протиставлення помітне й у зображенні Христа, і в обіцянці тому, хто перемагає. Смірна колись була зруйнована (мертва), а потім відновилася (воскресла). Але навряд чи тут обігрується цей мотив. Найімовірніше, йдеться про ситуацію християн, які причетні до земної долі Ісуса й тим самим будуть причетними також до Його Воскресіння, якщо вони залишаться Йому вірними до смерті.
Підкреслюються утиск і лихослів’я з боку іудеїв. Вони претендують називати себе «синагогою Господа», але над ними виноситься вирок: вони — «синагога сатани». Справжніми іудеями можуть бути названі християни. Це їхня Церква — «синагога Господа». Іоанн надає поняттю «іудеї» високого значення, бо воно пов’язане з обіцянками Бога Своєму народові. Ці обіцянки здійснилися на християнах. Судження про іудеїв як про «синагогу сатани» має паралелі в Євангелії від Іоанна (8, 39–48). Там євангеліст заперечує за іудеями синівство Авраама. Їхній батько не Бог. Їхній батько — диявол, справи якого вони чинять. Такі андиіудейські висловлювання видають час після повного відокремлення християнства від іудейства, яке сталося на кінець першого століття. На іудейському соборі в Іавнії (близько 90 року) християнам оголосили анафему як єретикам. Тоді було введено прокляття на єретиків до щоденної молитви вісімнадцяти прохань. Іудеї «лихословили», тобто зводили наклеп на християн, прагнучи виставити їх у найнепривабливішому світлі перед язичницьким населенням і державною владою. Про це, як про звичайне явище, повідомляє нам книга Діянь (13, 45–50; 14, 2; 17, 5–13; 18, 12). У написаному близько 160 року «Діалозі з Трифоном Іудеєм» святий Іустин Мученик повідомляє про цю іудейську ворожість: це іудеї винні в тому, що в народів склалася упереджена думка про християн. Це іудеї винні в тому, що язичники засуджують християн до смертної кари за одне лише ім’я «християнин».
Отже, християни в Смірні зазнають гонінь. Їх кидають до в’язниці. За усіма гоніннями ховається їхній справжній натхненник — диявол. Але християн це не повинно лякати, оскільки час гонінь буде відносно коротким, усього десять днів. Це натяк на випробовування ізраїльських юнаків при вавилонському дворі (Дан. 1,12-14).У принципі ця сатанинська спокуса означає випробовування вірності. Християн заарештовують і ув’язнюють. Це не слід розуміти так, що ув’язнення було самим покаранням. У Римі тюрма була місцем попереднього ув’язнення. За цим ішов власне вирок у вигляді вигнання або страти. Вірність християн до смерті буде винагороджена спасінням, яке символізовано «вінцем життя». Сам образ вінця взятий зі спорту. Використання цього образу особливо характерне для апостола Павла. Вінками нагороджували переможців на спортивних змаганнях. Місто Смірна було відоме своїми спортивними іграми. Переможцю, тобто тому, хто зберіг вірність до смерті, обіцяється, що його не торкнеться друга смерть, смерть остаточна, повне знищення. (Саме поняття «другої смерті» традиційне для іудейства). Така доля остаточної, другої смерті спіткає грішників після Суду Божого. Суду Божому передуватиме «перше воскресіння», воскресіння після першої, тілесної смерті. У першому воскресінні братимуть участь усі, у тому числі й грішники (Одкр. 20, 6). Але боятися варто тільки другої, остаточної смерті, а не першої, тілесної (пор.: Мф. 10, 28).
