Чернецтво, на відміну від шлюбу, є доля вибраних — вибраних не в тому смислі, що вони кращі за інших, але в тому смислі, що вони відчувають покликання і нахил до самотності. Чернець — це той, хто добровільно зрікається своєї волі, відтак передає все своє життя в руки Божі.
Існує дещо істотно спільне між шлюбом та чернецтвом. Це не два протилежні шляхи, але два шляхи, які багато в чому близькі. Людина як індивідуум — істота не зовсім повноцінна, вона реалізується як особистість лише у спілкуванні з іншою. І в шлюбі досягнення цієї повноти відбувається через віднайдення другої «половини», другого «я», через виявлення «іншого». У чернецтві цим «іншим» є Сам Бог. Таїна чернецького життя полягає в тому, що той, хто прийняв чернецтво, повністю орієнтує своє життя на Бога. Людина свідомо і добровільно відмовляється не лише від шлюбу, але й від багато чого іншого, доступного звичайним людям, щоб максимально зосередитися на Богові й присвятити Йому все своє життя, всі свої помисли та справи.
Душа християнина — наречена Христова, і саме в цьому плані в чернецтві реалізується той «шлюбний потенціал», що є у кожної людини. Усе те, чого не вистачає людині, окремому індивідууму, щоб стати особистістю, персоною, аби усвідомити своє персональне буття в єднанні та спілкуванні з іншим, в чернецтві віднаходиться через спілкування з Богом.
Людина не повинна ставати на шлях чернецтва лише на підставі того, що її спіткала невдача зі шлюбом. Не раз молоді люди, особливо випускники духовних семінарій, опиняються перед дилемою: вони дозріли для священнослужіння, отримали духовну освіту, готові почати самостійне доросле життя, але внаслідок певних обставин не зуміли «вирішити сімейне питання», знайти собі наречену. І трапляється, що на таку людину починають тиснути: раз ти не одружений, значить, приймай чернецтво та висвячуйся. Це, звісно, абсолютно неприпустимо, тому що як для шлюбу, так і для чернецтва людина повинна дозріти, і будь-який поспіх, а тим паче тиск, тут недоречні й неприпустимі. Чернецтво можна приймати лише в одному випадку — якщо людина відчуває до цього гаряче покликання. Чернецьке покликання не може бути хвилинним поривом: воно повинно визрівати в людині впродовж довгого проміжку часу, ставати все виразнішим, все сильнішим. Якщо ж людина не певна у своєму покликанні, вагається, то приймати чернецтво їй не можна.
Чернецтво має різні зовнішні форми. Є ченці, які живуть у монастирях, є такі, що живуть в миру. Є ченці, які виконують церковний послух, наприклад, викладають у духовних школах, є ченці, які займаються доброчинністю або соціальним служінням, піклуються про вбогих. Є монахи — священнослужителі у парафіях. Одним словом, зовнішня картина чернечого життя може бути різною. Але внутрішня сутність від цього не змінюється. А вона полягає, як мені здається, у двох речах — в самотності і безупинному стоянні перед Богом. Тому людина, яка не відчуває покликання до самотності, до того, щоби все своє життя цілком віддати Богу, не повинна ставати ченцем.
Трапляється, що молоді люди приймають чернецтво, орієнтуючись на ті чи інші можливості, які, на їхню думку, можна буде отримати після прийняття постригу.
Величезної і трагічної помилки припускаються люди, які приймають постриг заради церковної кар’єри. У сучасній практиці Православної Церкви архієреєм може стати лише чернець. Це призводить до того, що люди з кар’єрними прагненнями приймають чернецтво, щоби досягти церковних висот. Але висот цих досягає мало хто з них, бо ченців багато, а єпископів мало. І часто такі люди вже в зрілому віці опиняються перед ситуацією, коли розуміють, що їхнє прагнення недосяжне, що вони «випали з обойми» чи так і не ввійшли в ту «обойму», яка поставляє кадри для архієрейського служіння. І наступає страшна криза. Людина розуміє, що вона занапастила своє життя, позбавила себе багато чого заради ілюзії. Чернецтво можна приймати лише в тому випадку, якщо людина повністю орієнтована на Бога, готова віддати Богові своє життя, йти тісною брамою. Чернецтво — це максимальне виявлення того «тісного» шляху, про який говорить Господь (Мф. 7, 13; Лк. 13, 24). Це шлях досягнення внутрішніх висот, шлях внутрішніх здобутків — при зовнішніх утратах. Прийняття ж постригу заради якихось зовнішніх цілей спотворює саму сутність чернецтва.
Неприпустимо приймати чернецтво і керуючись послухом. На жаль, досить часто трапляється, що людина на певному етапі свого життя не може вирішити, приймати їй чернецтво чи брати шлюб. Оскільки вона не має достатніх внутрішніх сил для самостійного рішення, то каже собі: «Піду до духівника (варіант: поїду до такого-то старця), і що він мені скаже, на те і буде воля Божа». Такий підхід хибний. Усі відповідальні рішення людина повинна приймати сама. І нести за них повну відповідальність. Багато людей помилялися у виборі свого життєвого шляху. Але людина, яка сама припустилася помилки, сама ж може її виправити, нехай навіть це їй дорого коштуватиме. Якщо ж помилки припустився хтось інший і людина розуміє, що її доля не склалася, тому що колись, через власну нерозважливість, необачно, вона довірила вирішення своєї долі іншому, то таку помилку виправити вже нема кому.
Чернечий постриг — таке ж таїнство, як і інші таїнства Церкви. У якому випадку можна говорити, що чернецтво не відбулося як таїнство, що прийняття постригу виявилося невдачею чи помилкою? У тому випадку, коли людина прийняла постриг або проти волі, виконуючи послух, або у надто ранньому віці через власну нерозважливість, або під впливом настрою чи ентузіазму, які згодом минули. Така людина, вже коли буде ченцем, розумітиме, що вона зробила помилку, що для чернечого життя вона абсолютно не призначена. З сієї ситуації є три виходи.
За першого людині вдається себе переломити: вона каже собі, що, оскільки Бог привів її до цього способу життя, то необхідно зробити все, щоби чернецтво стало справді таїнством єднання з Богом. І людина старається з Божою допомогою налаштувати своє життя на потрібний аскетичний лад.
Другий варіант: людина лишається в чернецтві, щоби не порушити чернечих обітниць, але при цьому не відчуває ні радості, ні натхнення від чернецтва, а просто «тягне ярмо», кленучи свою долю. Третій варіант: чернець лишає монастир, «розстригається», як кажуть у просторіччі, стає мирянином.
Мені часто доводиться спілкуватися з молодими людьми, які стоять на роздоріжжі. Дехто з них каже: «Я оце подумую про чернецтво, та маю сумніви, відчуваю непевність». Я цим людям зазвичай відповідаю, що доти, поки у них лишається хоча би тінь сумніву, хоча би навіть примарна непевність, чернецтво приймати не годиться. Раджу їм не поспішати, зачекати хоча би роки з три, а тоді перевірити, чи не послабшало це бажання, чи не охололо воно, і якщо воно збереглося, тоді вже зважуватися. Помилка може мати фатальні наслідки, оскільки, коли спершу дати чернечі обітниці, а тоді зрозуміти, що чернецтво не до снаги, людина не часто буває спроможна вернутися до нормального життя. Вона лишається на все життя духовно травмованою, морально скаліченою.
Як і в шлюбі, у чернецтві існує власна динаміка, і чернець може розвиватися або в позитивному, або в негативному напрямку. У чернецтві людина не стоїть на місці: вона або іде шяхом до Бога, потроху накопичує при цьому духовний потенціал, або поступово витрачає той невеликий початковий запас, що є у будь-якої людини, котра приймає чернецтво. І в цьому смислі, звісно, дуже важливо, щоб людина від початку правильно себе налаштувала. Як і в шлюбі, у чернецтві можлива спочатку ейфорія і потім розчарування. Трапляється, що перші дні чи місяці після постригу людина живе наче на небі, вона щаслива, їй здається, що здійснилася її мрія, що чернече життя — саме те, до чого вона прагла. Але згодом настає протверезіння. Людина починає бачити, що у чернечому житті є свої труднощі й спокуси, до яких, виявляється, вона не готова. Дуже важливо зуміти пережити цей критичний момент. Якщо у шлюбі подружжя може спільно здолати критичні ситуації, то в чернецтві людина залишена наодинці із собою. Звісно, вона не одна, якщо перебуває в Богові, але підтримки від людей ченцю часом не вистачає. Часто йому не вистачає правильного духовного керівництва, особливо в наш час, коли досвідчених духівників мало.
Святий Ісаак Сірін говорить, що «мир» — це сукупність пристрастей. І монах іде від такого «миру» — не від світу як творіння Божого, але від пропащого, гріховного світу, загрузлого в пороках. Іде не з ненависті до світу, не з гребування світом, але тому, що поза світом він може накопичити в собі той духовний потенціал, який згодом реалізує в служінні людям. Преподобний Силуан Афонський говорив: багато хто звинувачує ченців, що вони даремно їдять свій хліб, проте молитва, яку вони підносять за людей, цінніша за багато з того, що здійснюють люди в миру для користі ближніх.
Приймаючи постриг, чернець дає три основні обітниці: нестяжання, дівства і послуху.
Нестяжання можна розуміти по-різному. Мова може йти про повну добровільну вбогість, коли людина відмовляється від усіх земних благ, від будь-якої власності. Та в більшості випадків йдеться про те, що чернець, володіючи певними матеріальними благами, ставиться до всього, що має, так, наче це йому позичено. Чернець і до життя має ставитися так, наче воно йому позичене.
Обітниця дівства не зводиться лише до безшлюбності. «Дівство» по-слов’янськи буде «ціломудріє». Це слово несе в собі надзвичайно глибокий зміст. Воно говорить про те, що людина повинна «цілісно мудрствувати», тобто у всіх своїх вчинках і помислах керуватися «мудрістю, яка сходить згори», котра є Сам Христос.
І, нарешті, послух. Ця чернеча обітниця може бути виконана по-різному: чернець у монастирі має бути у послуху в свого ігумена, чернець, що служить у парафії,— у свого єпископа. Але якими б не були зовнішні обставини життя ченця, він завжди має пам’ятати, що його життя вже не належить йому, воно віддане Богу, Церкві та людям. Зрештою, послух змушує прислухатись до волі Божої, прагнути людини максимально наблизити свою волю до волі Божої. І чернець — це той, хто добровільно зрікається своєї волі, відтак передає все своє життя в руки Божі. Чернець повинен бажати досягти настільки повного злиття своєї волі з волею Божою, щоби уподібнитися Ісусу Христу, Який в Гефсиманії звертався до Свого Отця: Отче Мій! Якщо можливо, нехай омине Мене чаша ця; проте, не як Я хочу, але як Ти (Мф. 26, 39).
Чернецтво, на відміну від шлюбу, є доля вибраних — вибраних не в тому смислі, що вони кращі за інших, але в тому смислі, що вони відчувають покликання і нахил до самотності. Якщо у людини немає потреби в перебуванні в самотності, якщо їй нудно наодинці із собою і з Богом, якщо вона постійно потребує чогось зовнішнього для заповнення, якщо вона не любить молитву, не здатна розчинитися в молитовній стихії, заглибитися в неї, наблизитися через молитву до Бога, — в цьому разі вона не повинна приймати чернецтво.
