Обитель преподобних Печерських
Людям не звикати спускатися по скарби під землю. Земля багатша за всіх, і потрібно або тривожити її надра, або на час прощатися з сонячним світлом і спускатися під землю самому, щоб заволодіти золотом, нафтою, вугіллям, сіллю, металами...
Буває, що досвідчена людина, тримаючи в руках палаючий світильник, говорить своєму недосвідченому товаришу: «Спускайся за мною». «Напевно, це — шукачі пригод або дорогоцінностей», — подумаємо ми, почувши такі слова. І можемо помилитися. Тому що є на світі місця, куди потрібно спуститися з палаючим у руках світильником, спуститися слідом за досвідченим провідником, але не в пошуках матеріальних скарбів. Духовні скарби, виявляється, теж іноді зберігаються глибоко під землею.
Києво-Печерська Лавра прекрасна із себе. Коли б не дивився на неї, коли б не ходив по ній, коли б не стояв на службах, завжди можеш сказати про неї Соломоновими словами: Уся ти прекрасна, моя ти подруженько, і плями нема на тобі! (Пісн. 4, 7).
Але блаженний той, хто знає про корені цієї краси, блаженний той, чия сльоза капала на ці корені.
Якщо Лавра — дерево, то краса її у гіллі й листі, а сила — в коренях, тобто в печерах лаврських. Звідти починався монастир. Туди, у темряву печерну на світанку руського християнства йшли мужні й цілісні люди у пошуках Світла Господнього, яке просвічує кожну людину (Ів. 1, 9).
Чи не дивно, що по Світло ці люди йшли до печер? Звісно, дивно, але не для кожного розуму. Дивно для розуму, який придатний лише для того, щоб по-лакейському обслуговувати земне життя. А якщо ж людина може повторити за апостолом: ми маємо розум Христів (1 Кор. 2, 16), — то для нього це — продовження всього дивовижного, про що сповістило Євангеліє. Якщо Бог Єдиний в Єстві й троїстий у Лицях, якщо в Ісусі Христі з’єднався Бог і людина, якщо в Марії поєднувалось дівство й материнство, то чому б не пошукати особливої благодаті, пішовши не тільки від людей, але й від сонячного світла?
Першим був Антоній. Він приніс на нашу нещодавно охрещену землю чернечий спосіб життя, і звали його так само, як звали першого монаха на землі — Антонія Великого. Любов до Ісуса Христа у цього земного Янгола була настільки сильною, а спілкування з Ним настільки постійним, що між людей авва з’являвся рідко. Але кожна поява серед чернечої братії і богомольців була схожа на вихід сонечка з-за хмари й несла з собою завжди безцінні поради, духовне лікування, неземну силу. Ми й зараз не можемо прикластися до мощей родоначальника Лаври. За велінням преподобного Антонія його мощі поховані в не доступному для монахів і паломників місці.
Проте безліч його учнів і послідовників лежать у Ближніх і Дальніх печерах перед нашими очима. Печери Лаври, любі мої, — це справжнє кладовище, яке дихає силою й святістю тих, хто там лежить. Ви відвідували коли-небудь кладовище, щоби вдихнути силу, сповнитись бадьорості, набути мудрості? Ні? То чому ж ви не йдете у печери до преподобних?
Їхнє мовчання буде кориснішим за мої слова. Хоча дуже корисно перед тим, як піти на молитву до отців, почитати про них, ознайомитися з «Києво-Печерським патериком». І тоді йди, спускайся, освітлюючи шлях тремтячим вогником свічки, проси зцілення, захисту, допомоги.
У тяжких хресних стражданнях Христос отримав перемогу над нашою гріховністю. Своєю хресною смертю Син Божий поправ, зруйнував, переміг нашу смерть.
Преподобні отці були наслідувачами Спасителя. Будучи Христовими, розп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями (Гал. 5, 24). Христова перемога над смертю з часом проявилася серед Печерської братії різноманітно й дивовижно.
Так, учень Антонія, Агапіт, монастирський лікар і цілитель, перед смертю змагався за душу вправного лікаря-іновірця. Той передрік святому смерть через три дні й в іншому випадку обіцяв прийняти Православ’я, знаючи, що його прогнози безпомилкові. Агапіт вимолив собі продовження життя, хвилюючись не за свою відстрочку, а за душу ближнього.
Монах Афанасій, «безсмертний» за ім’ям, помер і був приготований до поховання. Але перед самими похоронами ожив. Не відповідаючи на жодні розпитування, він попросив дозволу зачинитися в келії, де проплакав багато років, ні з ким не розмовляючи. Лише перед своїм другим успінням він просив монахів не покидати обитель, у всьому слухатися наставників і повсякчас молитися Христу й Богородиці. Після цього мирно спочив до дня загального воскресіння.
Один із отців займався похованням і доглядав за могилами. Звали його Марк-гробокопач. Не він боявся смерті, а вона боялася його. Не лише боялася, а й слухалась. Кілька разів преподобний Марк, вимушений обставинами, просив помираючих ще пожити чи мертвого на час воскреснути. Щоразу смерть поводилась як рабиня, відступаючи від хворих або повертаючи вже охололих.
Таких історій — правдивих, святих, дивовижних — тут багато. Саме повітря печер — це повітря перемоги над смертю, Христової перемоги, яку засвоїли люди, що пожертвували собою заради Христа.
Якщо смерть, цей ворог останній (1 Кор. 15, 26), поводилася тут без звичної нахабності й безкарності, то, значить, і інші вороги були тут переможені. Повітря печер — це повітря перемоги над духом блуду, духом грошолюбства, духом ліні. Коротше кажучи, немає такого нечистого духа, який не був би переможений і осоромлений отцями, що тут жили. А тому й ми, коли мучимося від нечистих пристрастей, — біжімо по допомогу до Мойсея Угрина й до Іоанна Багатостраждального. Не можемо стримати свій язик, «і марнослівний, і лукавий», — просімо допомоги у Мовчазного Онуфрія й у багатьох затворників, які ні з ким, окрім Бога, не розмовляли роками. Страждаємо від ліні — є для нас лікарі, до чиїх імен, як нагорода, додано слово «працелюбний».
Гадаю, нема такої нужди, в якій ми не знайшли б собі помічника серед Печерських угодників Божих. Дізнатися про цих лікарів і звернутися до них по допомогу — необхідний труд кожного хворого, який знає про свою хворобу.
Київ гарний з висоти крутого правого берега, на якому розташувалась Лавра. Звідси місто не здається шумним. Потяг метро, який біжить по однойменному мосту, схожий на спритну гусеницю. Машини — ті й узагалі рухомі точки. А Дніпро так само тече, як і в часи Антонія та Феодосія, і так само хмаринки, пропливаючи вгорі, заглядають у нього, як у дзеркало.
Якщо ми звідси, з лаврської висоти, не дивилися на Київ, значить, ми ніколи не були в Києві. А якщо камінь лаврських доріжок пам’ятає тяжкість нашої ходи, але печери не пам’ятають нашого молитовного шепоту, значить, ми ніколи не були в Лаврі.
