Священика та богослова Павла Флоренського називають другим Леонардо. Діапазон його наукових інтересів був фантастичний: математик, фізик, винахідник, філолог і філософ, історик релігій, поет, знавець історії мистецтв. За нього, заарештованого через неправдиве звинувачення, клопоталося чимало світил науки, і навіть президент Чехословаччини — насамперед як за вченого. Праці отця Павла не зарахуєш до загальноосвітніх; комусь Флоренський відомий як ініціатор урятування святині Троїце-Сергієвої лаври — глави преподобного Сергія. А для тих, хто читав його листи до родини, отець Павло — передовсім людина: дивовижний батько, чоловік, син. Славнозвісний духовний заповіт його п’ятьом дітям був розпочатий ним ще в 1917 році в передчутті близької катастрофи. Але основним пам’ятником любові стали його листи рідним з тюрем і таборів. «Це була остання зі створених Павлом Флоренським наук — наука розставання, — пише публіцист Д. Шеваров. — І ця наука — найзрозуміліша для всіх нас. Вона про те, як, перебуваючи в розлуці з дітьми, можна відчувати їхнє зростання, впливати на їхні устремління, насичувати їхній розум і душу, маючи в розпорядженні лише клаптик паперу, олівець і любляче серце».
Павло Флоренський народився 9 січня 1882 року в Закавказзі. У 1899 році вступив на фізико-математичний факультет Московського університету, а в 1904 році — до Московської духовної академії. У 1911 році прийняв священний сан. У 1928 році вперше був засланий, та незабаром звільнений. Свідомо відмовився від еміграції. У 1922 році його заарештували й відправили на Далекий Схід. У 1934 році перенаправлений на Соловки, де займався проблемою добування йоду та агар-агару з морських водоростей і зробив ряд запатентованих наукових відкриттів. Отець Павло був розстріляний 8 грудня 1937 року. Його родина дізналася правду лише в 1989 році.
1. Найголовніше, про що я взагалі прошу вас, — це щоб ви пам’ятали Господа й ходили перед Ним. Цим я говорю все, що я маю сказати. Решта — чи то подробиці, чи то другорядне. Але цього не забувайте ніколи.
2. Мої любі, гріх, який особливо тяжко було б мені бачити у вас, — це заздрощі. Не заздріть, мої любі, нікому. Не заздріть, це здрібнює дух і опошлює його. Якщо вже дуже захочеться щось мати, то здобувайте й просіть у Бога, аби було бажане у вас. Але тільки не заздріть. Міщанство душевне, дріб’язковість, зухвалі плітки, злість, інтриги — усе це від заздрощів. Ви ж не заздріть, утіште мене, а я буду з вами, і скільки можна мені буде, молитиму Господа про допомогу вам.
3. Не засуджуйте, не судіть старших за себе, не пересуджуйте, намагайтеся покривати гріх і не помічати його. Кажіть собі: «Хто я, щоб судити, і чи знаю я внутрішні спонуки, аби осуджувати?» Осудження народжується більшою мірою із заздрощів і є мерзотою. Віддавайте кожному належну шану, не підлещуйтесь, не принижуйтесь, але й не осуджуйте справ, які вам не вручені Богом. Дивіться на свою власну справу, намагайтесь зробити її якнайкраще, і робіть усе, що робите, не для інших, а для себе самих, для своєї душі, намагайтеся з усього здобути собі користь, повчання, живлення для душі, аби жодна хвилина вашого життя не збігала повз вас без значення та змісту.
4. Звикайте, привчайте себе все, що б не робили ви, робити чітко, вишукано, розчленовано; не змазуйте своєї діяльності, не робіть чогось позбавленого смаку, абияк. Пам’ятайте, на «абияк» можна втратити все життя, і навпаки, у виразному, ритмічному робленні речей і справ навіть не найважливіших можна відкрити для себе багато такого, що стане вам згодом найглибшим, можливо, джерелом нової творчості.
5. Хто робить абияк, той і говорити навчається абияк, а неохайне слово, змазане, не викарбуване, утягує в цю невиразність і думку. Дітки мої милі, не дозволяйте собі мислити недбало. Думка — Божий дарунок і вимагає догляду за собою. Бути виразним і звітним у своїй думці — це запорука духовної свободи й радості думки.
6. Давно хочеться мені записати: частіше дивіться на зорі. Коли буде на душі погано, дивіться на зорі або на блакить удень. Коли сумно, коли вас образять, коли щось не вдаватиметься, коли найде душевна буря — вийдіть на повітря і залишіться наодинці з небом. Тоді душа заспокоїться.
7. Свято є свято, його не можна заперечувати, але шкідливо й хибно шукати постійного свята й підміняти ним будні. Проте, забуваючи про будні або не бажаючи знати їх, людина залишається неситою і невдоволеною. Помилка багатьох! Тільки в тиші мирної буденної праці можна знайти себе самого і своє задоволення.
8. Товариське середовище тому перетягує до себе всю увагу, що товариські стосунки, по суті, безвідповідальні: кожний відповідає сам за себе й кожний зайнятий своїми інтересами. Тому в ньому легко. Але ця легкість є легкістю порожнечі, а справжнє вимагає зусиль, роботи й несе відповідальність... Того, що може дати рідна домівка, не дасть потім ніхто й ніщо, але треба заробити це, треба людині самій бути уважною до домівки, а не жити в ній, як у готелі.
9. Усе минає, але все залишається. Це моє найзаповітніше відчуття, що ніщо не йде зовсім, ніщо не зникає, а десь і якось зберігається. Цінність існує, хоча ми й перестаємо сприймати її. І подвиги, хоч би про них забули, існують якось і дають свої плоди. Ось тому, хоча й шкода минулого, але є живе відчуття його вічності. З ним не навіки розпрощався, а лише тимчасово. Без цього життя стало б безглуздим і порожнім.
10. З усіх філософських доказів буття Божого найбільш переконливо звучить саме той, про який навіть не згадується в підручниках; приблизно він може бути оформлений таким умовиводом: «Є Трійця Рубльова, отже, є Бог».
11. Треба вміти жити й користуватися життям, спираючись на те, що є на даний момент, а не ображаючись на те, чого немає. Адже час, втрачений на невдоволення, ніхто й ніщо не поверне.
Використані фрагменти з книг: «Іконостас», «Листи з Далекого Сходу й Соловків».
