Він відомий нам і дорогий нам завдяки головній праці всього свого життя — «Житіям святих». Праця ця, навіть при побіжному знайомстві, являє собою таку брилу, що підняти її під силу тільки титанові духу.

Слово «подвиг» найпростіше і найчастіше асоціюється з героїзмом на війні. Воцерковленим людям відоме й інше значення цього слова. Значення, пов’язане з коренем «двиг-» (що добре прослідковується в російській мові). Здійснює подвиг той, хто зрушує («сдвигает») себе з мертвої точки, той, хто рухається («движится») в потрібному напрямі, долаючи страх, лінь і втому. Життя за заповідями Євангелія, життя в молитві й помірності потребує повсякчасного зусилля, тобто подвигу. Але і в цьому випадку «подвиг» обмежений уявленнями про чернецтво, юродство, стовпництво. Те, що існує подвиг умний, думають нечасто, а саме його здійснив Ростовський митрополит Димитрій. Щоб зрозуміти глибше цю думку, візьмемо приклади зі сфер близьких, а проте інакших.

Поет Микола Гнідич, багато років провівши у праці, переклав з грецької «Іліаду» й «Одіссею». Сучасники визнали його працю інтелектуальним подвигом на славу рідної словесності й світової культури. І це правда. Про людей, які все життя займаються перекладами Данте, Шекспіра, Вергілія, потрібно говорити пошепки і з повагою. Це поштові коники цивілізації, що перевозять з континенту на континент і з епохи в епоху дорогоцінний вантаж найкращих людських думок. Вони часто бувають не пристосованими до життя, самотніми й особисто нещасними. Вони можуть роками не полишати свої кабінети, як Кант, котрий жив біля моря і жодного разу не бачив його власними очима. Фізик, хімік, філософ, письменник — хіба це не лицарі, що чесно служать своєму піднесеному ідеалу? Їхня праця вимагає жертв, нестатків, аскетизму, і вони на це готові. Недаремно кажуть на Сході, що чорнила вченого подібні до крові мученика.

Димитрій Ростовський у всьому був схожий на вчених затворників. Тільки його праця вища. Він працював заради Христа й Церкви. Крім необхідної посидючості, терпіння, багаторічного напруження всіх душевних сил потрібна була гаряча віра й велика любов.

Димитрій був людиною Церкви до останнього нігтика. Він був повністю занурений у Писання й Передання, жив богослужінням і дихав іще на землі повітрям Небесного Царства. Ось записи з його щоденника, які бодай трохи відкривають його внутрішній, глибоко церковний світ. «В літо від воплочення Бога Слова 1705-е, місяця февруарія, в 9-й день, на пам’ять мученика Никифора, названого Побідоносцем, у віддання празника Стрітення Господнього, коли прорік Симеон своє моління: нині відпускаєш раба Твого, Владико, в день страждань Господніх п’ятничний, в котрий на Хресті сказав Господь: звершилося, — перед поминальною суботою і перед неділею страшного суду, поміччю Божою і Пречистої Богоматері, і всіх святих молитвами, місяць август написася. Амінь».

Це слова людини, котра живе в Церкві так, як риба живе у воді. А ось слова святого отця, написані на смерть матері: «В саму п’ятницю спасительної страсті, мати моя переставилася в дев’ятий час дня, точно в ту годину, коли Спаситель наш, Котрий на Хресті страждав за спасіння наше, дух Свій Богу Отцю в руки віддав... І те за добрий знак її спасіння маю, що того ж дня і тієї ж години, коли Христос Господь розбійнику, у час вільної муки, рай відчиняв, тоді і її душі від тіла розлучитися повелів». Увесь його внутрішній світ, як бачимо, ніби розчиною, учинений подіями літургійного року і щоденного богослужбового кола.

На «Житія» святого Димитрія сьогодні чується немало нарікань. Діалоги видаються довгими й пафосними, манера письма — одноманітною. Христові страждальці перших віків зображені непереможними героями, в порівнянні з якими гонителі — не більш ніж злісні й сліпі у своїй невірі карлики. Людині, яка знає, якою кров’ю вмилася Церква у ХХ столітті, яка знає, як не схожі недавні страждання незліченних мучеників і сповідників на ті, що описані в Димитрія, читати його «Житія» буває важкувато. У чому тут річ? Річ у дусі тодішнього часу й освіті, яку отримав святий.

«Житія святих» — це словесна ікона. Димитрій Ростовський писав свої ікони в бароковому стилі. Так він був вихований. Уся освіченість, яка розповсюджувалася по Русі з київських шкіл, була напівєретична. Це були ті пристрасні захоплення, що прийшли на Русь із Заходу. Пристрасність і захопленість увійшла в проповідь — відтоді вона криклива, безживна й штучна. Пристрасність увійшла в архітектуру, і храми стали зовні вишуканими, а всередині сповненими різьблення, від якого миготить в очах, дешевої позолоти й пузатих янголиків — копій античних амурів. Пристрасним став спів, багатоголосий, оперний, італійський. Не вистачало лише органу або скрипкового концерту посеред служби. І лики на іконах вкрилися рум’янцем чи то від сорому, чи то від відмінного здоров’я. Благословляючі персти стали пухкими, зворотна перспектива зникла, поступаючись місцем техніці портрету. Це було велике й непомітне (!) відпадіння від Православ’я. Непомітне тому, що Таїнства продовжували звершуватися, і Символ віри співали в храмах без єретичних додатків. Але західне полонення відбулося. Некритично увібравши в себе католицьку містику й естетику, народ через сто років почне некритично вбирати вольтеріанство. А потім — соціалістичні ідеї. А потім...

Димитрій жив у цій атмосфері. На його щиру любов до Христа і благодатний церковний досвід наклалися й католицький пієтет, і барокова естетика. Святість була можлива лише в разі перемоги внутрішнього досвіду над зовнішнім вихованням. І Димитрій не був єдиним. Така ж боротьба чекала всіх таких, як він. Іоанн Тобольський, Іоасаф Білгородський, Тихон Задонський та інші були людьми, які зсередини долали зовнішній західний тиск — і церковний, і державний.

Нові агіографи напишуть простіше й точніше. Вони покинуть «плетіння словес» і стилістичні завитки. Як Павло, не в мудрості слова, щоб безсилим не став Хрест Христа, вони напишуть про далеке й близьке Матері Церкви. Але їм, як і Димитрію, потрібно буде жити в Церкві, й жити Церквою, а не просто «надавати їй послуги зовні». Щоб написати про святого, потрібно ввійти у спілкуванні зі святим, і потрібно, щоб святий твоїй праці не спротивився. Праці Димитрія святі не лише не противилися, але й допомагали йому.

Так, 10 серпня 1685 року між дзвоном до заутрені й читанням кафізм явилася святому великомучениця Варвара. Димитрій почав просити Варвару про те, щоб вона вблагала Бога за гріхи його, на що почув: «Не знаю, чи вблагаю, бо молишся по-римському». Ці слова святитель витлумачив так, що до молитви він лінивий і молиться коротко, як у римлян заведено. На слова Варвари він засмутився, але почув від неї «не бійся» й інші втішні слова. Скоро прокинувся він з радістю в серці й надією на Варварину допомогу. Так само і в інший час, після цілонічної праці, задрімавши під ранок, побачив Димитрій мученика Ореста, про якого щойно писав. Мученик показав йому рани, отримані за Христа, які в Димитрія залишилися не описаними.

Тож відповідь на труди була ще за життя, і відповідь не від читачів лише, але й від героїв святих оповідей. Сьогодні Димитрій з тими, про кого писав за життя. Він, який знав про святих більше за інших, бачить сьогодні їхні обличчя. Він, котрий під час земного життя любив оспівувати Ісусове ім’я, сьогодні приєднав свій голос до небесного хору.

Димитрій умів співати й любив спів. «Взирай с приліжанієм», «Ісусе прекрасний», «О горе мені, грішнику сущу» — ці й багато інших кантів, написаних святителем, співають досі. Незадовго до смерті, відчувши себе зле, святитель покликав у келію півчих. Він попросив їх заспівати ті піснеспіви, які написав у юності. Потім довго розповідав про те, як молився в молодості, як горів бажанням догодити дорогому Господу. Відтак відпустив півчих, а улюбленому келійнику вклонився до землі. Цю ніч він провів у молитві. У положенні людини, яка молиться, на колінах, перед іконою, його і знайшли вранці. Дно труни, на передсмертне прохання Димитрія, вистелили чернетками його творів.

Не лише житія описують кончину святителя. У злиденні й тяжкі роки вигнання, в кінці 20-хроків у Парижі писав про це Бунін. Один із його коротких оповідань так і називається: «Святитель». Автор згадує обставини смерті святого і ще згадує одного знайомого мужика з «минулого» дореволюційного життя. У цього мужика була ікона, на якій був зображений Димитрій, котрий молитовно стоїть навколішки. Хазяїн ікони мав до святого глибоку любов, що доходила до ніжності. Він часто звертався з молитвою до святого, кажучи при цьому: «Митюша, милий!».

«Тільки один Господь, — закінчує оповідання Бунін, — знає міру невимовної краси руської душі».