Новорічна ніч завжди наповнена радісним шумом, дзеленчанням келихів, добрими побажаннями. Але звучить у святковому бої годинника і нота смутку — про неможливе, про втрачене, про незворотний плин часу. І чи не тому з такою надією кажуть люди про нове щастя, що «старому» завжди чогось не вистачає?
Нещодавно прочитав таку сентенцію: «Людям грубим подарована радість. Людям тонким подарована печаль».
Називати себе людиною тонкою не зовсім пристойно. Це все одно, що розповідати про свою геніальність. Але печаль мені справді подарована. Я часто сумую, тихо і без надриву, сумую, не впадаючи у зневіру. В цей час бурхлива радість здається мені рідною сестрою блюзнірства. Я насолоджуюся печаллю, і, може, це зовсім не печаль, а щось інше, і лише бідна мова людська ліпить свої ярлики на зовсім різні поняття.
Сумувати добре в Новий рік. Він ніякий не новий, тому що все старе і брудне ретельно перетягається з одного року в інший, і якість життя не змінюється автоматично. Але все одно це зворушливий час, коли майбутнє здається чарівним, а минуле оформлюється і набуває завершеного вигляду.
Радянська влада проклювала дірку в голові пересічного громадянина своїми ідеологічними святами і політінформаціями. Тому й були 8 Березня і Новий рік настільки близькі втомленій від громадської діяльності людині. Але 8 Березня я все ж не люблю. Мімози, шампанське і грубі лестощі — от і все свято. Значно краще мороз, аромат хвої, мандарини, безсонна ніч і дурнувате очікування щастя.
Це ж трішечки схоже на смерть — стан, коли минуле вже скінчилося, а майбутнє ще не почалося. Так у фільмі «Закоханий за власним бажанням» чоловік і жінка пізнали одне одного, а за вікнами на електронному табло запалилися чотири нулі. Нуль годин і нуль хвилин. Кращого способу для початку нового життя годі відшукати.
Смерть і життя. Вмирання старого й зародження нового. Це і є Новий рік. Філософи (наприклад, Хантінгтон) вважають, що все різноманіття життя, все вдумливе, все благоговійне, все неспішне і ніжне, що є в культурі, виростає зі ставлення до смерті. Новий рік — це свято, що робить дорослих дітьми, змушує майже фізично відчути прожиті роки і безгрішно посумувати.
Хтось скаже, що це свято не церковне, що воно дурне і беззмістовне. Так насправді і є. Але ж і людина саме така. Навіть найцерковніша людина не на сто відсотків церковна. Вона все ще складається зі слабкостей і дурниць, і вищим проявом останніх була б упевненість у тому, що людина вже і розумна, і сильна. Не розумна і не сильна, я вас запевняю. Все ще доросла дитина, яка вірить у диво і чекає милості, — ось такою є людина! І це прекрасно! То нехай вона не натягає на обличчя сувору маску, нехай не викидає з життя все невинне і сентиментальне. Нехай у простоті серця ставить у хаті ялинку і дихає кілька днів повітрям, просякнутим запахом хвої, хай молиться опівночі й освячує іменем Господнім новий виток Землі навколо Сонця.
Особисто я не хочу бути сильним. Я хочу бути слабким, як дитина, бо саме таким належить Царство Небесне. І вже не лякає мене те, що Новий рік припадає на піст. Мені й без горілки і м’яса свято подобається. І неприродність життя, в якому Новий рік випереджає Різдво, мене вже не мучить. Я звик до мішанини двох календарів. Відкрию пляшку вина, обійму дружину, поцілую дітей. Увімкну телевізор. Швидко втомлюся від дурних жартів. Вимкну телевізор. Буду дивитись у вікно. Дай Боже, щоб там повільно опускалися з небес на землю сніжинки. Гірлянди на ялинці мерехтітимуть, і на душі буде солодко і тихо.
Чого вам ще від життя треба? Може, вам війни треба чи голоду? Може, ви біженцем стати хочете? Може, давно не хворіли? Деякі люди настільки грубі й духовно нечутливі, що зовсім не можуть і не вміють насолоджуватися звичайними радощами, поки серйозна біда в двері не постукає. А мені контрастів не потрібно. Я і без біди радітиму. І радість моя буде дивною, тихою і змішаною зі смутком.
Хоча, може, це й не смуток зовсім. Просто бідна людська мова клеїть бирку з одним і тим самим словом на зовсім різні відчуття.