«Це ж треба — у таку рань і вже такі п’яні», — почули апостоли в день П’ятидесятниці від єрусалимської юрби. В той день вони дійсно поводились дивно. Начебто забувши рідну арамейську мову, вони видавали якісь дивні звуки, які можна було б прийняти за інші мови, але всім у Єрусалимі було відомо, що учні Ісуса досить далекі від книжності та вченості. В їхніх очах і жестах, словах та інтонаціях відчувалася незвичайна сила й рішучість (а в Єрусалимі всі пам’ятали, що саме цих якостей і не виявили супутники Ісуса в ніч Його арешту). На їхніх обличчях була така нестримна веселість (але жителі святого Граду добре пам’ятали цих людей розгубленими та ридаючими — ще і двох місяців не минуло, як убили їхнього Вчителя, а разом із Ним усі їхні надії). І зовсім не в’язалася ця їхня раптова радість із тими скорботними спогадами... Ні, звичайно, так вплинути на цих, загалом цілком благочестивих і стриманих людей могла тільки надмірна старанність у заливанні вином свого горя...
Але, як нерідко буває, навчена життєвим досвідом юрба виявилась неправа. Вино будь-якої якості та кількості не може проникнути в ту глибину людського серця, звідки сходила апостольська радість у день П’ятидесятниці.
Людина, створена Духом Творця за образом Творця, складна та незбагненна. І в кожній є такі потаємні келії, куди навіть вона сама не може проникнути. Є в людській душі такі потаємні струни, добути звук з яких не може ані сама людина, ні що-небудь інше, що торкається до них з повсякденного нашого світу. Ті струни, що від початку вклав у нас Бог, щоб зазвучали вони в повну і радісну силу при нашому поверненні у Батьківську домівку.
Вітерець, що іноді доноситься з нашої горньої вітчизни, змушує їх злегка відгукуватись — і тоді народжуються вірші Пушкіна та музика Рахманінова... Тоді навіть в душі людини, яка намагається саму себе переконати, що душі в неї взагалі-то немає і бути не може, — народжується радісне відчуття, що світ не зводиться до хаотичного зчеплення мертвих атомів. І згодом це відчуття міцнішає, переростає в «постійне почуття, що наші тутешні дні це тільки кишенькові гроші, гроші, що дзенькають у темряві, а десь є капітал», з якого можна вже при житті «одержати відсотки у вигляді снів, сліз щастя, далеких гір» (Володимир Набоков).
Але те, що сталося з апостолами в той День було більшим, ніж звичайне чудо. Вперше цих струн торкнулася не луна і не ослаблий вітерець, але рука Самого Майстра Світобудови. Від початку в кожній людині є світлиця, про яку Христос сказав: Ми прийдемо до нього і створимо у нього домівку (Ін. 14, 23). І от тепер, після того, як Син Божий вирвав людину з влади смерті, після того, як Кров Христа очистила її від скверни, Трійця входить всередину людини: людина стала житлом Духа. Власне, це і є день народження Церкви.
Коли Христос вимовляв Нагорну проповідь — довкола Нього ще не було Церкви, але стояли ті, хто були лише учнями та послушниками.
Коли Він у ніч Своїх страждань пропонував апостолам Чашу Нового Завіту — довкола Нього були ті, кого Він відтепер називає вже не «рабами», але «братами» — однак, і це ще не було Церквою. Коли Він воскрес — і тоді вони ще не зрозуміли, яке значення для їхнього власного життя та душі має той факт, що їхній Вчитель залишив Свою могилу.
Та у день Зішестя Святого Духа вони стали Церквою. Відтепер — Той Самий Дух живе і в Передвічному Сині Божому і в них самих. Відтепер вони самі — Тіло Христово...
Тепер не ззовні, не як учні або спостерігачі. Вони знають таємницю Сина Божого. Тепер — це їхня власна таємниця, точніше, тепер — це вже таїнство їхнього власного життя.
Тепер вони можуть виконувати завіт Любові не тому, що їм так наказали, не з послуху чи від страху.
Тепер в них самих дихає та сама Любов, що колись запалила сонце та світила. Христос лишив після Себе не моральні приписи і не збірник писань. Мабуть, не можна навіть сказати, що Він залишив після Себе учнів. З людьми Він назавжди лишив на землі Самого Себе, Своє Божественне єство, хоча Свою людську природу Він возніс на небо. Він Дух Свій залишив у світі людей, Він залишив — Церкву. Ту Церкву, таємницю буття якої чудово розкрив російський слов’янофіл і богослов минулого століття Олексій Хом’яков, що побачив у Церкві єдність людей, які вільно приймають Божественну благодать.
Отже, сьогодні — наш День Народження.
В цей День апостоли говорили з тієї глибини серця, що тужить за Словом і жадає Духа в кожній людині. Тому їхні слова були зрозумілі всякому, у кому жила ця спрага, незалежно від того, якою мовою він зазвичай висловлювався. І тому такі слова були незрозумілі тим, хто звик жити на поверхні.
Чудо П’ятидесятниці не має відношення до лінгвістики. Апостоли говорили не єврейською чи грецькою мовою, не татарською і не російською. Вони говорили просто — людською мовою.
Ось цю мову ми і маємо вчити протягом усього нашого життя. І граматичною помилкою тут є гріх, холодність і відчуженість. Тут легко заплутатися в дієвідмінах і узгодженнях. Як сполучаються, наприклад, наші правди та єдина Істина? «Я занудьгував у своїх маленьких правдах і захотів Істини», — так одного разу сказав про себе один процвітаючий молодий журналіст, друг Марини Цвєтаєвої та спадкоємець голосного аристократичного імені. Він пішов на Афон і замість титулу «князя Шаховського» отримав ім’я «ченця Іоанна». Він вірно розібрався в граматиці буття.
Помилки в духовному правописі ми робимо і бачимо занадто часто. Наприклад, коли духовні дарунки бажаємо поставити на обслугу наших життєвих інтересів. Коли заходимо в храм, щоб випросити екзаменаційну оцінку вище, пенсію побільше, хвороб трохи поменше. Будь-яке молитовне прохання — благо. Але ж Дух не може зійти на залікову відомість чи пенсійну книжку. Він може увійти тільки в серце. Саме це серце і просить Творець у людини: «Сине, дай Мені твоє серце!» Просить не через ревнощі чи суворість. Просто в Нього є тільки один Дарунок, який Він може подарувати нам: Самого Себе. Чи зможемо ми Його вмістити?
А якщо, згадавши про Бога, ми попросимо: так, звичайно, Ти нам потрібний, і коли-небудь я спробую полюбити Тебе, але зараз мені дуже терміново потрібно о-о-ось це, — ми зробимо помилку, помилку, від якої нас мав би вберегти дарунок П’ятидесятниці.
