Для одних стереотипи — це звично і зручно. Іншим вони заважають. Але існують сфери життя, де влада стереотипів — просто небезпечна. Одна з них — благодійність, особливо — допомога дітям-сиротам. Як допомогти, щоб не нашкодити?
Багато років я відвідую дитячі будинки та інтернати. Збираю пожертвувані одяг, подарунки, комп’ютери, іграшки, канцелярські товари, гроші... Приємно знати, скільки добрих, чуйних, небайдужих людей є на світі. З’явилося безліч різних організацій, груп і фондів, представники яких відвідують дитячі будинки, збирають пожертви. Інтернет рясніє проханнями про допомогу: дитячим будинкам потрібні ремонт, продукти харчування, оргтехніка... Крига скресла: суспільство не залишається байдужим до цих закликів. Мені здається, прийшов час поговорити про якість нашої допомоги. Про те, що ми пропонуємо сиротам — і чого насправді вони від нас чекають.
Матеріальні потреби завжди були, є і будуть. І їх наявність чи відсутність, за великим рахунком, нічого не змінить у системі, яка, хоч і дає періодично збої, та все-таки працює. Незважаючи на кризу і нестабільність у країні, ситуація із забезпеченням дитячих будинків у цілому нормальна. Звісно, стан віддалених від столиці інтернатів не можна назвати ідеальним, однак у цілому держава непогано забезпечує сучасних сиріт; вони отримують стабільну і цілком достатню допомогу, стипендії, безкоштовний одяг, нормальне харчування. Бувають, звичайно, тимчасові труднощі, але вони — не норма.
Люди все частіше й охочіше надають допомогу дитбудинкам, але потреби дитячого будинку й потреби дітей — часто зовсім різні речі. На жаль, про те, що саме потрібно сиротам, замислюються і говорять дуже мало...
Безперечно, значення матеріальної складової в нашому житті величезне. Усі ми занепокоєні такими проблемами, як фінансова криза, зростання цін, можлива втрата роботи, виплата кредиту. І все ж, хоча ми багато часу присвячуємо вирішенню житейських питань, наші діти не позбавлені уваги та піклування. Ми пояснюємо їм, що таке добре, а що таке погано. І їм є з кого брати приклад, на кого рівнятися. Вони на своєму досвіді знають, що таке зв’язок поколінь. Ми готуємо їх до дорослого життя поступово, постійно, усвідомлено й неусвідомлено. Питання дорослішання, адаптації та духовного розвитку наших дітей вирішуються як відгук на нагальну проблему.
Але там, в інтернаті, все інакше. Там немає всевидячого ока батьків, немає постійного контакту з дітьми, у процесі якого й відбувається виховання дитини, підготовка її до життя, прищеплення цінностей, розвиток душевний якостей. Там, в інтернаті, цього немає...
Зате є столи і стільці, їжа та іграшки, одяг і зошити, багато цукерок і подарунків до свят. І не менша кількість подарунків в інші дні — подарунків щедрих, незаслужених і від того не поцінованих так, як цінують зароблене або заслужене. Там є гігантські теплі вікна з металопластикового профілю й бібліотеки з непотрібними книжками — непотрібними, бо ніхто не навчить цих дітей мати потребу в них. Там є встановлений спонсорами інтернет і плазмові телевізори, що виконують для підростаючих дітей функцію сосок. А якщо цього десь ще немає, то буде... Не в цьому році, так у наступному. Неодмінно буде.
Ніхто не каже, що це не потрібно. Іноді потрібно дуже — а іноді не більше, ніж, наприклад, мені потрібен новий мобільний замість старого, який часом капризує, але ще здатний чесно попрацювати якийсь час.
Чого ж потребують сироти? Якщо сьогодні дати оголошення, що в інтернаті потрібні ліки, то завдяки небайдужим людям вони завтра-післязавтра будуть закуплені. А якщо написати, наприклад, що потрібні кошти на підготовку занять з дітьми та організацію адаптаційних тренінгів — ніхто не відгукнеться: нас не зрозуміють. Адже головне, як людям здається, — щоб діти не хворіли, були вдягнені, взуті й ситі. А ще, звісно, щоб не було війни...
Але ж війни якраз і немає! А є деградація, непристосованість до життя, моральна дистрофія. Усе частіше доводиться чути про утриманство, яке, на жаль, ми самі формуємо у сиріт постійними подарунками й подачками.
Жахливий дисбаланс між матеріальним і моральним внеском робить нашу допомогу не лише малоефективною, але часто шкідливою. Ніщо не може замінити дітям батьків, але на нас — невдумливих благодійниках і волонтерах — лежить частина провини за формування психології жертви та утриманця. Про це багато пише (вже не пише, а просто кричить на весь інтернет!) відомий публіцист і громадський діяч Олександр Гезалов — сирота, який пройшов через усю систему державного виховання.
Кажуть, статистика — уперта річ. Статистика говорить, що в наші дні від голоду й холоду в інтернаті ще ніхто не вмер. Але вона стверджує також, що зі ста випускників інтернату до сорока років доживає в кращому випадку тридцять-сорок осіб.
А дітям усе продовжують дарувати цукерки...
Чим допомогти?
Волонтерам руху «Молодість не байдужа» найбільше потрібні кошти:
на закупівлю матеріалів для регулярних занять із дітьми;
на залучення професіоналів для проведення спеціальних тренінгів;
на організацію екскурсій, відвідування музеїв, святих місць, культурних заходів;
на забезпечення поїздок груп волонтерів до дитячих будинків.
Необхідність у різноманітних речах, техніці й матеріалах у цілому постійна, конкретні потреби залежать від ситуації.
Контактні телефони: (050) 208-57-86; (093) 979-59-21.