Коли я вчилася на психологічному факультеті, постійно дивувалася занудству наших викладачів. Кожного разу, коли виникала будь-яка суперечка, вони промовляли сакральну фразу: «Давайте визначимося з поняттями». І тут починалися довгі, виснажливі з’ясування: «Що ви маєте на увазі, кажучи про базові потреби?», «Давайте визначимося в нюансах і відтінках», «Яку теорію про потреби ви берете за основу?» — І так до нескінченності. Все це здавалося неможливо дурним і нудним, тим більше що після уточнення понять суперечка припинялася, і ми позбавлялися можливості почути найцікавіше. Тоді мені здавалося, що до суперечки вони не переходили від утоми й небажання більше говорити.

Нещодавно довелося стати свідком суперечки знайомих молодят. «Двоє б’ються — третій не лізь». Я стояла мовчки. Але, побажавши правосуддя, вони звернулися до мене: «Скажи, хто з нас правий?» — «Мені сказати? Так я не ... » І тут у мені прокинулися мої педагоги! «Друзі, — сказала я, — давайте спочатку з поняттями визначимося ...» Так почалися переговори на тему «свобода, рівність і братерство між статями». Дивним чином це спрацювало. До того моменту, коли ми «визначилися з поняттями», суперечка припинилася. Виявилося, що говорять вони про одне й те саме, але під одними й тими ж словами кожен розуміє щось своє.

З тих пір мені в голову все частіше стала приходити думка про те, що ми, носії однієї й тієї ж мови, по суті, говоримо різними мовами. Виходить, що всі ми — немов жителі давнього Вавилона: не розуміючи один одного, ми не в змозі будь-що побудувати. Я стала прислухатися до суперечок про політику та економіку, спостерігати політичні дуелі по телевізору. Теорія про душевний Вавилон тільки підтвердилася.

Що вже й говорити про особисті відносини, де найчастіше суперечки не варті виїденого яйця, якщо уточнювати значення слів і не грати словами. «Ти мене любиш?» — запитує закохана дівчина, для якої між «любов» і «щасливе сімейне життя» стоїть знак рівності. «Звичайно, люблю», — відповідає юнак, прирівнюючи своє «люблю» до «мені добре проводити з тобою вечори». Підсумком буде розбите серце і висновок, що чоловікам не можна вірити, — з одного боку. З іншого боку — висновок : «Жінки, однак, дивні істоти, самі не знають, чого хочуть!»

Люди давно помітили цю невідповідність між значеннями слів. Саме цій невідповідності ми зобов’язані появою тлумачних словників. Але навіть вони не можуть нам повністю допомогти. Адже якщо дати молодій парі прочитати, що думав Ожегов про кохання, вони знайшли б, що «любов — почуття глибокої самовідданої прихильності». «Чудово, — подумали б вони, — от і внесена ясність». Але якщо йти цим шляхом, тоді словник потрібно носити з собою всюди. Адже наступними для уточнення будуть слова «глибокий», «самовідданий», «прихильність» — і так до нескінченності.

Людина наділяє слова сенсом, і відбувається це з самого її дитинства. Відтоді, коли в малюка формується його перший словниковий запас — до трьох років. І завдяки якимось невидимим процесам і явищам у кожного шикуються якісь свої абсолютно дивовижні та унікальні зв’язки між словами та поняттями. Понять стільки ж, скільки й носіїв мови. І слово «люблю» в одних набуває відтінку туги за рідною людиною, а в інших воно прив’язане до цукерок або до поцілунку в дитячому садку. Людина росте й обростає інформацією, але в ній назавжди залишається саме її, споконвічно її, несвідоме розуміння слів.

То чи є вихід з цієї словесної нісенітниці? Чи можливо бути один для одного не іноземцями, а носіями єдиної понятійної мови?

Відповідь позитивна, інакше занадто безрадісно жилося б нам на цій землі, і навіть у рідному краю ми були б приречені на самотність.

Вчені створюють штучний інтелект і штучні мови, але й від них не приходить полегшення. Дуже мало зараз нас вчать бути уважними слухачами не лише інших, а й самих себе. Чи замислюємося ми самі, що маємо на увазі, говорячи те чи інше? Чи не йдемо самі в добровільне рабство стереотипів, стандартів і спрощень? Чи уважно слухаємо своє серце, свої почуття й устремління? Якщо ні, то як же тоді навчитися слухати й чути іншого?

Дивитися співрозмовнику в очі, намагатися відчути його внутрішній світ і вмістити те, що він говорить. Не влаштовувати словесні перепалки, зачаровано слухаючи, як звучать наші красиві доводи і раціональні висловлювання. Просто заговорити мовою ближнього, нехай навіть забуваючи свій власний діалект. Хто знає, можливо, знайшовши в нас чуйного й гідного співрозмовника, близька людина захоче вивчити й нашу мову. Можливо, саме так і народжується суспільство, де всі не тільки говорять однією мовою, але й славлять Бога «єдиним серцем».

Відомо, що в Царстві Небесному мова буде одна для всіх. Життя — це школа, підготовчий шлях до Вічності. Зараз, живучи серед рідних і близьких людей, ми можемо вчитися говорити однією мовою, слухати серцем, розуміти душею. Роблячи спроби зараз і здавши випускний іспит наприкінці життєвого шляху, ми, можливо, зможемо розуміти єдину мову — мову любові й взаємності.