Тиранія виняткового

Це есе народилося з невеликої, але палкої дискусії в лісі під час перерви в літній богословській школі. Суперечка розгорілася довкола твердження, що не можна промовляти нічого банального — або ти кажеш щось виняткове, ефектне, або мовчиш. Тоді мені здалося, що це питання навіть не стільки мови, скільки проблема звичайного, непоказного, яка може бути розглянута в трьох аспектах: у ставленні до себе, до речей, до Бога.

Звичайний я

У нинішню добу НТР, урбанізації та глобалізації людина відчуває себе настільки мізерною і незначною, що прагнення до утвердження власної винятковості та значущості здається майже воланням про допомогу, а не «комплексом Наполеона» із роздумами на тему «Твар я тремтлива чи право маю?».

Найновіші технології ставлять під сумнів факт незамінності людини у різноманітних сферах діяльності. Так, у 2014 році в NASA випустили робота-астронавта «Робонавт-2». У 2015 році робота-жінку взяли на посаду шопінг-помічника. У 2016 році у США, у штаті Вірджінія, робота було прийнято на посаду консьєржа: він спілкувався з відвідувачами, розповідав їм про історію готелю та місцеві цікавинки. Того ж року вперше на роботу взяли робота й у піцерію. Список прецедентів можна продовжувати і продовжувати...

У цьому контексті здається майже передбачуваним народження покоління, охарактеризованого журналістом Джоелом Штейном як «ЯЯЯ». Це молоді люди, нарцистично налаштовані, народжені в період 1980–2000-х років, озброєні «технологіями егоїзму»: блогерством, селфі, YouTube-режисурою... Ця тиранія винятковості, ефектності, успішності, що нависає над людиною з боку сучасної культури, — такий своєрідний індикатор антропологічної кризи і своєрідна побічна дія фіаско людини перед прогресом. Адже відомий механізм: чим більше стискаєш пружину, тим потужнішою є сила протидії.

Показово, що в 2013 році «селфі» визнали словом року. Селфі як спроба зобразити себе, знову й знову затвердити на просторах Instagram та Twitter факт свого існування, до того ж успішного (ось я чудово відпочиваю, добре їм, файно виглядаю і т. п.) перетворюється сьогодні на справжню залежність, яку всерйоз починають вивчати психологи. Наприклад, підліток з Британії Денні Буман був настільки одержимий селфі, що покинув школу, схуднув на дванадцять кілограмів, шість місяців не виходив з дому, роблячи понад дві сотні світлин себе на день, і зрештою намагався покінчити із собою через відчуття неможливості зробити свою ідеальну фотографію. А скільки випадків безглуздих смертей через селфі на мості, на дахах поїздів, за кермом автомобіля, мотоцикла?!

Та прагнення визнання, на якому базується людський потяг до всього ефектного і унікального, не є виключно продуктом віку цього, хоча такі його масштаби, либонь, і можна віднести до прикмет нашого часу. Кожна епоха й культура знала свої способи ставити «лайки». Згадаймо, наприклад, славетні посиденьки богеми в легендарній «Вежі» В’ячеслава Іванова на розі вулиць Тавричеської та Тверської Санкт-Петербурга у 1905–1912 роках. Вибаглива публіка, яка складалася з поетів, художників, філософів (Микола Бердяєв, Олександр Блок, Михайло Гершензон, Федір Сологуб, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Микола Гумільов, Велемир Хлєбніков, Леон Бакст та інші), мляво влаштувавшись на килимах, зустрічала оваціями вподобані творчі виступи й закидала апельсинами неоригінальні. Тому доводилося виявляти кмітливість, щоб задовольнити смаки пересиченої братії (демонструвати циркові номери, як Ася Тургенєва та Анна Ахматова, зображувати слона, як Мейєрхольд).

Дійти до неврозу ефектності, винятковості, значущості — взагалі велика спокуса для людей творчих професій. Вони захоплені та одержимі створенням арт-об’єктів, і тому їм важко не забутися і не перетворити на черговий арт-об’єкт самого себе, а власне життя — на суцільний перформанс. Людина може сама себе оповити «павутинням видимостей», вибудовуючи своє життя як «примарне шоу» (Славой Жижек). Так, Сальвадор Далі, один із найвидатніших художників ХХ століття, разом зі своєю дружиною Галою стали фактично заручниками власного міфу: заради уваги до себе одружувалися близько п’ятдесяти разів, вигулювали міськими вулицями мурахоїда, з’являлися на публіці в дивакуватих костюмах. Далі міг заявитися на лекцію у водолазному шоломі, пояснюючи розгубленим слухачам: «Так буде легше спускатися в глибини підсвідомості». Або влаштувати в себе вдома в Коста-Браво інтерв’ю... на дереві, на якому підвішено два стільці. Прагнення епатувати публіку й бути в центрі уваги межувало у художника з безумством і навряд чи було співзвучне його справжнім почуттям. Чого лише вартий той факт, що Далі міг виставити портрет матері з підписом: «Іноді я плюю на портрет своєї матері». Хоча відомо (і це парадокс), що саме набожну і турботливу матір він ніжно любив за її тиху вдачу і вміння приймати сина з усіма його дивацтвами і химерностями. Коли людина відмовляється від свого обличчя, надягаючи строкату маску, це обличчя перетворюється на дивну гримасу...

У прагнення бути весь час ефектним, винятковим, значущим є дві сторони: нарцисизм і... нудьга наодинці із собою, страх себе.

Нарцис позбавляє себе можливості відкритого, незатуманеного погляду — він скрізь шукає знаки визнання себе. Відбувається його випадіння з тканини буття, сплетеної з ниток здорових комунікацій, спілкування з Богом, з людиною, творінням Божим. Невипадково отець Георгій Флоровський, спираючись на спадок святителя Афанасія Великого, пов’язував навіть сам факт гріхопадіння з такою самозамкненістю, аутоеротизмом нарциса: «Це була, радше, трагедія заблукалої любові. Згідно зі святителем Афанасієм, людське падіння полягає в тому, що людина обмежує себе собою, вона немовби впадає в любов до самої себе. І через таке зосередження на собі людина відділяє себе від Бога і розриває духовний і вільний зв’язок із Ним. Це було свого роду божевіллям, еротичною одержимістю собою, духовним нарцисизмом». Для нарциса Інший неважливий — він цікавий лишень своїми реакціями на нарциса, потрібен йому як дзеркало. Та виганяючи Іншого, людина зрештою втрачає себе, перестає себе впізнавати. Митрополит Антоній Сурозький постійно говорив, що прийняття Бога починається з прийняття себе. Людина ніяк не може зростати в Бозі, якщо від початку тверезо не подивиться на себе, не оцінить той внутрішній матеріал, з яким їй доведеться працювати, інакше не уникнути зваби і духовних зривів. Неможливо стати перед Лицем Божим, якщо ти відмовляєшся від свого власного обличчя, хай воно тобі й здається непоказним, посереднім. «Ми зобов’язані бути собою сьогодні з усією справжністю і цілісністю, тому що лише так можна рухатися вперед. Якщо не вірний своєму „я“ сьогодні, не зможеш вирости в таке завтра, в якому збережеш вірність собі й Богу. І є щось дивне у запитуванні, в усвідомлюванні обмеженості нашого знання і досвіду і в несподіваному розумінні того, що навіть наш малий досвід такий багатий і такий глибокий», — казав владика Антоній.

Для Бога людина навіть найзвичайніша не є банальною, є винятковою в певному розумінні: «Бог любить усіх, але кожного більше» (Михайло Пришвін). Є відома єврейська притча: «Ребе Зуся казав: „В іншому світі мене не запитають: „Чому ти не був Мойсеєм? — мене запитають: — Чому ти не був Зусею?““»

Тут важливо відзначити антиномічність християнського вчення про людину. З одного боку, людина — найвище, найбільш значуще творіння Боже, Його образ і подоба, мікрокосмос, як казали отці (святий Максим Сповідник та інші), від стану якого залежить доля всього космосу. З іншого боку, православне вчення про людину закликає перевершувати «міру єства» у подвигу, у молитві, у спілкуванні, долати природну детермінованість, як барон Мюнхгаузен витягував себе за волосся з болота. Юродство Мюнхгаузена відрізняється від екзальтованості Далі тим, що він не дбав про справлене на інших враження, а прагнув саме перевершити міру свого єства.

Звичайні речі

Упродовж історії культури відслідковується якесь сум’яття людини перед простотою. До чого лише людина не вдавалася заради того, щоб самій не потрапити в розряд «звичайного» чи втекти від зустрічі з ним. Владарювати могли «незвичайні»: з особливим походженням, зовнішністю (згадаймо, як деформували череп дітям єгипетських фараонів і представникам вельможного панства у шумерів, сарматів, гунів). Зв’язуватися з божеством у багатьох язичницьких культах теж право мали незвичайні (наприклад, у древніх майя жерцями могли бути лише косоокі люди, тому чимало місцевих матерів, дбаючи про майбутнє своїх малюків, підвішували на волосинці перед очима намистини для штучного набуття косоокості). Часто навіть дружинами могли стати лише незвичайні, «неприродні» дівчата. Так, у Китаї до XVII століття жінки, ноги яких не були деформовані до лотосоподібної форми з дитинства, не мали шансів не те що дружинами стати, але навіть служницями (і нічого, що бідолахи навіть пересувалися самостійно з труднощами). У деяких народностей Таїланду, М’янми, у африканського племені масаї найгарнішою і жаданою нареченою вважалась власниця незвичайно довгої шиї (до 40 см), і для досягнення цого дівчатам з п’яти років поступово починали деформувати шиї латунними кільцями.

Усі артефакти культури так і волають про культ незвичайного: у грецькій античності це культ незвичайно гармонійного тіла, їхні скульптори розробляли математично вивірені канони краси, далекі від реальності. Натомість усілякі ознаки «звичайності», пересічної тілесності нещадно ретушувалися художниками, оскільки вважалося, що людина із посередньою зовнішністю не здатна на щось значуще. Згадаймо відомі портрети улюбленого греками правителя Перикла, завжди зображуваного в шоломі для приховування його негармонійного черепа. В епоху бароко художників цікавили незвичайні почуття й події, гіпертрофована екзальтованість (достатньо подивитися роботи Рубенса, наприклад); у часи класицизму у фокусі уваги — незвичайні, «високі» вчинки і т. д. Уся культура модерну та модернізму немов просякнута підозрілістю до простоти форм. Модерністи (імпресіоністи, експресіоністи, постімпресіоністи, фовісти, абстракціоністи, кубісти та інші) експериментували з формами видимого світу. Символісти пішли ще далі й оголосили, що видимий, простий предметний світ важливий лише тією мірою, якою він відсилає до трансцендентного, потойбічного.

Одним із перших (хоча першими були, все ж, фламандці — століттями раніше), хто відчув неправду такого применшення простоти буденності, стали акмеїсти, котрі звернули увагу на «красу простих речей». «...Є передусім боротьба за цей світ, лункий, барвистий, що має форми, вагу і час... Символізм, врешті-решт, заповнив світ „відповідностями“, перетворив його на фантом, важливий лише остільки, оскільки він проблискує і просвічує інакшими світами, і применшив його високу самоцінність. У акмеїстів троянда знову стала доброю сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором», — писав акмеїст Сергій Городецький. Трохи згодом звернулися до «простих речей» і дадаїсти. Багато хто сприйняв за знущання їхні ready-made (виставлені в галереях прості іржаві велосипеди, старі праски та інше). Проте ці дебошири від мистецтва змогли відчути те, що оминали рафіновані й досвідчені їхні колеги: саме в повсякденні, у непоказному, найзвичайнішому вже присутнє щось важливе, звершується найбільш значуще.

Здатність поглянути на світ і побачити красу простих речей — початок удячності, хвали Тому, Хто за цим всім стоїть і Хто пропонує нам це як дар. Але краса звичайного відкривається лише тому, хто готовий її розділити з іншим. Як прекрасно це свого часу відзначив Арсеній Тарковський:

На свете всё преобразилось, даже
Простые вещи — таз, кувшин, — когда
Стояла между нами, как на страже,
Слоистая и твёрдая вода.

Нас повело неведомо куда.
Пред нами расступались, как миражи,
Построенные чудом города,
Сама ложилась мята нам под ноги,
И птицам с нами было по дороге,
И рыбы поднимались по реке,
И небо развернулось перед нами...

Бог і звичайне

Протоієрей В’ячеслав Рубський часто на проповідях каже приблизно наступне. Усі ми, християни, готуємося до Царства Небесного, до зустрічі з Богом, Який з’явиться «на облацех», після Армагедону, «у славі». Та якщо ми не спроможні зустріти Бога вже зараз, без спецефектів, за звичайнісінькою родинною вечерею, поїдаючи смажену картоплю в колі близьких, то ми будемо не готові до цієї зустрічі ніколи.

Показовим є епізод з Третьої книги Царів (3 Цар. 19, 9–12). Пророк Ілля довго молився, пережив спеку пустелі, труднощі сорокаденного шляху до гори Хорив в очікуванні зустрічі з Богом. Та Бог явився своєму пророку врешті-решт не в «сильному вітрі», не в «землетрусі», не у «вогні», а у «віянні тихого вітру».

Як часто ми очікуємо від Бога якихось спецефектів, чогось виняткового, що полегшувало б наш вибір, прийняття рішення, розтрощило б наші сумніви своєю величчю. Але Бог не силує нашу волю тиранією виняткового і приходить у «віянні тихого вітру», який ми часто не помічаємо.

Найбільш значне в нашому житті (добре чи погане) відбувається найбуденнішим чином. Наприклад, людина зустрічає своє кохання, коли вже зневірилася чекати на цю зустріч, випадково забігши кудись забрати свою книгу в знайомого. Навіть віру можна віднайти або втратити у найзвичайніший, непоказний спосіб. Достоєвський писав, що коли людина втрачає віру, довкола не гримить грім, не розверзається земля — вона може просто повсякденно пити чай і навіть не помітити цю втрату віри. Скільки значущого у житті занедбується лише тому, що воно приходить не так, як очікується, не ефектно, надто просто?!

Християнство відкриває буденне, непоказне, не­ефектне. У Євангелії зустрічі Христа з Його учнями відбуваються переважно у найпрозаїчніший спосіб, без драматичних перипетій та поворотів: апостолів Андрія та Петра (Симона) Христос прикликає в момент, коли вони закидають невід для риболовлі в Галілейське море (Мк. 1, 16–18), апостолів Якова та Іоанна — у момент, коли вони «лагодили невід» (Мк. 1, 19)...

«Зло романтичне — добро звичне», — писав свого часу мудрий Ян Твардовський. Когось це бентежить і викликає відторгнення, хтось мужньо зважується прийняти цю «звичайність» Бога, себе, світу речей довкола. Як сказав преподобний Амвросій Оптинський: «Де просто, там ангелів зі сто, а де мудровано — там жодного».

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 09 January 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
23:28 15.01.2017 | Анна
прекрасная статья! в точку!
07:54 10.01.2017 | Михаил
Благодарю.
Надо проще и интересней.
Символизм,гипертрофированная, артефакты культуры и т.п.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: