Одвічне жіноче питання «що вдягти?» не втрачає своєї актуальності, коли ми збираємось до церкви. І якщо для «досвідчених» прихожанок воно вирішується автоматично, то для дівчат, які щойно переступили поріг православного храму, виникає ряд ускладнень. Ми звикли цінувати свій імідж, а тут... Довга спідниця! Хустка! Відмова від макіяжу! Джинси — зась! Сумніви юних прихожанок з цього приводу, сподіваємось, розвіє диякон Андрій Кураєв.
Ставлення до штанів аж ніяк не є складовою устрою Православної церкви та православної віри. Сьогодні це не більше ніж якась етикетна форма. Але колись за цим стояли серйозні речі.
Перше: в штанах у старі часи порядні люди взагалі не ходили, ні чоловіки, ні жінки. Так було у Древньому Римі, так було у Палестині, так було у Візантії. Люди ходили в туніках. А в штанах ходили варвари, вони були кочівниками, увесь час верхи, і щоб не натирати ноги об коня, вони обгортали їх тим, що потім стало штанами. Коли вулицями Константинополя йшов чоловік у штанах, то це, звісно, був варвар, тобто не християнин, і його не пускали у храм.
Коли варвари стали християнами, цей мотив зник, але з’явився інший, пов’язаний із карнавальними переодяганнями, які колись мали релігійний смисл перекручування усього: чоловіки у жіночому одязі, жінки у чоловічому, а мирянин убирався ченцем. Ці перевдягання на Святки та Масляницю є пережитком дуже древніх язичницьких ритуалів зустрічі Нового Року.
Приходить весна, починається новий життєвий цикл. І хочеться все погане лишити у минулому, позбавитися вантажу помилок, ніби відмінити історію, почати все з початку. А початком усього, першою сторінкою космічної історії був хаос. Відповідно, оновлення має прийти через занурення невдалого життя, життя, корумпованого невдачами та гріхами, у первісний хаос.
Блазнювання, підміна одного іншим, заміна соціальних ролей, навмисна плутанина між чоловічим та жіночим, молодим та старим було руйнуванням соціального космосу, сталих соціальних ролей, стереотипів. А отже, метушня Масляниці є шляхом повернення у докосмічний хаос — повернення на той будівельний майданчик, на якому можна ще раз спробувати з нуля побудувати світ новий і, можливо, кращий. Тому передягання чоловіків у жіночий одяг і навпаки — це свого роду язичницька форма каяття, висловлення бажання жити по-іншому. Але прийшло християнство і принесло інші форми покаянної поведінки: зміна не одягу, а серця. Язичницька скалочка на фоні євангельського сонця стала сприйматися не як джерело слабенького, але світла, а як витік цілком помітного чаду...
Церква дуже добре розуміла цей релігійний підтекст святцевих або масляничних свят. Скомороство було альтернативою хрещення та сповіді, бо ж можна було обновити життя без покаяння просто жартами та переодяганнями...
Пам’ять про цей колись серйозний релігійний підтекст переодягань потягла за собою негативне ставлення до того, що жінки одягають чоловічий одяг.
І доречі, немає тут ніякої дискримінації саме жінки. Це стосується усіх — незалежно від статі. Всі ми знаємо, що саме деколи доводиться вислуховувати жінці, яка зайшла до храму у «чоловічих» штанах. Але ви спробуйте собі уявити, що б довелося вислухати чоловікові, який вирішив би зайти до храму у спідниці!
Що ж до косметики, то, по-перше, у Православ’ї насторожене ставлення взагалі до всього, що є штучним (тобто надприродним, але не благодатним). Навіть електричне світло замість природного сонячно-свічкового, парафінові свічки замість воскових, вазелінове масло у лампадах замість оливкового, концертний спів невіруючих найманців замість співу віруючих прихожан — все це така собі «косметика», якої ми хотіли б позбутися... Церковним людям не подобаються навіть підсилювачі у храмах, які роблять гучнішим голос священика та звучання хору. Неприпустимі мертві штучні квіти. Не має звучати у храмі магнітофонний запис церковного співу — хай краще це буде старечий голос бабці, ніж лазерна копія якогось диску патріаршого хору. Все має бути живим. Тому і косметику церковні люди сприймають як якусь штучну маску, штукатурку, яку накладають на обличчя.
По-друге, храм — не місце для лицедійства та лицемірства. Якщо людина прийшла у храм, то до чого тут пудра і помада? Перед Богом треба стояти «голеньким».
По-третє, жіноча косметика у всі віки була войовничим забарвленням жінок, які виходили на стежинку полювання на самців. Але відкривати у храмі полювальний сезон на чоловіків — це якось недобре. До храму краще ставитись як до «заповідника». Це місце, де людина може бути просто людиною, а не сексуально залежною істотою. Храм дає свободу від сексуального гніту, а також від необхідності постійно із кимось загравати.
Ну от, виніс я вирок настільки ж суворий, наскільки і справедливий... а тепер почну його пом’якшувати.
Знову, по-перше. По-перше, косметика Євангелієм... приписується: «А ти, коли постиш, намасти голову свою та вмий обличчя твоє» (Мф. 6, 17). Вважалося, що гарне волосся — це волосся блискуче, і для цього його мастили маслом або жиром. Але в устах Христа це не косметична порада. Це порада духовна. Наша віра і без того істотно відмінна від того, що очікує цей світ. Тому не варто у дрібницях конфліктувати з ним. Не варто надто вже старанно підкреслювати нашу відмінність: ходити в чорному одязі, застібати верхній ґудзик сорочки, із виразом постійного набожного жаху короткими міжхрамовими перебіжками пересуватися вулицями міст...
Отже якщо у твоєму оточенні «прийнято» помірно користуватися косметикою, якщо це є нормою того середовища, де живе і працює християнин, то не варто навмисно з нього виламуватись. До речі, св. страстотерпиця імператриця Олександра Федорівна косметикою користувалася...
По-друге, — мотив «окосмечування». Так, Церква негативно ставиться до таких змін зовнішності, які покликані робити людину сексуально привабливішою. Але уявіть собі звичайну шкільну вчительку. У школі в неї винятково жіночий колектив. Є один чоловік, та і той одноногий «воєнрук»... Звісно, не з ним вона іде загравати і не його хоче вразити своїм зовнішнім виглядом. І якщо ця вчителька прокидається на півгодини раніше, щоби помучитися перед роботою над своїм образом, то вона робить це зовсім не заради свого задоволення і не задля флірту. У її середовищі так заведено, і вона просто не хоче виокремлюватися.
Якщо мотив такий, то в цьому немає гріха. Вона просто виконує частину свого професійного обов’язку — їй потрібно «бути у формі». Нічого гріховного у цьому немає.
Що ж стосується запахів... У древній житійній літературі є вислів про подвижників: «вуста їх дихали постом». Від людей високого духовного життя, навіть якщо вони були позбавлені можливості змінювати одяг і відвідувати лазню, не було чути поганого запаху. Тому можна сподіватися на те, що якщо ми станемо наслідувати їх, нам теж не знадобляться ні шампуні, ні зубні пасти. Але оскільки ми ще не на тому рівні духовного зростання, то краще не відлякувати від себе людей.
В результаті у мене три поради на тему одягу та косметики.
Першою я звертаюся до жінки, яка просто іде повз храм. У її ранкових думках відвідування храму не було. Але от проходила недалеко і в серці заворушилося бажання зайти. Одяг її «нецерковний»... Що робити? Зайти. Якщо жінка знає, що в неї не такий одяг, що вона може викликати нарікання прихожанок, і все одно заходить на хвилинку у храм заради молитви за своїх дітей, то це на зразок сповідництва чи юродства: готовність прийняти образи та неприємності заради того, щоб помолитися.
Друга порада до жінки, котра зібралась на службу. Їй я пораджу вдягатися «по-церковному». Ні, річ не в тім, що спідниця не того фасону, завадить Богу почути вашу молитву. Просто наше спасіння від наших ближніх, від того, який ми залишали слід у їхньому житті. Поранили чи зцілили. Відкрию таємницю: молитися важко. Декілька годин тримати свій розум у стані постійного молитовного зосередження дуже важко. Звичайно, людина відволікається. Звичайно, засуджує себе за ці відволікання. І, звичайно, шукає приводу самовиправдатися хоча б у дечому. І тут ви даєте їй таку напрочуд законну підставу зайнятися чимось іншим окрім молитви. Навіщо давати привід тим, хто шукає його? Навіщо штовхати у гріх?
Третя моя порада — до самих прихожан. Знову уявімо собі ситуацію: жінка випадково проходила повз храм, і в неї з’явилася думка про те, щоб у нього зайти. Але тут вже інша думка застрегіає її: «Ти не так вбрана! Тобі туди не можна!» Запитання: котра із цих думок — від Бога, а яка — від лукавого? То навіщо нам ставати союзниками лукавого?
І ще нам дуже важливо пам’ятати золоту формулу християнської етики: не ми терпимо — нас терплять. Ніхто з нас не господар у храмі. Володар тут — Господь. Він покликав нас до Себе. Пригадаймо притчу про покликаних на царський бенкет (Мф. 22). Поважні гості не прийшли. Цар тоді наказав зізвати «бомжів». От ми і є цими «бомжами». То чи маю я право сказати на такому бенкеті, побачивши чергового гостя: «Та хто це там приперся! Панове, та ви гляньте! Це ж Гришко з Павелецького вокзалу! Та він же козел смердючий! Він мені вчора бичка не лишив! І взагалі він павелецький, їх до нашої пристойної компанії брати не можна, тут усі тільки з Курського!» Тому не треба у церкві хазяйнувати та виганяти з неї тих, кого покликав Сам Владика.
А взагалі, при розмові про те, «як треба одягатися християнинові», я згадую єхидні слова християнського письменника третього століття Тертуліана, з яких він починає свій трактат «Про плащ»: «Мужі карфагеняни! Я радію, що ви так процвітаєте у часи, коли є приємна можливість звертати увагу на одяг. Адже це — дозвілля миру та добробуту».
