Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Три дзвінки на небо

Часом життя заводить у настільки глухий кут, що вийти з нього можливо лише після чесної відповіді самому собі на запитання: чи вірю я в Бога, а коли вірю, то чому?

Час збігає. Маленька намистина прийдешньої миті безперервно ковзає невидимою ниткою часу, викликаючи майбутнє до буття і тут-таки перетворюючи його на минуле. А куди відходить минуле? Є воно чи його вже немає взагалі? Бо ж скільки хорошого і важливого трапляється в нашому житті — дивовижні відкриття, зустрічі з чудовими людьми, тепло спілкування з близькими, радість творчості, — та ось сьогоднішній день став учорашнім, і всього цього вже немає! І ніколи не буде. Неможливо буде повторити, пережити знову, розділити з іншими — з тими, хто не був причетний до події, що втекла в минуле. Невже все, що лишилося, — це тільки нетривкий слід у пам’яті, який недоступний нікому, окрім тебе самого, і поділитися яким можна лише підбираючи слова? А слова, як відомо, можуть натякнути, наблизити, але ніколи не дадуть слухачеві те безпосереднє переживання, яке живе тільки в досвіді й пам’яті оповідача-очевидця.

Невблаганний плин часу набагато більше, аніж величезний розмір Всесвіту дає людині відчути власну мізерність і слабкість, відчути себе піщинкою у величезному океані. І ставить запитання — гостре, мов грань, що відділяє майбутнє від минулого, — навіщо ми живемо? Навіщо пізнаємо світ, навіщо вчимося любити й пробачати, навіщо відкриваємо закони світобудови, навіщо вчимося писати й читати? Навіщо ми ділимося наболілим з друзями за чашкою чаю? Навіщо пишемо теплі слова у вітальні листівки? Навіщо учимося їздити на велосипеді та зав’язувати шнурівки? Навіщо?

Навіщо все це, якщо дуже скоро нас не стане? І не стане тих, з ким ми встигли поділитися своїми радощами й бідами. Не стане й тих, для кого ми писали листівки й кого катали на велосипеді. А по тому не стане й тих, хто ще пам’ятав, що ми жили колись на цьому світі. І настане мить, коли навіть примарне видіння в пам’яті не воскресить усього того, що ми запізнали впродовж свого скороминучого життя — ні знань, ні радощів, ні бід, ані подій. Нічого. З такого ракурсу життя беззмістовне і, отже, правий був Екклезіаст: «Усе суєта суєт». А суворі слова апостола Петра — З гуркотом небо мине, а стихії, розпечені, зруйнуються, а земля та діла, що на ній, погорять (2 Петр. 3, 10) — мовби виносять остаточний присуд усім людським сподіванням знайти сенс життя у земних досягненнях.

Ця безрадісна картина беззмістовності прийдешнього та повної анігіляції минулого з особливою силою постала якось переді мною у черговий період духовного занепаду, коли вогник живої віри й довіри до Бога почав згасати (хотів би сподіватися, що цей період був востаннє, але, найімовірніше, вони ще навідуватимуть мене, примушуючи шукати Самого Бога, а не зручності літеплої віри). Я спробував уявити, як багато — мільярди — людей жили раніше, так само раділи з того, що вони живі, так само закохувалися, брали шлюб, народжували дітей, писали вірші й будували домівки, зі зброєю в руках захищали свою батьківщину, оплакували втрачених близьких. А тепер їх немає, і навіть пам’ять про них утрачена. І неможливо доторкнутися до їхнього досвіду.

І я раптом зрозумів, за що ми цінуємо старих друзів, однокласників, що провели з нами роки за од­нією партою, однослуживців, з якими мерзли в одному окопі, — за те (поміж іншого), що нам не потрібно пояснювати їм, як усе було. Вони були поруч. Одні й ті самі спогади постають перед очима.

У мене є друг, з яким нас пов’язує вже три десятки років — з раннього дитинства. І хоч ми сварилися безліч разів, для мене дуже зворушливо, що він пам’ятає, як, сидячи на дереві, ми — другокласники — проектували дельтаплани й підводні човни власного виготовлення. А в шостому класі будували з підручних матеріалів космічні кораблі й підводили наукові теорії під нещодавно вигадану машину часу зі старого будильника, батарейок і різнокольорових дротів. І тільки він з усіх людей, що оточують мене нині, пам’ятає, як ми зрубали невеличку сосну, щоб зробити щоглу для так і не збудованої яхти, і тягли її кілька кілометрів асфальтовою дорогою, припнувши мотузками до велосипедів!

Ці спогади живі у нашій спільній з ним пам’яті. А значить, вони існують, поки ми живі. Та ми смертні. А як хотілося б мати вічного друга, який і через мільярд років сказав би тобі, поплескавши по плечу: «А класна ж таки була машина часу! І якби батарейки були потужнішими, вона б запрацювала!»

І тут мене осяяло — є ж бо такий Друг! Тим паче, це такий Друг, Який любить тебе більше, аніж ти сам себе. І Який знає про тебе все — навіть незрівнянно більше, ніж може дізнатися і вмістити звичайний друг. І це Друг, Який, будучи Джерелом життя, і з тобою обіцяв поділитися безсмертям. Вийшло, що коли є Господь, то й життя набуває сенсу! Наші справи, подвиги й відкриття теж набувають смислу, якщо робляться для Нього: як добрий виноградар, Господь збереже принесені Йому плоди нашої праці й чудесним чином перетворить їх на вино нетлінної радості працівників, що увійшли в радість Господаря Свого.

Ці думки підвели мене до ще одного доказу буття Бога. І не просто доказу, а до внутрішньої потреби в Ньому — адже моє життя виправдане й свідоме, тільки якщо є Він.

І раптом я захотів, щоб від мого вікна на небеса була простягнута мотузочка з дзвіночком — цей винахід був у книзі Астрід Ліндґрен про Малюка та Карлсона, лиш мотузочка вела до кумедної хатинки на даху. Один дзвінок означав: «Негайно прилітай!» Два дзвінки: «У жодному разі не прилітай!» А три дзвінки: «Уяви собі, що на світі немає такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне!»

Мені раптом теж захотілося подзвонити на небеса тричі, щоб сказати, який я радий, що є Господь. І знову я виявив, що Він настільки добре мене знає, що вже випередив і завбачливо надихнув древніх піснеспівців створити з цією метою дзвінку молитву «Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі, Боже!»

Опублiковано: № 6 (78) Дата публiкацiї на сайтi: 20 June 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
11:24 03.08.2016 | Елена
Аллилуйя, аллилуйя, аллилуйя, слава Тебе, Боже!
13:55 24.06.2016 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: